Розділ IV ТАЄМНИЦЯ ВЕЛЕТНІВ ОСТРОВА ПАСХИ

Це цікаво, бо в старовинній культурі народів Південної Америки гончарство дуже рано зайняло визначне місце, а в народів Індонезії та Азії воно розвинулося ще раніше. На Галапагоських островах знаходили безліч черепків південноамериканського глиняного. посуду, бо архіпелаг лежить близько від материка і його регулярно відвідували древні мореплавці. До того ж там утворилось надто мало грунту, щоб приховати залишки старовини. На острові Пасхи все було інакше. Очевидно, мало хто з древніх жителів Америки дістався сюди з своїм глиняним посудом, і черепки з тих небагатьох глеків, які ці люди могли тут розбити, лежали б тепер під товстим шаром грунту. Але на всяк випадок я взяв із собою черепок кераміки, щоб спитати остров'ян, чи не бачили вони часом чогось схожого — адже черепок може сказати дослідникам археології більше, ніж книга.

Першою несподіванкою для нас було те, що багато остров'ян незалежно один від одного назвали черепок маенго — словом, якого не було навіть у лексиконі патера Себастьяна. Один з остров'ян чув від свого діда, що маенго — старовинний предмет, яким люди користувалися в сиву давнину. Він розповів, що багато років тому якийсь чоловік хотів зробити маенго з глини, але не зумів. Ерорія й Маріанна згадали, що десь у печері зустрічали кілька таких черепків, і ми протягом двох днів марно намагались їх знайти. Дружина губернатора натрапляла на них, коли копала в себе в садку. А тут ще прийшов один остров'янин і таємниче сказав, нам, що в нього дома є такий черепок.

Звали цього чоловіка Андрес Хаоа. Він примусив нас чекати кілька днів. Коли ж ми, нарешті, побачили черепок, то, на превеликий свій подив, переконалися, що глечик був зроблений індійським способом, пальцями, а не на гончарному крузі, як у європейців. Я пообіцяв Андресу щедру винагороду, якщо він покаже, де знайшов черепок; ми хотіли самі пошукати там черепків і пересвідчитися, що його справді знайдено на острові. Андрес привів нас до великої аху з кількома поваленими статуями і гігантським кам'яним муром, що страшенно нагадував класичні будови інків в Андах, і показав на верхні плити постаменту, говорячи, що колись давно знайшов тут три таких черепки.

З допомогою остров'ян ми обережно зняли кілька плит. Під ними лежали підряд два витягнуті на весь зріст скелети — незвичайний для острова Пасхи спосіб поховання мертвих. Тут же ми виявили спуск у дві підземні гробниці; кожна із них була прикрита маленькою кам'яною плитою з майстерною різьбою. В гробницях валялось повно черепів, але жодного черепка ми не знайшли, і Андрес не дістав повної винагороди.

Наступного дня Карл повернувся сюди з робітниками і археологічними інструментами: було ясно, що аху Тепеу — це споруда, яка заслуговує на докладніше вивчення. Один старий остров'янин, котрий допомагав нам копати, раптом почав витягати із землі черепки — такі маленькі, що ми дивувались, як він міг їх помітити. В цю мить із селища прискакали Арне й Гонзало. Від знайомої жінки вони почули, що старий узяв черепки в Андреса Хаоа, щоб той міг видурити в нас повну винагороду. Ми приклали ці маленькі шматочки до більшого черепка, який мені дав Хаоа, і зразу помітили, що один з них відколотий від цього. Хаоа страшенно розлютився, коли ми вивели його на чисту воду, але рішуче відмовився сказати, де все-таки він знайшов їх. На злість нам, він пішов до патера Себастьяна і добре таки приголомшив старого, поставивши перед ним на стіл три цілих глиняних глеки.

— Ось гляньте! — обурено мовив Хаоа. — Я не покажу їх сеньйору Кон-Тікі, бо він каже, що я брешу. Але я не брешу.

Патер Себастьян ніколи не бачив таких глеків на острові, тому він спитав Андреса, звідки вони взялися.

— Ці глеки знайшов колись ще мій батько і вирішив, що в них добре держати воду, — відповів Андрес.

Він, безперечно, ще раз збрехав. Хаоа не держав воду в глечиках, та вони й не стояли в його хатині. Про це нам сказали сусіди, які бували в Андреса і знали в його маленькій порожній халупі всі закутки.

Глеки кудись безслідно зникли після того, як їх оглянув патер Себастьян, і перед нами постала ще одна таємниця. В хаті Хаоа їх не було. Звідки ж вони взялись і куди щезли так раптово?

