Розділ X МОРОНГО УТА — РУЇНИ В ХМАРАХ

Ми скликали на борту військову раду. Велика кількість робітників і нічні прогулянки по острову Пасхи майже цілком вичерпали наші запаси товарів для обміну та харчів — те, що нам найбільше буде потрібне в наступні місяці. Залишилося тільки підняти якір і плисти далі, до Таїті, щоб поповнити свої запаси, а потім повернутися назад і приступити до розкопок замка в горах.

Витримавши великий шторм, ми наблизились до добре знайомих контурів острова Таїті. Мого названого батька, старого вождя Терііероо, вже не було в живих. Його хатина серед пальм стояла порожня. Але на Таїті я мав багато давніх друзів, тому нам не довелось нудьгувати ні вдень, ні вночі.

Невдовзі наше судно рушило назад, до знайомого вже нам острівця, що лежав десь там за синьою далиною, на схід від сонця і на захід від місяця.

Коли ми знов обережно пропливали повз небезпечний риф, на борту вже не було Арне й Гонзало. Дорогою ми висадили їх на острові Раїваевае, де вони мали дослідити знайдені серед лісу руїни кількох храмів з маленькими невідомими нам статуетками. Але зате ми привезли пасажирів з Таїті. Одним із них був мій друг Генрі Жакьє, президент Товариства океанічних досліджень і директор музею, в Папеете. Я запросив його взяти участь, в нашій експедиції. Крім того, з нами приїхала одна тубільна сім'я. Уряд на Таїті попросив мене перевезти цих людей на Рапаїті, де вони колись жили. Жакьє піднявся на борт з чемоданчиком, а для наших нових пасажирів нам довелося, використовувати вантажну стрілу. Вони привезли з собою безліч ящиків, скринь, пакунків, мішків, стільців, столів, комодів, шаф, двоє широких ліжок, купи дощок, балок, дахове залізо, живих тварин і цілі оберемки бананів. Ми так заставили палубу, що ніде було повернутися. Коли ми через тиждень прибули в тихі води Рапаїті, нам довелось провести складну операцію, щоб вивантажити всі ці речі. Оскільки перевіз був безплатний, хазяїн речей вирішив, що за такі дешеві послуги не варто й дякувати. Посадивши сім'ю в човен, він поплив до берега, полишивши на нас турботу про свої речі. Але ця зустріч з ним була не останньою.

На острові ми познайомилися з чудовою парою. Її звали Леа. Це була енергійна, весела жінка, наполовину таїтянка, наполовину корсіканка. Вона була вчителькою і приїхала сюди навчати грамоти дорослих і дітей. Її чоловіка звали Мані. Він був таїтянин з народження, але своїм виглядом скидався на китайця. На обличчі його завжди сяяла посмішка. На Таїті Мані працював шофером на автобусі, але тут, як і всі інші чоловіки, тинявся без діла.

Леа вміла писати й розмовляти по-французьки, тому вона стала правою рукою старого вождя острова. Коли виникали якісь проблеми, Леа вирішувала їх дуже енергійно. Вона була незамінна в цій маленькій громаді. Виструнчена, з кісками, що стирчали в різні боки, Леа відразу ж, як тільки я зійшов на берег, запропонувала мені свої послуги. Позад неї, посміхаючись, скромно стояв товстий Мані.

Я спитав, чи не може Леа знайти мені двадцять дужих хлопців для розкопок у горах.

— Коли вони тобі будуть потрібні? — запитала Леа.

— Завтра вранці, годин у сім, — сказав я, гадаючи що, певно, до кінця тижня їх, може, і набереться десь чоловік з дванадцять.

