Розділ «Частина четверта і остання»

Так сказав Заратустра й подався своєю дорогою, ще задумливіше й повільніше, ніж досі: бо багато ставив питань і нелегко знаходив відповіді.

Яка все ж людина жалюгідна! — міркував він у серці своїм.— Яка потворна, яка хрипка, скільки в ній прихованого сорому!

Мені кажуть, ідо людина любить себе,— ох, яким великим має бути це себелюбство! Як багато зневаги протистоїть йому!

Цей також любив себе стільки, скільки і зневажав,— як на мене, він великий у любові й великий у зневазі.

Я ще не зустрічав нікого, хто зневажав би себе глибше: а це і є висота. Ой лихо, може, це була та вища людина, чий крик я чув?

Я люблю великих зневажників. Та все одно: людина — це те, що слід подолати.

ЖЕБРАК З ВЛАСНОЇ ВОЛІ

Коли Заратустра покинув найбридкішу людину, йому стало холодно й самотньо, адже самотність і холод були в нього на серці, і через те навіть тіло пробирало холодом. Та простуючи далі й далі, вгору, вниз, минувши зелені луки, дику рінь, колись покладену в своє річище нетерплячим струмком, він зігрівся серцем й відчув у ньому полегшення.

— Що зі мною діється? — запитав він себе.—Мене наснажує щось тепле й живе, мабуть, десь неподалік.

Я вже не такий самотній, довкола блукають невідомі супутники й брати, моєї душі торкається їхній теплий віддих.

Коли він розглянувся, шукаючи, хто ж розрадив його самотність, то — о диво! — побачив корів, що зібралися на узвишші; то їхня близькість і запах зігріли йому серце. Корови, здавалося, пильно слухали якогось промовця і на прибульця не звертали уваги. Коли Заратустра підійшов ближче, то виразно почув людський голос, що долинав з коров'ячого гурту; всі корови, звісно, дивилися на промовця.

Заратустра жваво поспішив на узвишшя й розігнав корів, побоюючись, щоб не скоїлося лиха з тим, кому навряд чи зарадило б коров'яче співчуття. Та він помилився, бо побачив, що на землі сидить чоловік і, здавалося, умовляє тварин не відчувати перед ним страху,— який може бути страх перед миролюбною людиною, що проповідує на горі, ллючи з очей своїх саму добрість.

— Що ти шукаєш тут? — здивовано вигукнув Заратустра.

— Що я тут шукаю? — перепитав той.— Того, що й ти, порушнику спокою! Шукаю на світі щастя.

Від цих корів я хотів дізнатися, що таке щастя. Бо знай, я вже півранку розмовляю з ними, і вони саме збиралися мені розтлумачити. Навіщо ти їм завадив?

Якщо ми не повернемося назад і не будемо як корови, то не ввійдемо в царство небесне. Адже одного нам слід у них навчитися — ремиґати.

І воістину, якби людина здобула весь світ, а не навчилася єдиного — ремиґати, то яка користь людині! Вона б не позбулася скорботи,—

своєї великої скорботи, яку нині називають огидою. У кого ж сьогодні серце, уста й очі не сповнені огиди? Ні в кого, навіть у тебе! І в тебе теж! А поглянь на корів!

Так казав проповідник на горі й підняв очі на Заратустру, бо досі з любов'ю дивився на корів,— і раптом одмінився.

— З ким я розмовляю? — перелякано вигукнув він і підхопився з землі.— Це людина, позбавлена огиди, це сам Заратустра, переможець великої огиди, це очі, це уста, це серце самого Заратустри.