Розділ X МОРОНГО УТА — РУЇНИ В ХМАРАХ

Ми привіталися бадьорим іа-о-рана, але остров'яни тільки щось пробурмотіли у відповідь. Біля четвертої стіни стояла Леа і місцевий священик. Леа була похмура, насуплена, але коли ми увійшли, вона привітно посміхнулася. Мані тут не було. Леа показала на чотири вільні стільці, поставлені для неї, священика іі для нас двох.

Спочатку вона попросила виступити Жакьє як представника французької влади. Він підвівся і поволі, спокійно заговорив по-французьки. Деякі остров'яни, очевидно, розуміли його, бо задоволено хитали головами. Всі інші уважно слухали і не спускали з нас погляду, але видно було, що вони не розуміли жодного слова.

Жакьє сказав, що він — президент Товариства океанічних досліджень. Матрона, яка сиділа посеред кімнати, задоволено кивнула головою і показала на карту. Далі він розповів, що сам губернатор послав його помагати нам. Задля цього він залишив на Таїті свою сім'ю, музей, аптеку. А я, — він показав на мене, — не турист. Це я разом з своїми друзями приплив до Рароіа на пае-пае. Тепер я прибув до них з ученими, щоб вивчити споруди, збудовані їхніми предками. Сюди приїхали люди з різних країн: з Норвегії, Америки, Чілі, Франції й острова Пасхи, щоб працювати разом з населенням Рапаїті. Ми хочемо вивчити життя їхніх предків. Зараз ми припливли з Рапануї — острова Пасхи. Нехай же на Рапаїті — Малому Рапа, нас приймуть так сама гостинно, як приймали на Рапануї — Великому Рапа.

Леа переклала сказане на таїтянський діалект, додавши дещо від себе. Говорила вона тепло, майже лагідно, але палко й дуже переконливо. Присутні сиділи навпочіпки, не рухаючись з місця і ловлячи кожне її слово, намагаючись скласти про почуте свою думку. Сам я тим часом вивчав цих насторожених людей, що розташувались на матах із панданусового листя вздовж стін низенької бамбукової хатини під соломою. Мені здавалося, що я потрапив в епоху великих географічних відкриттів. Тут, на Рапаїті, змінилося стільки поколінь, а здавалось що минули тільки місяці чи роки. В очах присутніх світилася відвертість і безпосередність дітей природи, і мимоволі забувалось, що на них одягнуті драні сорочки й штани. Вони могли так само мати тільки набедрені пов'язки. Ми бачили десятки уважних розумних очей, без жодного натяку на дегенерацію, що спостерігається в людей на низькій стадії культурного розвитку, але водночас у них спалахував дикий вогник, який я помічав тільки в представників племен, загублених у дрімучих лісах.

Коли Леа закінчила, піднявся старий вождь. Він говорив з своїми людьми, притишивши голос, але по виразу його обличчя ми помітили, що до нас він ставиться прихильно. Після нього схопився ще один старий остров'янин. Він довго з пафосом говорив на рапаїтському діалекті і справляв враження досвідченого оратора.

Нарешті я теж узяв слово і з допомогою Леа пояснив, що, можливо, їхнім предкам доводилось захищати форти в горах, коли до острова наближалися чужоземні кораблі. Але тепер настали інші часи. Ми припливли сюди, щоб разом з остров'янами піднятися до фортів у горах, обчистити їх від лісу й трави і зробити такими ж гарними, якими вони були у давнину. Я згоден узяти на роботу всіх охочих, але з умовою, що матиму право відсилати назад тих, хто поганою працею не заслуговуватиме на платню.

Всі раптом схопилися і кинулися тиснути нам руки. Наступного ранку Леа привела на берег п'ятдесят шість, чоловік, не рахуючи Мані, який стояв збоку, задоволено посміхаючись. Тут було все чоловіче населення острова, крім двох дідів, які не могли вже дряпатись по горах. Разом з Мані я повів це військо в гори. Білл навіть злякався, коли побачив зверху довгу низку людей, що ніби, перли на нитці оповили гірський виступ, весело перегукуючись і розмахуючи сокирами та довгими, як шаблі, ножами.

Біля мурів Моронго Ута почалася велика битва. Гібіскус, панданус і велетенська папороть були безсилі перед цим наступом. Важкі стовбури з гуркотом скочувалися у провалля, тягнучи за собою листя, кущі й траву.

Коли настав вечір, військо припинило наступ і, не маючи жодного пораненого, спустилося вниз. Остров'яни раділи, як діти, аж пританцьовували, хоч за цілий день, за винятком обідньої перерви, вони навіть не присідали. В обідню перерву кожний з робітників розгорнув принесений з дому пакунок із великого зеленого листя, впиняв звідти сірувате кисле попої і почав їсти його, запихаючи в рот двома пальцями. Мані спустився по схилу і незабаром повернувся вдвічі товстіший, ніж був: у нього були повні кишені й пазуха великих диких апельсинів, які він роздав усім, хто бажав.

Увечері учасники експедиції повернулися до селища і на судно. В наметі залишились Білл з другим штурманом; ми домовилися щовечора підтримувати з ними зв'язок по радіо. Але ще задовго до умовленого часу ми помітили, що з форту подають нам світлові сигнали. Другий штурман посилав сигнал SOS: на табір напав мільйон щурів.

— Ларсен завжди перебільшує, — зауважив капітан, — якщо він каже, що мільйон, то їх там, безумовно, лише кілька тисяч.

Наступного ранку наше військо вишикувалось знову. Взявши з собою кирки, лопати, сита, щоб просівати землю, і ще всілякі знаряддя для розкопок, ми вирушили в гори. Виявилося, що ввечері до табору підкралися два щури, наїлись досхочу попої і повернулися в апельсинові зарості.

Кілька днів робота йшла чудово. Та ось одного ранку жоден з п'ятдесяти шести остров'ян не вийшов на роботу. У бінокль ми побачили на вершині самітні силуети Білла й Ларсена, а на березі, махаючи нам рукою, стояла Леа. Ще якесь лихо. Я сів у моторний човен і поплив до неї.

— Вони страйкують, — заявила Леа, як тільки я зійшов на берег.

— Чому? — здивовано спитав я.

— Той чоловік, якого ви привезли з Таїті розповів їм, що кожний, хто працює, повинен страйкувати.

Вкрай здивований, я попрямував до селища. Там я побачив лише кількох не дуже приємних хлопців, що стояли з загрозливим виглядом, засунувши руки в кишені. Всі інші поховалися в хатах і тільки позирали на мене крізь щілини в дверях.

— Чого ви страйкуєте? — спитав я одного з чоловіків.

— А звідки мені знати, — відповів він і оглянувся, шукаючи в інших підтримки. Але ті мовчали. Кого б я не запитав, ніхто не міг нічого відповісти мені. Вони стояли невдоволені й злі.

— Все це вигадав один чоловік, — вигукнула товста жінка від дверей. — Але його тут немає.