Розділ «Частина четверта і остання»

— Що я чую! — сказав тут старий папа, нашорошивши вуха,— О Заратустро, ти, маючи таку невіру, побожніший, ніж гадаєш! Який Бог у тобі напутив тебе на таке безбожжя?

Хіба не сама твоя побожність не дає тобі вірити в Бога? А твоя надмірна щирість заводить тебе по той бік добра і зла!

Поглянь лише, що тобі залишається іншого? Твоїм очам, рукам і устам споконвіку судилося благословляти! Благословляють не рукою єдиною.

Поблизу тебе, хоч тобі й хочеться бути найбезбожнішим, вже пашить потаємна рахманність довгих благословень, від цього мені стає радісно й боляче.

Дозволь мені, Заратустро, одну ніч побути в тебе гостем! Тепер ніде на світі не буде мені краще, ніж у тебе!

— Амінь! Нехай буде так! — сказав вельми здивований Заратустра.— Он угорі йде дорога до Заратустриної печери.

Повір, превелебний, я сам охоче провів би тебе, бо люблю всіх побожних людей. Однак тепер мене кличе, нагально кличе від тебе крик про порятунок.

В моєму царстві ніхто не зазнає лиха, моя печера — надійна пристань. І найбільше моє бажання — допомогти всім засмученим упевнено ступити на твердий суходіл.

Але хто зніме з плечей твій смуток? Я занадто кволий для цього. Воістину, нам доведеться довго чекати, поки хтось знову воскресить тобі твого Бога.

Бо старого Бога вже нема,— він помер остаточно.

Так казав Заратустра.

НАЙБРИДКІША ЛЮДИНА

І знову Заратустрині ноги несли його по горах і лісах, а очі шукали й шукали, та ніде не примічали того, кого хотіли побачити, того, хто потрапив у велику скруту й волав про порятунок. Проте всю дорогу Заратустра відчував у своїм серці радість і вдячність.

— Скільки всього хорошого,— казав він,— подарував мені цей день, відшкодувавши свій поганий початок! Які рідкісні співрозмовники трапились мені!

Тепер мені доведеться довго пережовувати їхні слова, мов добірні зернята, а моїм зубам доведеться товкти й молоти їх, поки вони молоком потечуть мені в душу.

Та коли дорога знову завернула за скелю, краєвид ураз одмінився, і Заратустра вступив у царство смерті. Тут стирчали чорні й червоні виступи скель, не було ні травинки, ні деревця, ні пташиного співу. Це була саме та долина, котру обминало все живе, навіть хижі звірі, і лише гадюки однієї породи,— потворні, товсті, зелені,— коли старілися, повзли сюди помирати. Отож пастухи прозвали цю долину Гадюча Смерть.

Заратустра заглибився в похмурі спогади, бо мав таке враження, ніби колись уже був у цій долині. І чимало важкого спадало йому на думку, тому він ішов повільно, дедалі повільніше і врешті спинився. І тут, розплющивши очі, він побачив, що край дороги хтось сидить — наче людина і ніби й не людина, а щось таке, про що словами не скажеш. Одразу ж Заратустру охопив пекучий сором, що йому довелося побачити таке на власні очі: почервонівши по саме сиве волосся, він відвів погляд убік і вже було підняв ногу, щоб утекти з цього недоброго місця. Та несподівано мертва пустеля озвалася: від самої землі почулося шипіння і хрип — так шипить і хрипить уночі вода в забитому водогоні; а наостанок долинув людський голос і почулися отакі слова:

— Заратустро! Заратустро! Розгадай мою загадку! Тільки швидко! Що таке помста свідкові?

Застерігаю, я загнав тебе на слизьке! Пильнуй, пильнуй, щоб твоя гордість не зламала тут ногу!

Ти, гордий Заратустро, вважаєш себе мудрим! Тож розгадай, лускачу твердих горіхів, загадку,— загадку, котрою є я сам! Скажи: «Хто я?»