— От і є чудова робота для аку-аку, — зауважив я.
— Ні, це робота для вченого, — відповів мій аку-аку. — Але ми можемо дати йому цінну пораду.
— Ми говорили про можливу спорідненість між малайцями і коротковухими, — нагадав я. — Що вирішиш ти, аку-аку, якщо дослідники мови кажуть «так», а дослідники раси — «ні»?
— Коли б мовознавці твердили, що негри Гарлему й індійці штату Юта походять з Англії, я повірив би тим, хто вивчає расу.
— Будем говорити про Тихий океан. Ти будеш просто дурнем, коли ігноруватимеш наслідки мовних досліджень. Адже мова не передається вітром.
— Мова може знайти багато шляхів, — сказав аку-аку. — Однак, безперечно, не може сама летіти проти вітру. Коли расові особливості людей не співпадають, значить по дорозі щось трапилось, незалежно від того, як відбувалося переселення: з заходу на схід чи зі сходу на захід, коротшим південним шляхом чи довшим північним.
Далеко внизу з'явився самотній вершник. Це наш лікар повертався з долини Таїохае. Рюкзак у нього, певно, набитий пробірками з зразками крові. Він брав проби на всіх островах, які ми відвідували. Вожді, старики й місцева влада допомагали нам знаходити людей, яких ще можна було вважати чистокровними нащадками перших поселенців. На Таїті ми запакували пробірки в спеціальний резервуар з льодом і відіслали літаком у лабораторію сироватки в Мельбурн.
Першу порцію ми відправили на «Пінто», з Панами пошлемо наступну. Вперше кров жителів цих островів потрапляла до лабораторій у такому стані, що можна було вивчити її і визначити всі гени спадковості. Досі вивчено тільки групу А-Б-0. Аналіз показав, що в корінних жителів Полінезії так само, як і в корінних племен Америки, відсутній спадковий фактор Б, тоді як він характерний для всіх народів, що населяють райони від Індії й Китаю до Меланезії та Мікронезії, рахуючи й Малайю.
— Побачимо, що нам покажуть проби крові, — сказав я своєму аку-аку. Тоді я ще не знав, що доктор Сіммонс і його колеги, зробивши якнайдокладніший аналіз крові, виявлять, що спадкові фактори проб крові вказують на пряме походження полінезійців від древніх жителів Америки і дуже відрізняють їх від усіх малайців, меланезійців, мікронезійців та інших азіатських народностей. Цього не міг припустити навіть мій аку-аку в моїх, чи пак, у своїх найсміливіших мріях.
Стало холодно, і довелось одягнутися. Я востаннє глянув на, високу скелю, з якої ринув водопад, розсипаючи на мох бризки. Дві жовті квітки гібіскуса, захоплені потоком, пливли, кружляючи, до дрімучого лісу. Я теж вирушив назад уздовж струмка. За течією іти виявилося набагато легше.
І ось ми всі зібралися на містку і на кормі траулера. Навіть машиністи піднялися нагору і, затамувавши подих, востаннє дивилися на чарівні контури диких гір Маркізького архіпелагу, що, ніби величезні розсувні двері, поволі ховали за собою прекрасну долину. Не сховався ще тільки дрімучий ліс, великий, вічнозелений, що спускався по схилу аж до моря. Він-наче відтіснив на самісінький край берега стрункі тонконогі кокосові пальми, щоб вони вітали гостей і прощалися з тими, хто покидає острів. Вони надавали цьому чудовому краєвиду обжитого вигляду. Ми востаннє впивалися його красою й пахощами. Невдовзі все зіллється докупи і, ніби тінь, розтане на заході в океані.
Ми стояли, осяяні променями тропічного сонця, і в кожного на шиї був холодний, запашний вінок з квітів. По традиції їх треба було кинути в океан і побажати собі повернутися на ці загадкові острови. Однак ніхто з нас не поспішав, кинути вінок у воду. Як тільки вінки опиняться за бортом, вони попливуть за нами, і це буде кінець усім нашим пригодам. Я уже двічі кидав тут вінки і повернувся втретє в цей казковий світ.
Та ось перші вінки все ж таки полетіли у воду. Капітан і Санне кинули їх з містка. Тур-молодший і помічник кока — з верхівки найвищої щогли. Кидають археологи й моряки, фотограф і лікар, Івонна та я. На розкладному стільчику біля поручнів стоїть маленька Анетта. Вона довго нерішуче крутить у руках свій вінок, але потім, ставши навшпиньки, кидає його вниз.
Я підняв її на руки і виглянув за борт. На хвилях за кормою гойдалося двадцять три білі та червоні вінки. Але Анеттиного між ними не було. Він зачепився за поручні нижньої палуби Якусь мить я дивився на нього потім рішуче спустився вниз і скинув вінок у воду. Для чого, не знаю.
Задоволений, я повернувся назад. Ніхто не помітив мого вчинку, але мені здалося, що я почув чийсь сміх.
— Не кидай камінь у бургомістра, — сказав мій аку-аку.
Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Аку-аку» автора Хейєрдал Тур на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ XI МІЙ АКУ-АКУ ГОВОРИТЬ“ на сторінці 5. Приємного читання.