Розділ IV ТАЄМНИЦЯ ВЕЛЕТНІВ ОСТРОВА ПАСХИ

Однак загадкова мандрівка кам'яних гігантів на цьому не закінчувалась. Коли спина була готова, вони мали вирушати далі, на відкриті храмові тераси. Більшість із них уже пройшли цей шлях. Біля підніжжя вулкана залишилась тільки незначна частина статуй острова. Готових гігантів переносили кілометр за кілометром по всьому острову. Деякі фігури опинилися за п'ятнадцять кілометрів від того місця, де їм вперше надали людської форми.

Патер Себастьян був ніби директором цього своєрідного музею під відкритим небом серед пустельного ландшафту. Він побував скрізь і пронумерував усі статуї, які йому вдалося знайти: їх виявилось понад шістсот. Всі вони витесані з жовто-сірого каменю, всі вийшли з одної гігантської майстерні на стрімкому схилі Рано Рараку. Тільки там камінь мав такий колір і по ньому можна було пізнати статую, навіть коли вона лежала десь далеко серед інших величезних кам'яних уламків.

Найдивовижнішим було те, що колосів переміщали по острову не у вигляді безформних брил, які б не боялися пошкоджень, а цілком закінченими, відполірованими від мочок вух до нігтів. В них тільки не було очей. Як же остров'яни ухитрялись переносити готові статуї на далеку відстань, не ламаючи їх і не дряпаючи поліровки? Цього ніхто не знав.

На призначеному місці сліпих кам'яних людей не просто вмощували у ями, навпаки: їх піднімали і встановлювали на аху — храмові тераси двометрової висоти. Тільки після цього статуям прорубували отвори для очей, і вони вперше могли побачити, де знаходяться. А потім відбувалась завершальна церемонія: на голову велетневі одягали «капелюх», що важив од двох до десяти тонн.

А втім, казати, що це «капелюх», невірно, хоч тепер усі вживають це слово. Старовинна місцева назва його пукао, тобто пучок волосся. Таку зачіску мешканці острова Пасхи носили в епоху великих географічних відкриттів. Чому ж стародавні майстри робили пукао окремо і вже потім висаджували на голову велетня, чому вони не витісували його разом з цілою статуєю з того самого матеріалу? Тому що найважливішим у цій зачісці був колір. Майстри вирушали на протилежний кінець острова, за десять кілометрів від каменоломні Рано Рараку, і там добували у маленькім зарослім кратері вулкана камінь особливого червоного кольору. З нього вони й робили «пучки волосся». Вздовж узбережжя було побудовано понад п'ятдесят храмових терас. Майстри тягнули сюди з одного кінця острова жовто-сірі статуї, а з іншого — червоні пукао. Тут вони встановлювали кам'яні фігури і одягали їх у червоні перуки. На більшості терас височіло по дві статуї, але на деяких було по чотири, по п'ять чи навіть по шість. А на одному підмурку чотириметрової висоти здіймалось вряд аж п'ятнадцять рудоволосих гігантів.

Сьогодні жоден з цих велетнів не стоїть на своєму постаменті. Уже капітан Кук, та, мабуть, і Роггевен, прибули на острів надто пізно, щоб застати всі статуї на своїх місцях, але більшість із них ще стояла з червоними перуками на головах. Останнього гіганта було скинуто з постаменту в середині минулого століття, і його червоний пукао покотився по вимощеній плитами терасі, ніби великий, кривавого кольору, паровий каток. Зараз тільки біля підніжжя вулкана стоять іще, вперта піднявши голови, сліпі, безволосі статуї. Вони так глибоко закопані в землю, що жоден ворог не зміг би їх перекинути, а спроба зрубати одну з голів сокирою не дала наслідків: катові вдалось вирубати на твердій, як кремінь, шиї велетня лише ледве помітний шрам.

Останню статую було скинуто з її аху десь близько 1840 року під час сутички канібалів, що оселились поблизу в печері. Ця десятиметрова фігура стояла на постаменті висотою майже в людський зріст і мала на голові пукао об'ємом у шість кубічних метрів. Ми зміряли поваленого велетня й визначили його вагу. Він важив п'ятдесят тонн і був перенесений за чотири кілометри від Рано Рараку.

Уявімо собі, що ми беремо десятитонний залізничний вагон і перевертаємо його догори колесами, — адже в Полінезії коліс не знали. Потім візьмемо ще один такий самий вагон, перевернемо його поряд з першим і зв'яжемо їх докупи. Після цього навантажимо в них дванадцять коней і п'ять великих слонів. Тепер можна тягнути — вийшло якраз п'ятдесят тонн. Треба не лише зрушити вантаж з місця, але й протягти його чотири кілометри по кам'янистій місцевості так, щоб жодна деталь не зіпсувалась. Скажете, що це неможливо зробити без машин? Але неможливе було здійснене древніми жителями острова Пасхи. Одне тільки не викликає сумніву — цього не могла зробити група полінезійських різьбарів по дереву, які висадились на острів і почали обробляти камінь, тому що на острові не було дерева. Рудоволосі гіганти з класичними рисами обличчя були створені мореплавцями з країни, де люди мали досвід цілих поколінь по перенесенню монолітів.

