Розділ XI МІЙ АКУ-АКУ ГОВОРИТЬ

— Але це ще нічого не доводить, — заперечив я.

— Нічого, — погодився аку-аку.

Я ще раз кинувся в прохолодну воду, щоб освіжитись а коли виліз на берег, аку-аку знову взявся за мене.

— Бургомістр походить з роду таких рудоволосих людей, — почав він. — Він і його предки, які створили гігантські статуї, називали себе довговухими. Хіба це не дивно, що їм спало на думку витягнути собі мочки вух до плечей?

— А що ж тут дивного? — зауважив я. — Такий звичай існував і на Маркізьких островах, і на Борнео, і в деяких районах Африки.

— І в Перу?

— В Перу також. Іспанці записали, що панівні роди інків звали себе орехонес, тобто довговухими, бо їм, дозволялось, на відміну від своїх підданих, штучно витягувати мочки вух. Коли проколювали вуха, відбувалася урочиста церемонія. Педро Пізарро записав, що білу шкіру мали переважно довговухі.

— А що говорить легенда?

— Легенда острова Пасхи каже, що цей звичай була завезено туди ззовні. Їхній перший король прибув на острів з довговухими на кораблі, після шістдесятиденної подорожі зі сходу в напрямку заходу сонця.

— На сході лежала держава інків. Що говориться в їхніх легендах?

— Легенди розповідають, що коли Кон-Тікі Віракоча вирушив океаном на захід, з ним були довговухі. Перш ніж покинути Перу, по дорозі з озера Тітікака до Тихого океану, він зупинився в Куско. Тут Кон-Тікі призначив вождя на ім'я Алькавіз і наказав, щоб після йога від'їзду всі наступники витягували собі вуха. Коли іспанці вперше прибули на озеро Тітікака, місцеві індійці теж розповіли їм, що Кон-Тікі Віракоча був вождем довговухих людей, які плавали по озеру в очеретяних човнах. Вони проколювали собі вуха, затягували в них великі кільця з очерету тотора і називали себе рінгрім, тобто «вухо». За словами індійців, саме ці довговухі допомагали Кон-Тікі Віракоча перевозити і вкладати гігантські кам'яні блоки вагою понад сго тонн, які лежать і досі в Тіауанако.

— Як же перевозили ці велетенські камені?

— Ніхто цього не знає. Після довговухих у Тіауанако не залишилось якого-небудь бургомістра, схожого на Педро Атана, і ніхто не може показати, як це робилось. Але там залишились такі самі бруковані дороги, як на острові Пасхи… Деякі з найбільших кам'яних брил перевозились, очевидно, через озеро Тітікака на відстань п'яти кілометрів у великих очеретяних човнах, тому що такі камені є тільки в кратері згаслого вулкана Капіа, на протилежному березі озера. Я сам бачив величезні брили біля підніжжя вулкана, які чекали, щоб їх перевезли цим чималим внутрішнім морем. Поблизу ще й досі можна бачити руїни молу, де вантажили камені. Місцеві індійці звуть його Такі Тіауанако Кама, тобто «Шляхом до Тіауанако». До речі, сусідню гору вони називають «Пупом землі».

— Тепер ти починаєш мені подобатись, — сказав мій аку-аку. — Сам я теж починаю собі подобатись.

— Але все це аж ніяк не стосується до острова Пасхи, — заперечив я.

— Хіба вони не робили собі човнів з очерету скірпус тотора, хіба це не той самий знаменитий прісноводний очерет, який жителі острова Пасхи привезли з собою і посадили в кратерних озерах?

— Так, той самий.

— А хіба найважливішою рослиною на острові Пасхи, коли його відвідали Роггевен і капітан Кук, була не солодка картопля, яку остров'яни звали кумара?

— Це так.

— І ботаніки довели, що рослина ця походить з Південної Америки, що на острів Пасхи її могли завезти тільки люди і що в багатьох районах Перу цю рослину індійці також називають кумара.