Розділ «ДИКІ БАНАНИ, ЩО ЗАСПОКОЮЮТЬ НЕРВИ»

— Я знаю краще, чому він не стріляв!

Мео глянув спідлоба на Хона і з іронією промовив:

— Люди з країни п’явок все знають краще…

Лісові п’явки траплялися тільки в долинах, де жили таї.

— Я знаю, — вів далі непохитний таї, — чому він не стріляв. Бо не хотів, щоб його пукавка стала посміховищем. На такій відстані напевно б промазав.

У мео була кремінна рушниця, яку зробили ковалі його племені, а у таї гвинтівка, здобута у солдатів іноземного легіону.

— Під час війни, — заявив мео спокійно, — я вбив з неї трьох зрадників…

— Але, мабуть, зблизька, за кілька кроків… — засміявся Хон.

Спокійний Данг промовчав, ніби не почув ущипливих слів товариша, і на цьому закінчилися дружні кепкування, до яких я вже звик.

Юнаки були товаришами по зброї. Вони подружили в лавах армії В’єтнаму під час останньої війни, хоч і належали до різних народностей.

Мундчака випотрошили. Хон поклав його на свого коня, і ми рушили далі. Близько полудня звернули на стежку, якою, мабуть, мало хто ходив, місцями вона губилася на скелястому грунті. Ми опинилися над такою безоднею, що мене охопив жах. Мео заспокоїв, запевняючи, що його коні йдуть впевнено, до того ж вони мудріші за людину, тому радив спокійно заплющити очі й цілком покластися на коня. Легко радити!

Стежка зникла над безоднею, залишилися тільки де-не-де невеликі вибоїни стрімкої стіни, на які кінь, тихенько стогнучи, обережно ступав. Часом мені здавалося, що мій кінь взагалі не стоїть на землі, а висить у повітрі над прірвою. Я не бачив, куди він ступає, а перехилятися не наважувався. Під кінець цієї пекельної переправи мої нерви не витримали, — здавалося, що безодня тягне до себе. Тільки нелюдським зусиллям волі я поборов це несамовите враження.

Незабаром, за струмочком, ми зробили коротку зупинку. Я витяг з в’юків пляшку спирту, привезеного ще з Польщі, і нашвидку зробив кварту горілки. Ніколи вона не здавалася мені такою доброю, як тепер. Потім, ніби здурівши, я поліз до в’юків, набрав в обидві жмені цукру, мабуть, половину наших запасів, — і влаштував бенкет трьом коням. Для них це було справжнє свято, добрі тварини аж іржали від насолоди!

Це маленькі коники, але такі сильні й витривалі, що проходили по горах сто кілометрів без відпочинку. На превеликий жаль, вони були для таї, а не такому довгалю, як я. Отож, сидячи на своєму румачку, я скидався на Дон Кіхота, бо ногами торкався матері-землі, а час від часу навіть і вітчима-каменю. Але після диявольської переправи я вже не бурчав про невідповідність кінських і моїх ніг і тільки пестив любовним поглядом кошлатий загривок мого друга.

Після перевалу ми з’їхали на кількасот метрів униз, в розлогу безлюдну долину. Тут ми знову опинилися в тропічному кліматі: стало парко, душно; долину вкривали буйні джунглі, повні барвистих великих метеликів. У джунглях аж кишіло від усяких істот, цвірінчало, свистіло, плюскотіло. А коли над нами з’явилися чудові кольорові птахи, що належали до родини пітта, червоні, як полум’я, і яскраво-голубі, до того зовсім не боючись нас, — я зрозумів, що це справжній рай для природо знавця, де людина своїм хижацтвом ще не заплямувала первісної природи.

Я спитав Данга, чому люди досі не оселилися тут.

— Таї поблизу немає, — пояснив мео, — а для нас тут надто тепло. Крім того, тут з давніх-давен водяться пантери, яких важко знищити. Наші кажуть, що це злі демони… Ми не любимо цього лісу.

— А нам пантери не загрожують?

— Ні, — відповів юнак, прикусивши нижню губу, — сьогодні вранці, перед тим, як ми мали вирушати в дорогу, я кинув чарівні роги, і для нашої екскурсії всі ознаки були добрими. Пантери не зустрінуться…

Ми їхали заростями, ледве помітною стежкою, один за одним. Данг, як звичайно, попереду, Хон — позаду. Данг пильно дивився довкола, кидаючи погляди в гущавину і, очевидно, добрі прикмети турботливо підкріпляв своїм гострим зором.