А тим часом з'явилася ще одна тема для роздумів. Я вирішив за порадою старого поліцая Казіміро поїхати на легендарний острів птахо-людей, щоб відшукати потаємну печеру ронго-ронго, про яку знав колись його батько. Серед остров'ян точилося стільки розмов про дощечки ронго-ронго, які нібито були сховані в потаємних печерах, що кожного, хто наслухався їх, кінець кінцем, охоплювала нестерпна цікавість.

— Нам давали сто тисяч песо за табличку ронго-ронго, значить, її справжня ціна — мільйон, — казали остров'яни.

В глибині душі я знав, що вони не помиляються. Але я знав також, що коли б хтось із остров'ян і знайшов печеру з ронго-ронго, то не насмілився б туди зайти. Адже дощечки ронго-ронго були для їхніх предків святинею.

Вчені старики, які заховали священні ронго-ронго в печери, коли патер Еугеніо запровадив на острові християнство, закляли їх. Остров'яни вірили, що відтоді, як на дощечки накладено табу, кожного, хто доторкнеться до них, чекає неминуча смерть.

У музеях світу зберігається лише двадцять таких дощечок, і не знайшлося до цього часу вченого, який зумів би прочитати їх. Таких химерних ієрогліфів немає в жодного іншого народу. Знаки на табличках майстерно вирізані рядами за системою «серпантин», де кожний другий рядок перевернутий догори ногами. Майже всі дощечки, які тепер зберігаються в музеях, вивезено з острова Пасхи, коли остров'яни ще не ховали їх. Патер Себастьян розповів нам про ту дощечку, яку вивезли звідси останньою: її вже взяли із забороненої печери. Остров'янин, що знайшов ронго-ронго, не встояв перед спокусою і привів одного англійця майже до самої печери. Там він виклав з камінців півколо, яке той не повинен був переступати, а сам зник у печері й повернувся звідти з таблицею ронго-ронго. Англієць купив її. Невдовзі після цього остров'янин раптом збожеволів і помер. Ця подія ще більше додала остров'янам страху перед табу печер ронго-ронго, пояснив нам патер Себастьян.

Як би там не було, але старий Казіміро теж відмовився, коли я пристав на його ж пропозицію поїхати до печери. Він сказав, що погано себе почуває і що замість нього місце нам покаже старий Пакоміо, з яким вони ще. хлопцями чекали батька, коли той ходив у печеру. Пакоміо був сином ворожки Ангати, яка п'ятдесят років тому, коли, тут була ще експедиція Рутледж, славилась тим, що сіяла забобони серед жителів острова. На моє прохання патер Себастьян умовив його показати нам дорогу. Старий Пакоміо урочисто всівся до нас у моторний човен, і ми попрямували до Мотунуї — скелястого острова, птахо-людей. Позаду, над нашими головами, височіла круча — найвищий берег острова Пасхи. На самому хребті містилися руїни культових споруд Оронго. Ед з своїми помічниками робив там розкопки і знімав карту. Звідти, згори, наш човен здавався їм крихітним рисовим зернятком на голубому тлі, а вони нам звідси — білими цятками.

Ще в минулому столітті наймогутніші люди острова цілими тижнями сиділи над кручею у напівтемних халупах, очікуючи, коли на маленький скелястий острів прилетять перші морські ластівки. Щороку влаштовувалися змагання, хто перший пропливе на очеретяному плоту два кілометри до цього острівця і знайде там знесене птахом яйце. Переможця шанували, ніби якогось божка, йому голили голову, фарбували її в червоний колір, а потім з церемонією одводили його до священної хатини серед статуй біля підніжжя Рано Рараку. Там він повинен був сидіти в чотирьох стінах протягом року і ні з ким не зустрічатись. Їжу йому носили спеціальні служники, і він вважався священною птахо-людиною цього року. Пагорб позад руїн, де зараз працював Ед, являв собою суцільну скульптурну групу — він був весь укритий висіченими з каменю скоцюрбленими людськими постатями з довгими загнутими дзьобами.

Ступивши на берег легендарного острова птахо-людей, ми не побачили там жодної пір'їнки. Всі птахи давно вже переселились на інший скелястий острівок, ближче до берега. Коли ми проїздили повз цього на моторному човні, вони хмарою знялись у небо, наче дим над вулканом.

Зате на Мотунуї ми відразу побачили багато входів до напівзарослих уже печер. В кількох із них лежали вздовж стін людські кістки і запліснявілі черепи, а в одному місці ми побачили висічену на стелі пофарбовану в червоний колір диявольську голову з цапиною бородою. Рутледж у свій час відвідала кілька таких печер, і Пакоміо добре пам'ятав її. Він нетерпляче чекав нас біля входу, тому що хотів показати нам зовсім іншу печеру. Повівши нас угору до середини скелі, він раптом зупинився і, показуючи собі під ноги, прошепотів:

— Тут ми пекли курку.