Коли ми доставимо п'ятдесятитонний вантаж на місце, його треба підняти на постамент, поставити сторч і висадити йому на голову, на висоту чотирьох поверхів, пукао. Цей «пучок волосся» важив десять тонн, і доставляли його з каменоломні, розташованої за одинадцять кілометрів звідси. Одинадцять кілометрів — не малий шлях для такої місцевості, а десять метрів — велика висота, коли доводиться піднімати десять тонн, тобто вагу двадцяти чотирьох коней. Однак цю роботу було виконано. І вся ця велич була скинута 1840 року вниз людожерами, які підкопали кам'яну опору, а потім відсвяткували свою перемогу, з'ївши в печері тридцять своїх сусідів.

Я стояв на вершині Рано Рараку і милувався вкритим травою островом. Позад мене починався досить стрімкий спуск у заросле черево вулкана, де маленьке, голубе, як небо, озеро блищало, ніби дзеркало, в широченній рамі з найзеленішого очерету, який мені тільки доводилося бачити. Може, він тільки здавався таким зеленим на фоні трави, яка вкривала весь острів і починала вже жовтіти від посухи. А передо мною йшла вниз крута стіна терас аж до підніжжя вулкана, де навколо гігантських фігур, мов мурашки, копалися в землі працівники експедиції. Тут і там паслись стриножені коні, до мізерного маленькі поруч з кам'яними велетнями. Звідси було добре видно весь простір, де колись народилася найбільша таємниця острова Пасхи. Тут був, так би мовити, родильний дім гігантів; я сам стояв на великому зародкові, а передо мною і позад мене лежало ще їх багато. На схилах вулкана і в кратері стояли новонароджені. Сліпі, безволосі, вони марно чекали, коли настане час вирушати в дорогу.

Звідси я міг бачити, як здійснювалися колись ці мандрівки. Кілька готових фігур всередині кратера вже повчали свою подорож, як раптом роботу було припинено. Одна статуя досягла краю кратера, а інша вже навіть спускалась униз по схилу. Але несподівано пересуванню настав кінець, і фігури залишилися лежати не на спині, а на животі. По всій рівнині уздовж старих, розчищених од каміння, зарослих травою доріг лежали такі статуї — по одній, а то й по дві-три. Вони були сліпі, безволосі, і все свідчило про те, що ці фігури ніколи й не стояли, а їх раптово кинули під час переселення з Рано Рараку до призначених для них постаментів. Мандрувати їм доводилось далеко повз гори й вулкани. А ще далі на заході, за обрієм, був маленький вулкан Пуна Пау, де витісували перуки. Звідси його не видно, але я побував там раніше і на дні мілкого кратера бачив з півдесятка циліндричної форми «пучків волосся», що нагадували колеса парових катків. Древні «перукарі» підняли по стрімкій стіні багато таких червоних пукао: кілька найбільших з них лежало уже за кратером, дожидаючи, поки їх понесуть далі. Інші були залишені на рівнині, по дорозі до їхніх майбутніх власників. Я виміряв найбільший «пучок волосся», який лежав біля кратера. Він мав об'єм понад вісімнадцять кубічних метрів і важив тридцять тонн, — стільки ж, скільки важать сімдесят п'ять коней.

Сам я не міг збагнути, як стародавні жителі острова Пасхи домоглися таких успіхів, і звернувся до місцевого пастуха, що стояв поруч мене, мовчки дивлячись на залишених серед рівнин велетнів.

— Леонардо, — сказав я, — ти людина практична, поясни мені, як у давнину переносили цих кам'яних гігантів?

— Вони йшли самі, — відповів Леонардо.

Коли б він не вимовив це з такою урочистою серйозністю, я подумав би, що пастух жартує. Одягнений у чисті штани й сорочку, Леонардо виглядав, як усі цивілізовані люди, і навіть був розумніший за багатьох за них.

— Як же вони могли йти, коли в них є лише голова і тулуб, а ніг немає? — заперечив я.

— Вони пересувалися ось так, — сказав пастух і, стуливши ноги докупи і не згинаючи колін, почав зсуватись з гори. — А ти ж як думав? — поблажливо спитав він.

Я не знав, що відповісти, і, певно, був уже не першою білою людиною, яка виявила свою повну розгубленість перед цією таємницею. Те, що пастух сказав мені, він знав від батька й діда. Статуї йшли самі. Навіщо ж сушити собі голову, коли є таке просте пояснення?

Вернувшись до табору, я зайшов на кухню, де стара Маріанна, сиділа і чистила картоплю.

— Ти чула що-небудь про те, як у давнину переносили оті великі моаї? — спитав я.