Розділ VI ЗАБОБОН ПРОТИ ЗАБОБОНУ

Сонце в цьому закритому котловані так пекло, що навіть озерця з темною водою вабили купатися. На поверхні вода була тепла, а в глибині — холодна, як крига. Тепано настійливо просив нас не занурюватися з головою, бо якось один остров'янин пірнув і більше не випірнув, заблудившись під драговиною.

Ми не знайшли придатних для буріння місць. Бур швидко пробивав м'який шар торфу і натрапляв знову на воду. Часто цей шар був завтовшки в три-чотири метри і складався з переплетеного відмерлого очерету. Ми пробували виміряти лотом водоймище і на різних глибинах натрапляли на підводні шари торфу, але ні разу не досягли справжнього дна кратера. Тепано розповів, що відкриті озерця не залишаються на одному місці, вони з року в рік пересуваються, змінюючи свою, форму, — в цьому диявольському казані все завжди рухається.

Надвечір Тепано вирушив назад через гребінь кратера. Разом із ним подався і фотограф. Ми з Туром залишились ще на кілька днів пошукати придатнішого для буріння місця. Тепер ми вже знали всі таємниці болота: по кольору і вигляду драговини ми навчилися вгадувати, куди краще ступати ногою.

Наступного дня ми пройшли все болото і на протилежному його кінці натрапили на мур в чотири метри заввишки, густо зарослий кущами та в'юнкою зеленню. Видершись нагору, ми опинились на древній, зробленій рукою людини, терасі. Звідси видно було ще чотири чи п'ять таких споруд, що здіймались одна над одною вздовж стін кратера. Обходячи їх, ми знайшли кілька низеньких чотирикутних отворів-входів до підземних кам'яних хатин, схожих на оселі птахо-людей на вершині Оронго. Так цілком несподівано ми натрапили на стародавні руїни, про які не знали навіть самі остров'яни, принаймні вони нічого про них не розповідали відвідувачам. Багато плит у мурі були прикрашені напівстертими рельєфними і контурними зображеннями людей, птахів, казкових тварин, химерних облич і магічних очей. Найцікавішими були зображення двох птахо-людей і чотириногого звіра з людською головою. Ці тераси робили у свій час для того, щоб вирощувати на них городину. Біля підніжжя найнижчого муру ми взяли кілька проб торфу.

Четвертого дня нашого перебування в кратері, коли ми сиділи й заліплювали баночки з пробами розтопленим парафіном, до нас спустився капітан і повідомив, що Арне знову знайшов у Рано Рараку цікаву річ. Він одкопав тулуб великої статуї, на грудях якої виявилось зображення великого очеретяного корабля з трьома щоглами і кількома вітрилами. З палуби корабля тягнулася довга мотузка до черепахи, висіченої на животі. Ми зібрали речі і разом з капітаном залишили Рано Као. Тур попрямував на руїни Оронго до Еда, а я поїхав машиною до Рано Рараку. Землекопи-остров'яни аж сяяли, коли Арне показував мені свою знахідку. Вони з гордістю й шанобливістю дивилися на малюнок древнього судна, що зловило черепаху, зображену на животі моаї. Землекопи не мали сумніву, що це судно самого Хоту Матуа. Адже він прибув на острів з кількома сотнями людей, двома великими кораблями, які були такі просторі, що на одному з них зумів заховатися Орої, найзапекліший ворог Хоту Матуа. Правда, тепер на острові немає хону — черепах, але в ті часи, коли прибув Хоту Матуа, один із його супутників навіть був поранений на березі в Анакені великою черепахою, коли пробував спіймати її.

