Розділ «ПЕРША ЗУСТРІЧ З МЕО»

Я ще раніше помітив, що Хунг, вистрибуючи з машини хоч би на кілька хвилин, завжди брав з собою якийсь шкіряний портфель, стискаючи його під лівою рукою. Хлопець ніколи не розлучався з загадковим портфелем. Це було кумедно і разом з тим таємниче: що ж то за скарби могли бути в портфелі, який я нишком назвав скринькою Пандори.

Коли одного разу Хунг забув портфель і, згадавши про це, кинувся назад до машини, я не витримав і запитав Тунга, які коштовні речі є в тому портфелі.

— Я й сам не знаю! — признався мій друг.

— Може, гроші, каса експедиції?

Хунг знизав плечима:

— Ой, мабуть, ні!

— Ну, що ж тоді, дідько б його вхопив?!

— Мені важко сказати: не знаю.

Сміх сміхом, але Хунг і після цього весь час ходив із своєю скринькою Пандори. Так само було й тепер, у Суйюті: кумедно виглядало, що наш керівник ганявся наче очманілий за метеликами, тримаючи лід пахвою таємничий портфель.

Початок листопада в цих краях — це вересень у нас, період, коли вже зникають комахи, на полях збирають останній урожай. Як же чудово було тут, мабуть, два-три місяці тому, коли й тепер ще літало стільки метеликів! Великі, темно-сині, майже чорні, вони виблискували фіолетовим металевим лиском. Важко описати красу польоту, коли ці метелики, наче оживлені коштовні камінці, плавно ширяли серед живої природи. Пізніше, переглядаючи колекції таких метеликів, я тяжко зітхнув: їх треба бачити тільки живими, у них на батьківщині. Смерть залишила їм лише тінь давньої краси, побляклу карикатуру.

На дорозі перед крамничками торговців стояли калюжі. Над ними метелики літали повільно, гідно, з якоюсь аристократичною байдужістю. Я знав, звідки у цих метеликів така байдужість. Вони виділяють запах, огидний для їх ворогів, і жоден птах, жодна ящірка не зважаться поласувати смердючим фрикасе. Деякі метелики пахнуть резедою, інші — медом чи ваніллю.

Я спіймав одного, другого, але ніякого особливого запаху у цих суйютських зразків не міг відчути.

Данг Льє, наш «доктор», не був ані ящіркою, ані птахом, проте коли побачив, що я доторкнувся до метелика, наче скам'янів і занепокоївся. Підійшовши ближче, він осудливим поглядом стежив за моїм полюванням. Потім рушив назад, почав щось шукати у своїй аптечці. Взявши вату і якусь пляшку, повернувся до мене. Мені було дуже цікаво: що він вигадав?

— Сонце вже високо підбилося, припікає! — сказав юнак, немов батько, що робить дитині зауваження. — Не можна так бігати!

— Це правда, страшна спека! — визнав я охоче і вказав на пляшку: — А це що?

— Прошу вас, товаришу, витріть пальці спиртом.

— Навіщо?

— Бо від цієї погані до людини чіпляються різні хвороби.

— Докторе! — вигукнув я. — За своє життя я спіймав тисяч двадцять метеликів — і нічого не сталося.

Невблаганний Данг Льє зміряв мене холодним, недовірливим поглядом, а потім запитав: