Розділ «Частина четверта і остання»

— Припини,— кричав він зі злобним сміхом,—припини, лицедію, фальшувальнику! брехуне послідущий! Я впізнав тебе!

Я нагрію твої ноги, нещасний штукарю, я добре вмію гріти таких, як ти!

Спинися,— попросив старий і підхопився з землі,— не бий мене більше, Заратустро! Я тільки прикидався!

Така моя вдача, тебе самого хотів я випробувати, влаштовуючи тобі цей іспит! І, воістину, ти розгадав мене!

Але й сам ти таки добре дався мені взнаки! Ти суворий, о мудрий Заратустро! Суворо лупиш своїми «істинами», а цю істину ти видобув з мене — палицею!

Не підлащуйся,— відповів Заратустра, й далі, збуджений, похмурий і гострий,— ти лицедій до самої кості! Ти брехливий, і про яку ще істину ти можеш торочити?

Ти — павич над павичами, ти — море пихи; і кого ти, нещасний штукарю, вдавав переді мною, кому я маю вірити, коли ти, прибравши чужої подоби, так жалівся?

— Покутникові духу,— сказав старий,— я видавав себе за покутника духу,— ти сам колись вигадав це слово;

поетові і штукареві, що нарешті обернув свій дух проти себе самого, наверненому, що замерзає через мізерні знання і нечисте сумління.

А признайся: тобі, Заратустро, довелося довго мізкувати, поки ти відгадав мою вдачу й облуду! Коли ти тримав мою голову двома руками, то вірив у моє горе,—

адже я чув, як ти бідкався: «Ох, його мало любили, ох, його мало любили!» Моя злість потішалася, що я так надурив тебе.

— Ти, мабуть, дурив і хитріших за мене,— суворо сказав Заратустра.— Я не дуже стережуся ошуканців, я повинен жити без остороги: цього вимагає моя доля.

А ось ти — повинен дурити, тут я тебе вже знаю! Ти завжди повинен бути дво-, три-, чотири- і п'ятизначним! Навіть те, в чому ти признавався, видавалося мені досить далеким і від істини, і від облуди!

Лихий фальшувальнику, хіба міг би ти чинити інакше! Навіть роздягаючись перед лікарем, ти б підрум'янив свою хворобу.

Так само ти підрум'янював переді мною свою брехню, коли казав: «Я тільки прикидався!» Але була там і правда, бо ти справді трохи покутник духу!

Я розгадав тебе: для всіх ти став чарівником, та для себе не залишив більше ні облуди, ні лукавства — ти сам себе розчарував!

Ти маєш тільки єдину істину — огиду. Слова твої всі брехливі. Правдиві тільки уста, тобто огида, що прилипла до них.

— Хто ти такий,— сердито закричав старий штукар,— що смієш казати таке мені, найбільшому з нині живих? — І з його очей до Заратустри метнулася зелена блискавка. Та він одразу ж змінився і сумовито сказав:

— О Заратустро, я стомився, мені обридло моє мистецтво, я — не великий, навіщо прикидатися! Однак ти добре знаєш — я домагався величі!

Я вдавав велику людину і багатьох переконував, що я й справді великий; але таке ошуканство виявилося мені понад силу. Я розбиваюся об нього.