Остров'яни один поперед одного почали розхвалювати доблесті своїх предків, і мені довелось вислухати уривки з найвідоміших легенд про Хоту Матуа, які патер Руссель і Томсон записали ще в кінці минулого століття. Ми й самі бачили,» що це не європейське судно, хоч важко було уявити, що древні скульптори острова Пасхи будували такі великі кораблі з багатьма щоглами. А втім, хіба хтось повірив би, що цей самий народ вирубав гігантські статуї в п'ятиповерховий будинок заввишки, якби вони не були зроблені з каменю і не збереглися до сьогоднішнього дня? Ці невтомні генії будівного мистецтва були не тільки скульпторами, але й видатними мореплавцями, вони зуміли прокласти шлях до найвідлюднішого в світі острівка, де могли протягом століть спокійно вирубувати свої фігури. Коли вони мали очерет і робили з нього маленькі плоти, то немає нічого дивного, що вони робили з нього і великі судна. Перші європейці, прийшовши на острів Пасхи не зустріли кораблебудівників, але вони ж не застали і творців велетенських статуй. Вони побачили тут тільки маленькі вузькі каное на двох-чотирьох гребців, якими можна було плавати тільки за спокійної погоди, та ще менші очеретяні плоти. Але європейці відвідали острів уже в третю варварську епоху, коли війни й чвари привели до занепаду стародавню культуру, а криваві сутички порвали зв'язки між окремими родами. Люди намагалися триматися ближче до своїх надійних підземних сховищ. Тоді й мови не могло бути про спільне спорудження великих суден. Тому наука знає на острові Пасхи тільки два види маленьких суденець — полінезійське вузьке відкрите каное, вака ама, і очеретяний пліт південноамериканського типу — пора. Обидва ці суденця такі малі, що доплисти ними на цей найдальший у світі острівець просто неможливо. Але в легендах остров'ян збереглися описи великих кораблів, на яких їхні предки вирушали в далекі подорожі в епоху Своєї могутності. Патер Руссель у минулому столітті чув про велике, з вигнутим, наче лебедина шия, носом судно, яке вміщувало чотири сотні людей. Корма його була такої ж висоти, як ніс, і розділялась на дві окремі частини. Зображення саме таких очеретяних суден ми бачимо на стародавніх перуанських глеках. Однак у переказах острова Пасхи говорилось і про інший тип древніх суден. Патеру Себастьяну розповідали про величезний корабель у формі плоского плота чи баржі, який звали вака пое-пое. На ньому теж могло вміститися багато людей, і мореплавці користувалися ним для далеких подорожей.

Після того як Ед і Арне виявили малюнки очеретяних суден, ми стали. уважніше вивчати кожну фігуру, що формою скидалась на човен, На статуях і на стінах у самій каменоломні ми знайшли чимало зображень човнів, де чітко було видно в'язки очерету, а Білл навіть знайшов малюнок судна із щоглою і прямокутним вітрилом. На животі поваленої десятиметрової статуї Карл виявив зображення очеретяного корабля з щоглою, а на вершині Оронго Ед помітив фреску судна з трьома щоглами і маленьким круглим вітрилом на середній із них. © http://kompas.co.ua

Вийшло так, що ми знайшли ще переконливіші докази того, що великі кораблі справді існували. В багатьох місцях острова, траплялися широкі бруковані дороги, які вели прямо в море. Ці загадкові дороги дали привід до найрізноманітніших фантастичних теорій. Вони, на думку деяких учених, доводять, що острів Пасхи є залишком затопленого материка. Ці. вчені вважали, що бруковані дороги ідуть далі по дну моря, і якби піти по них, то можна досягти руїн затопленого континенту Му. Так писали люди з багатою, уявою до наших відвідин острова Пасхи.

Нам ніщо не заважало дослідити дорогу під водою; В складі експедиції був водолаз, і тепер разом з ним ми вирушили верхи до найближчої такої дороги, що зникала в глибині океану. Це було захоплююче видовище: водолаз у зеленому скафандрі і кисневому, шоломі з хоботом ішов до країни Му, гупаючи черевиками по бруку. В одній руці він тримав яскраво-червоний резервуар з фотоапаратом, схожий на корабельний ліхтар, а другою елегантно помахав нам на прощання. Водолаз рушив дорогою прямо в море. Можете не сумніватись, він знайде шлях до країни Му!

Скоро на поверхні було видно тільки повітряні бульбашки, що, лопаючись на воді, показували, в якому напрямку рухався водолаз; Виявилося, що шлях до країни Му не прямий. Повітряні бульбашки бігли то ліворуч то праворуч, потім повертались назад і йшли по колу та спіралями. Невдовзі водолаз висунувся з води, щоб поглянути, де закінчується дорога на березі. Потім він знову занурився, знову почав шукати вздовж і впоперек аж поки, нарешті, не здався і не. вийшов на берег.

— Що, немає дорожніх знаків?

— Невже ти не зустрів русалки, щоб показала тобі шлях?

Запитання так і сипались на бідолашного водолаза. Ніякої дороги він не знайшов. Бруківка досягала лише до води, а далі йшли тільки карнизи, камені, глибокі тріщини та коралові скелі, що стрімко обривалися в синю глибінь. Там водолаз бачив кілька величезних риб.

