Розділ «ПРИГОДИ НА ШЛЯХУ»

За кілька хвилин перед тим, як з’явилися горяни, Тунг ї. в апельсини, і руки в нього ще й досі пахли соком. Старий розгнівався. Сердито вихопив стрілу з рук Тунга, белькочучи ламаною в’єтнамською мовою, що тепер стріла нікуди не годиться, бо запах апельсина вбив отруту. Він підійшов до найближчої калюжі і гнівно жбурнув її у воду.

Тунг дивився розгублено, йому як господареві було ніяково.

— Дурниці! — почав я втішати. — Просто ваші пальці могли образити духа, який, безсумнівно, сидів у стрілі, і через те отрута, на думку цього яо, не діятиме…

— Все ще темні! — буркнув Тунг, ніби виправдовуючись.

Старий мовчки пішов геть і зупинився за сто кроків од нас, очікуючи на своїх попутників. Жінки були дуже милі. Дві старші трималися зовсім невимушено і, задоволені подарунками, весело посміхалися одна одній. Третя, молода дівчина, скромно стояла осторонь, поглядаючи досить несміливо.

Яких тільки фантастичних барв не було на їхньому одязі! Скільки срібла носили вони на собі: товсті кільця довкола шиї, як у мео, величезні сережки звисали аж до грудей, діла серія браслетів, а на плечах і грудях різноманітні срібні блискітки, нашиті на щось, подібне до кофти. Прикраси були досить прості, але зроблені із справжнім художнім смаком. Там, де не було срібних прикрас, на одежі виднілися гаптовані узори, які переливалися майже всіма кольорами райдуги. Крім цього у жінок на головах були високі яскраві завої, а найстарша встромила поверх завою ще півметрове риштування з дерева, що потопало в рясноті стрічок і дрібних прикрас: це вже справді була найвища елегантність. Здавалося, що то шалене своїми перенасиченими барвами варварство, безглузда фантазія божевільного вбрання, мальовничий абсурд у такій дикій пущі. Судячи поверхово, це, може й так, але тільки судячи поверхово, бо насправді то зовсім не безглуздя.

Я не певен у своїй правоті, але підсвідомо відчував, у чому криються причини такої манери одягатися. У яо, як у народності розпорошеної, життєвий шлях не був засіяний трояндами. Гнані від гір до гір дужчими сусідами, вони були на краю загибелі. У таких ситуаціях племена хапаються за все, що стверджує їхнє життя, загартовує свідомість, підкреслює, що вони все-таки існують. Яскраве національне вбрання у цих умовах здається досить важливим психологічним фактором. Відомо, що народи Сходу, у яких життя склалося найтяжче, як, наприклад, мео і яо, одягаються яскравіше, ніж сильніші народи, впевнені в своєму благополуччі, як таї. © http://kompas.co.ua

Про те, що це фактор психологічно дуже важливий, свідчить і приклад з індійцями — жителями північноамериканських прерій. Ці племена в часи свого розквіту і свободи любили яскраво одягатися. Переможені американцями і втиснуті у резервати, вони дужче відчули свій занепад і злидні, коли їх примусили замінити барвисте національне вбрання на сірий американський одяг. Сірість. пригнітила їх до краю, призвела до фізичного виродження і духовного занепаду.

Хто знає, чи нинішній одяг жінок яо не відігравав такої ж ролі у їхній свідомості і не був одним із засобів самозахисту племені? Ще французи твердили, що у яо найзлиденніші хати, а жінки вдягаються розкішніше від усіх жінок Індокитаю.

Жінки вже збиралися йти, коли я зненацька помітив надзвичайну вроду наймолодшої несміливої дівчини. Їй було років шістнадцять, вона мала ясне обличчя з розкішними рум’янцями і виразні шляхетні вуста. А очі! Що за очі! Обрамлені довгими віями, вони просто гіпнотизували. Була в них і наївність, і принадливість молодої жінки.

Я попросив жінок зачекати хвилинку, побіг до машини і приніс для красуні банку пахучого крему. Дівчина одразу втратила несміливість. Радісна, сповнена вдячності, вона й справді була прекрасна. І я зрозумів, чому французи в таких молоденьких яо вбачали «lа beaute’du diable»[3].

Та ось дівчина знову стала такою ж соромливою, як і раніше; побачивши, що попутники пішли вперед, вона зірвалась і побігла їх доганяти. На жаль, я не встиг навіть сфотографувати її.

Подумати тільки — сьогодні вранці ми були в Хао Біні, містечку роботящих людей з суворими звичаями і невблаганною дисципліною, людей, які щоранку схоплюються з вигуками: мот-хаі-ба-бон. Заледве п’ятдесят чи скільки там кілометрів відділяли нас від Хао Біна, а вже була така разюча різниця між людьми, яку не створили чотири тисячі кілометрів між Нордкапом і Гібралтаром.

Незабаром полагодили мотор, і ми рушили далі.

Ущелини розширялися в долини, на дні їх почали ясніти вузенькі й маленькі рисові поля.

Ми в’їжджали в густонаселені райони і незабаром минули перше село таї. Жодного мешканця не побачили, всі були в хатах, у лісі чи на полі. Що це було селище таї, ми визначили по житлах: кожна хата стояла на палях, крім того, між двома головними дахами у них був ще заокруглений півколом дашок. Так будують чорні і, здається, білі таї. Дах і стіни звичайно роблять з очерету і бамбука.

Вже було досить пізно, ми не затримуючись проїхали село, минули маленькі садиби, розкидані обабіч шляху. Дорога стала кращою, хоч місцевість була гориста.

У кількох місцях мене здивувало те, що в улоговинах край дороги росли банани, а поблизу жодного селища не видно було. Це явище я добре знав ще з подорожей по Мадагаскару і Південній Америці: такі дикі бананові гаї там зустрічаються в пущі, де колись жили люди, що з якихось причин покинули свої садиби. Хатини поступово розвалюються, поглинуті пущею, а банани буйно розростаються, залишаючись єдиними ознаками колишнього людського житла.

Напевне такі ж банани росли й тут, по дорозі в Лаї Чау. Я звернув на них увагу товаришів, але тих не цікавило, чи були тут колись села, чи ні.

Десь близько другої години пополудні ми зупинилися в Труонг Йєн, щоб пообідати. Там стояла валка біженців з Південного В’єтнаму. Було їх чоловік сто п’ятдесят. Коли ми під’їхали, багато з них грали у волейбол, — ці люди почували себе дома.