Розділ IV ТАЄМНИЦЯ ВЕЛЕТНІВ ОСТРОВА ПАСХИ

— Яку курку?

— Щоб пощастило; перш ніж іти в печеру, треба було спекти курку.

Ми мало що зрозуміли з цього, а Пакоміо міг додати тільки одне: так заведено. Коли вони були тут, батько Казіміро звелів їм, дітям, відійти далі від вогнища: запах смаженої курки можна було вдихати тільки йому. Хлопці так і не побачили, що лежить у печері, але знали, що там зберігаються дуже коштовні речі. Пакоміо й Казіміро гордилися тим, що стояли поблизу печери, коли старий пішов оглядати своє багатство.

Ми, звичайно, ніякої печери не знайшли, хоч довго нишпорили серед папороті й каміння, шукаючи потаємного входу. Нарешті Пакоміо висловив припущення, що старий, очевидно, навмисно повів їх у цьому напрямку, а печера міститься в протилежному кінці. Ми полазили з годину ще й там, поступово втрачаючи цікавість. Пекло сонце, і один за одним ми здавалися — кидались у глибоку ущелину, наповнену до країв чистою, мов кришталь, водою, яку крізь тріщину нагнав сюди з моря шторм. Ми пірнали до самого дна по фіолетових морських їжаків, яких Пакоміо їв сирими. Пливучи під водою, ми носом до носа стикалися з дивовижними рибами всіх кольорів, які, витріщившись, підпливали, щоб поглянути на нових жителів цього оточеного горами акваріума. Мерехтливе сонячне проміння, що проникало в ущелину, засвічувало вогненний фейєрверк яскравих барв, а вода була така чиста й прозора, що ми почували себе птахо-людьми, які пурхають серед метелиці осіннього листя. Тут, під водою, було так гарно, наче в підводному райському саду. Від думки, що вся ця неперевершена краса на дні басейну на хтозна-який час залишається тільки для сліпих морських їжаків та риб, які не розрізняють барв, не хотілося вилазити з води.

Зрештою, нам було на що дивитись і на суші, особливо на самому острові Пасхи. Кирки і лопати почали відкривати речі, які протягом століть були сховані навіть від самих остров'ян. По селищу пішли розмови. До всього, що відбувалось, остров'яни ставились із забобонами. Звідки може знати чужинець, що лежить у тому чи іншому місці під землею, коли він не проникає в минуле острова з допомогою мана, надприродної сили? Спочатку ніхто не говорив про це відверто, тільки деякі жителі острова Пасхи приходили до мене й питали: може, я насправді канака, остров'янин, а не чужинець? Те, що я блондин, що в мене біла шкіра, не має значення, їхні предки теж колись були такими. Дарма, що я знав лише кілька слів полінезійського діалекту острова Пасхи, — це все тому, що я довго жив у Таїті, в Норуега та якихось інших країнах і забув рідну мову. Спочатку ніхто з нас не думав, що остров'яни кажуть це серйозно: ми гадали, що це особлива форма полінезійської ввічливості. Але чим більше залишків старовини викопували археологи з-під землі, тим більше місцеві жителі переконувалися, що сеньйор Кон-Тікі не звичайна людина.

Почалося все це з групи Білла, який узявся за цікаву роботу: він першим з археологів почав досліджувати найзнаменитішу і найбільшу на острові храмову терасу Вінапу. Вчені й туристи, які бачили цю гігантську споруду, дивувались її схожості з величавими кам'яними мурами в царстві інків. Таких будов ви не знайдете на десятку тисяч інших островків, що лежать далі на захід у Тихому океані. Але Вінапу, як дві краплі води, скидається на класичні будови доінкського періоду і тим більше варта уваги, що міститься на маленькому острівку, розташованому найближче до самого царства інків.

Чи не знайшли сюди шлях каменярі Перу? Може, вони перші висадились тут і почали обтісувати кам'яні блоки для мурів острова Пасхи?

Факти говорять, що так воно й було. Але існує й інша, думка, якої до цього часу дотримуються вчені. Схожість і сусідство могли бути випадковим збігом. Мешканці острова могли створити своєрідні типи будови незалежно від будь-чийого впливу. Якщо це так, то класичні мури Вінапу являють собою останню фазу розвитку культури острова. Так досі й вважала наука.

Білл працював з двадцятьма робітниками протягом чотирьох місяців, але вже після перших тижнів ми дістали відповідь, якої найбільше сподівались. Класичний мур у Вінапу належав до найдавнішого періоду будівництва, пізніше аху добудовували й надбудовували вже не такі досвідчені архітектори, які, мабуть, не знали складної техніки інків. Ед і Карл, які працювали на інших аху, незалежно один від одного прийшли до того самого висновку, що й Білл.

