Розділ X МОРОНГО УТА — РУЇНИ В ХМАРАХ

Я попросив привести того чоловіка, і кілька остров'ян: ринулось на пошуки. Незабаром вони привели грубого типа в старій зеленій армійській шинелі без ґудзиків, босого, як усі інші, з сигаретою в зубах. Це був наш даній знайомий — безплатний пасажир.

— Чого ви страйкуєте? — знову спитав я, коли він з зарозумілим виглядом зупинився переді мною. Всі інші чоловіки й жінки висипали з хат і похмуро обступили нас.

— Ми хочемо більше заробити собі на харчі, — відповів він, димлячи далі цигаркою і не виймаючи рук із кишень.

— Але ж ви одержуєте стільки, скільки самі попросили і скільки платять робітникам на Таїті.

— Ми хочемо більше, бо ми їмо свої харчі й спимо дома.

Позад нього я побачив зелені листяні пакуночки з попої, розвішані на деревах серед бамбукових хатин. Я трохи знайомий з оплатою праці у Французькій Океанїї і тому розумів, що їхні вимоги безпідставні. Якщо я здамся, післязавтра вони знову застрайкують і почнуть вимагати ще чогось.

Тому я рішуче заявив, що буду дотримуватися умов, на які ми пристали того вечора, коли я згодився на всі їхні вимоги. У відповідь остров'яни сказали, що більше не будуть працювати.

Поряд зі мною стояла схвильована товста вахіне з такими мускулами, що могла б налякати будь-кого. Тут ще були такі самі, як вона і в мене раптом з'явилась цікава думка. Я звернувся до жінок:

— Невже ви, жінки, допустите, щоб ваші чоловіки вилежувалися дома й спали в такий час, коли на Рапаїті можна знайти роботу і одержати за неї платню? Тепер, коли в лагуні стоїть судно, повне харчів, одежі та інших товарів?

Я влучив у ціль. Огрядна молодиця, що стояла біля мене, взяла на сміх свого чоловіка, і варто їй було тільки виділити його з гурту, як він одразу сховався назад і тільки його й бачили. Серед жінок знявся галас. Раптом наперед вийшла, як Жанна д'Арк, Леа і, взявши, руки в боки, пройшлась повз чоловіків, що стояли, роззявивши роти.

— Навіщо тобі чоловіки, хіба ми гірші за них? — гукнула вона.

Жінки схвально загомоніли. Я глянув на цих моторних дівчат і подумав: адже на цьому острові тільки вони й працюють.

Не встиг я опам'ятатись, як Леа вже ходила від хати до хати. Показуючи на Моронго Ута, вона вигукувала свої накази, і з хаток виходили жінки. Ті, в кого були маленькі діти, залишали їх на дочок чи на бабусь, а ті, що прали біля струмка, кидали мокру білизну і праники. Поля з таро лишалися без догляду, поки чоловіки не зголодніють.

І ось Леа, струнка, як солдат, уже марширує поперед жіночої бригади в гори. Наполеон відчув би гордість за свою корсіканську кров, коли б побачив, як чітко вона крокує, співаючи «Марсельєзу». Але чим далі до кінця. довгої низки, то все більше «Марсельєза» зливалася з місцевими мотивами, а останні жінки вже співали справжні мелодії хули, кокетливо вихиляючись усім тілом. Єдиними кавалерами в цьому поході були Мані і я, і коли раніше Мані тільки посміхався, то тепер йото просто душив сміх.

Почувши шум, Білл і Ларсен, що сиділи нагорі, виповзли з намету і мало не скотилися в долину від подиву, коли побачили, хто до них іде.

— Ось вам землекопи, — сказав я. — Давайте лопати!

Отямившись, Білл схопив кирку і вручив її одній з найвродливіших дівчат. Та була така захоплена, що кинулась йому на шию і дзвінко поцілувала. Білл ледве врятував окуляри та капелюх. З відчаєм позираючи на мене, він повільно опустився на ящик і почав витирати щоку.

— Відколи я працюю археологом, такого зі мною не траплялося, — сказав він. — Я навіть не думав, що ця наука таїть у собі стільки несподіванок. Цікаво, кого ти приведеш сюди наступного разу?

Леа та її жіночий батальйон не осоромились, Такого темпу роботи я не бачив ні в Сполучених Штатах, ні в Норвегії. Земля і дерен летіли вниз з такою швидкістю, що Білл просто збився з ніг, наглядаючи, щоб усе робилося як слід. Розумні й кмітливі жінки на чолі з Леа були зразковими землекопами. Коли треба було відкопати якусь деталь, вони орудували кельнями настільки ж обережно, наскільки енергійно скидали дерен і землю кирками та лопатами. Поступово мури й башти Моронго Ута почали виблискувати на сонці іржавочервоним і сталевосірим кольором. Коли скінчився робочий день, Білл був такий змучений, що ледве доліз до намету. Наступними днями жінки не зменшували свого темпу.

А внизу в селищі сиділи чоловіки і їли попої. Коли настав день виплати і жінки повернулись додому з грошима й товарами для себе й для дітей, чоловіки пожбурляли пакуночки з попої і похмурі пішли до свого мудреця з Таїті. Такого кінця ніхто не сподівався.