Розділ IV ТАЄМНИЦЯ ВЕЛЕТНІВ ОСТРОВА ПАСХИ

Ми значно наблизились до мети, розв'язали ще одну ланку в складній задачі. Стало відомо, що ті люди, котрі будували красиві мури по методу інків у першу епоху, не були творцями гігантів з Рано Рараку, які так прославили острів Пасхи. З червоного туфу, чорного базальту та жовтосірого вулканічного каменю, який став таким — популярним у другу епоху, вони витесали кілька простіших фігур з круглими головами й величезними очима. Ці статуї часто не перевищували зросту людини і не мали нічого спільного із знаменитими велетнями острова Пасхи, якщо не рахувати того, що їхні руки теж були складені на животі пальцями до пальців. Але ця особливість була типова для цілого ряду стародавніх кам'яних статуй доінкського періоду, а також для статуй із сусідніх Полінезійських островів.

Тепер, нарешті, німі статуї острова Пасхи заговорили! Першими порушили мовчанку безголові, зневажливо замуровані в стіни фігури, а потім заговорили і гордовиті статуї, що розмістилися по всьому острову аж до каменоломні. Кам'яних людей почали створювати одночасно з мурами. Ідею й техніку їх спорудження було занесено ззовні. Невеличкі фігури, які пізніше почали правити за матеріал для стін, безголовий червоний ідол у Вінапу, велетень на колінах, похований під уламками біля підніжжя Рано Рараку, належать до найдавнішого періоду. Та ось настала друга епоха, коли місцеві скульптори винайшли свій власний, вишуканіший стиль і почали створювати велетнів з рудим волоссям та ставити їх на перебудовані тераси. З набуттям досвіду фігури ставали все більшими й більшими. Вже ті статуї, які стояли на мурах, були досить великі, ще більші залишились лежати по дорозі, не кажучи вже про ті, що стоять біля підніжжя вулкана і до цього часу чекають, поки їм одполірують спини. Найбільший же гігант, висотою в семиповерховий будинок, лежав ще у самій каменоломні, з'єднаний спиною з горою.

Чим би все це скінчилось? Де була межа неможливого? Ніхто не знає. Бо перш ніж цю межу було досягнуто, настала катастрофа, яка зупинила бурхливий рух кам'яних велетнів, і вони попадали на землю. Остров'яни вірять, що все так сталося через відьму, якій не дали омара. Але насправді тут йшлося про більшу дичину, бо пересування кам'яних статуй припинилося з настанням третьої епохи, коли почався похід канібалів.

Сьогодні жителі острова — найближчі нащадки войовничого племені третьої епохи, яке вийшло переможцем з боротьби. Коли їхні полінезійські предки під час свого переможного воєнного походу з Пальмових островів на заході досягли, нарешті, острова Пасхи, тут почалися бурхливі події. Про бої, що відбулися потім, про повалені статуї, про часи, — коли сокири врубувались уже не в кам'яних людей, а в людей із м'яса й кісток, нам скоро розповіли самі остров'яни. В цих боях їхні предки брали активну участь. Третя епоха ще жива, хоч сьогодні на острові панує мир і згода.