Вийшовши наступного ранку на палубу розім'ятися після сну, я побачив на березі Леу з двадцятьма чоловіками. Я швидко випив склянку соку, з'їв шматок хліба і поїхав моторним човном на берег. Ми домовилися про платню і тривалість робочого дня на умовах, прийнятий на Таїті. І коли сонце стало в зеніті, ми були вже високо в горах разом з Мані і двадцятьма дужими хлопцями. Вони поробили східці, щоб можна було підніматися на Моронго Ута, не наражаючись щодня на небезпеку. Мані вів перед, весь день жартуючи й сміючись. Остров'яни співали, перегукувалися, вкладаючи в роботу всю свою душу, бо це для них було чимсь новим: на цьому острові чоловіки взагалі не звикли працювати. І справді, навіщо їм працювати? В усякому разі, не для того, щоб прогодувати свою сім'ю. Жінки самі вирощують на полі таро, самі приносять його додому і роблять з нього кисле тісто, яке всі їдять цілий тиждень. А коли чоловікам набридне каша — попої, вони вирушають у суботу на цілий день у лагуну по рибу. Харчуючись сирою рибою та попої, вони знову можуть тиждень ховатися в холодку, віддаючись сну й коханню.

Раз на рік сюди прибуває торговельна шхуна з Таїті. Тоді частина чоловіків вирушає на кілька днів до лісу збирати опалі плоди дикого кофейного дерева, щоб виміняти за них на кораблі трохи товарів.

Серед веселої юрби робітників тільки один чоловік плівся позаду й інших теж просив не поспішати. Коли Мані обурився цим, той здивовано зиркнув на нього і спитав, чого Мані хвилюється, адже не він плататиме за роботу. Цей чоловік був наш безплатний пасажир, якого ми разом з сім'єю і багажем привезли з Таїті.

Нагорі, на гострому хребті, що утворював вододіл, була невелика сідловина, до якої по схилу з протилежного боку піднімався лісок. В цьому місці ми розчистили майданчик для двомісного намету, мешканці якого могли, сидячи біля входу, випльовувати апельсинові кісточки кожний у свій бік острова. Тут мав отаборитися Білл, якому було доручено керувати розкопками в Мотронго Ута.

Коли ми наступного дня хотіли вирушати на гору, то не побачили жодного з наших веселих тубільців. На березі стояв тільки спохмурнілий Мані. Його уста, які звикли тільки посміхатись, виражали тепер обурення. З бамбукової хатини вискочила Леа, грізна як хмара.

— Коли б тільки в мене був кулемет! — гнівно вигукнула вона, приставивши до ока зігнутий вказівний палець і витягнувши другу руку, ніби цілячись у бамбукову хатину.

— Що сталося? — злякано спитав я і подякував долі, що в цієї розлюченої дами руки були порожні.

— Вони влаштували там військову раду, — пояснила, Леа. — Той тип, якого ви привезли з Таїті, заявив, що несправедливо відбирати для роботи тільки двадцять чоловік. Тепер вони самі хочуть вирішити, скільки чоловік працюватимуть у тебе, щоб це не скидалось на диктатуру. Всі, хто має бажання, повинні одержати роботу. А якщо ти не дозволиш їм самим визначити, хто буде працювати, вони не пустять тебе більше в гори і проженуть з острова, бо працювати бажають п'ятдесят чоловік.

Леа з обуренням повідомила мене, що остров'яни, урочисто запрошують нас прийти на військову раду до великої бамбукової хати, коли зайде сонце. Поки що ми повинні повернутися на корабель.

О шостій годині зайшло сонце, і відразу стало темно, тому що навколо кратерного озера, де стояло на якорі наше судно, тягнулися високі гори. Капітан висадив на берег тільки мене та Жакьє, і ми, присвічуючи кишеньковими ліхтариками, попрямували до огорнутого мороком селища. З темряви з'явились троє остров'ян і, не привітавшись, пішли слідом за нами, безшумно ступаючи босими ногами.

В селищі не видно було жодної живої душі. Лиш де-не-де з овальних отворів бамбукових хатин, укритих соломою, виднілися купи ще не згаслого вугілля. По відблиску свічки ми знайшли приміщення, де зібрались люди, зігнувшись, зайшли всередину і ступили на м'які мати, сплетені з листя пандануса. На долівці вздовж трьох стін сиділи навпочіпки тридцять місцевих жителів, похмурих, наче воїни перед битвою. Посеред хати велично розсілася на долівці огрядна жінка, тримаючи на голих колінах карту.