Ми не дуже здивувались. Океанографи вже давно взяли проби з дна Тихого океану і прийшли до висновку, що в районі Полінезії в епоху існування людини суша не піднімалася і не опускалася. Я знову звернувся до остров'ян. Ніхто не пам'ятав, для, чого прокладали колись ці старовинні дороги, але я дізнався, що їх назирали апапа, тобто «розвантажувати». Це підтвердило наш здогад. Безперечно, перед нами були місця, де розвантажували й навантажували великі кораблі, що прибували з моря. Друга така апапа вела до неглибокої бухти біля великої тераси на південному березі. В бухті було повно валунів, і стародавнім мореплавцям довелось розчистити широкий канал, щоб кораблі могли причалювати до берега. Посеред каналу стирчали з води три величезні червоні перуки. Дві з них лежали майже поряд — їх привезено або на одному судні, або на кормі і на носі двох суден, що йшли впритул одне за одним. Так ми знайшли доказ того, що найбільші вантажі скульптори перевозили морем уздовж берега. Тепер ми переконалися, що в остров'ян справді існували великі судна, які могли підняти до двадцяти тонн або близько двохсот чоловік без вантажу. Згодом ми знайшли доказ і того, що деякі статуї теж перевозили морем і вивантажували на берег в тих місцях, де з таким тягарем міг пройти тільки плоский очеретяний або дерев'яний пліт.

Поки перед нами поступово вимальовувалася ясна картина давніх морських подвигів, четверо стариків заготовляли у Рано Рараку тотора. Коли очерет висох, кожний з них швидко зв'язав свій маленький пора. З допомогою кріплень човникам загинали один кінець так, що формою вони нагадували ікла. Я захоплено стежив, як брати несли човни до озера в кратері. Це було тим цікавіше, що вони зробили точнісінькі копії човнів на одного гребця, якими протягом століть користувалися жителі прибережних районів Перу. Навіть матеріал був той самий — південноамериканський прісноводний очерет.

Потім брати заходились виготовляти більший човен на двох гребців. Тімотео почав упевнено керувати роботою. Троє інших у всьому слухалися його. Я поцікавився, чому це так. Мені відповіли, що Тімотео найстарший і тільки він знає, який вигляд має бути в човна Я був трохи здивований відповіддю і лише пізніше зрозумів, у чому річ.

Коли каное на двох гребців спустили на воду в Анакені, воно за своєю будовою дуже нагадувало мені очеретяні човни з озера Тітікака, тільки ніс і корма в нього були загострені і здіймалися над водою, як у найдавніших перуанських суден. Двоє старших братів сіли з веслами в човен і попливли у відкрите море. Очеретяний човен легко перескакував через високі пінясті хвилі, наче надувний матрац, а гребці залишалися зовсім сухими. Тоді ще двоє братів кинулися у море на своїх маленьких пора, сміливо віддаючись на волю хвиль. Вони лежали грудьми на ширших кінцях своїх човників і пливли, гребучи ногами й руками. Більший човен так легко й упевнено долав хвилі, що згодом на нього сіли всі чотири брати і попливли на чотирьох веслах у бурхливе море. Патер Себастьян, бургомістр і я стояли на березі. Ми всі троє були однаково захоплені й зачаровані. Позад нас над наметами здіймалась гігантська статуя довговухих, але бургомістр бачив зараз тільки золотого човна з чотирма гребцями. На очах у нього ви ступили сльози, та він все дивився й дивився вдалину.

— Про такі човни розповідали діди, але побачити його нам довелося вперше. Предки стали нам якісь ближчі, — сказав він. — Я відчуваю це ось тут, — схвильовано додав він і ткнув себе кулаком у груди.

Коли човен Тімотео з чотирма гребцями наблизився до берега, один з наших найдужчих хлопців сів до них на корму, але суденце не занурилося у воду. Якщо тат кий маленький човник витримував п'ятьох дорослих людей, то що могло перешкодити стародавнім інженерам нарізати в трьох кратерах доволі очерету і зробити великий корабель?

Патер Себастьян був дуже схвильований. Старі остров'яни розповідали йому про такі незвичайні човни, але тільки тепер він зрозумів, що вони мали на думці. Священик згадав, що йому показували зображення такого судна в одній із печер на Поїке.