Вперше було виявлено, що загадкова історія острова Пасхи має три чітко виражені періоди. Спочатку на островок висадились люди з високою культурою, що володіли технікою інків у будівництві кам'яних споруд. Ці класичні будови не мали собі рівних у пізніші періоди історії острова. Гігантські брили твердого базальту різались, наче сир, і припасовувались одна до одної так щільно, що не залишалось жодного отвору чи щілини. Загадкові будови з красивими стрімкими стінами довго-довго стояли по всьому острову, ніби невеликі фортеці, зроблені у вигляді олтарів. Та ось почалася нова епоха. Більшість цих класичних споруд було знято або перероблено; до передньої стіни добудували викладений. плитами підйом, а нагорі поставили принесені з Рано Рараку велетенські фігури. Саме в розпал цих гігантських масових робіт другої епохи їх несподівано було припинено: по острову прокотилась хвиля війни і канібалізму. Наче за знаком чарівної палички настав кінець усьому культурному життю, і почалась остання, трагічна фаза загадкової історії острова. Тепер ніхто не тесав гігантських плит, а готові статуї було зневажливо скинуто з постаментів. З брил і безформного каміння викладали гробниці вподовж мурів аху, а повалені статуї часто правили за склепи для цих гробниць. В третю епоху споруджували без планів, без знання справи.

Поволі завіса таємничості почала підніматися. Ми зробили перші кроки в глибину історії острова Пасхи.

Одну загадку було вже розгадано, одну ланку в складній задачі знайдено. Тепер ми знали, що інкська техніка спорудження кам'яних будов прийшла на острів Пасхи тоді, коли досягла вже свого повного розвитку, її приніс сюди той культурний народ, який першим висадився на острові.

Зацікавлені остров'яни весь час приходили подивитись на розкопки у Вінапу, де Білл відкрив задню стіну аху так, що кожний міг побачити шари всіх трьох епох. Якось Білл на рівнині за терасою натрапив на незвичайний червоний камінь. Він покликав мене і спитав, чи не здається мені, що камінь нібито має руки з пальцями. Цей довгий червоний камінь скидався на чотирикутну колону, одна грань якої виглядала з землі. Камінь не був схожий на статуї острова ні формою, ні матеріалом: його явно привезли не з Рано Рараку. І смужки, що правили за пальці, містилися не в нижній частині каменя, як у всіх шестистах фігурах острова Пасхи. Місцеві жителі з посмішкою пояснили нам, що це хані-хані — просто червоний камінь.

Мене, насамперед, вразило те, що цей камінь дуже схожий на червоні статуї-колони доінкського періоду в Андах. Бородату голову на вітрилі плота Кон-Тікі я скопіював саме з такої чотиригранної колони, що зображала людину й була витесана з такого самого зернистого червоного каменю.

Два-чотири-п'ять, два-чотири-п'ять. Можливо, що це пальці. Але ні голови, ні інших рис людини не було видно.

— Білл, — сказав я, — треба копати. Я бачив такі чотиригранні червоні статуї на березі озера Тітікака!

Якось, обходячи разом з Ерорією острів, щоб пронумерувати всі статуї, патер Себастьян зупинився біля цього каменя. Ерорія показала на смужки, що скидались на пальці, але він заперечно похитав головою і пішов далі з своїм відерцем. Усі статуї на острові Пасхи були одного типу, і жодна з них не скидалась на чотиригранний червоний камінь.

Ми обережно викопали глибокий рівчак у твердій землі навколо каменя, а тоді повільно, пальцями і кельнями, почали збирати грунт біля самої статуї. Чи це справді були пальці, чи просто випадкові смужки? Я так хвилювався, що затамував подих, коли знімав перший довгий пласт дерну, під яким мала бути кисть руки. І там справді була рука! Далі з'явилось передпліччя, плече, а з другого боку каменя — така сама рука! Це була статуя незнаного досі на острові Пасхи типу. Голову в неї було відбито, а на грудях з лівого боку на місці серця просвердлено глибоку дірку. Фігура мала ще й короткі ноги.

Ми плескали Білла по плечу і тиснули йому руки. Патер Себастьян, шеф мовчазної древньої гвардії острова Пасхи, найбільше був вражений цим поповненням у вигляді чотиригранного червоного солдата.

— Доктор Меллой, це найцікавіша знахідка на острові в наш час, — сказав він. — Цю статую зроблено не на острові Пасхи, її батьківщина Південна Америка.