Розділ «Частина четверта і остання»

— Лишенько,— промовив Заратустра до свого серця,— ось сидить утілена скорбота і, здається мені, ще й скидається на священика: а що їм забаглося в моєму царстві?

Як! Заледве я втік від одного штукаря, як іще один чорнокнижник стає мені на заваді,

якийсь чаклун, що покладає руки, якийсь темний чудотворець Божою милістю, якийсь помазаний наклепник на світ, біс би його вхопив!

Однак біса, коли б він міг стати в пригоді, завжди десь носять якісь пригоди,— цей клятий клишавий карлик завжди з'являється запізно!

Так лаявся нетерплячий серцем Заратустра та міркував, як би, відвівши погляд, прослизнути повз чорну людину, але, як на лихо, сталося інакше. Бо тієї ж миті той, хто сидів, помітив його, підхопився, неначе зустрів несподіване щастя, і рушив назустріч Заратустрі.

— Хоч би ким ти був, мандрівче,— сказав він,— допоможи заблуканому шукачеві, старій людині, що тут легко може потрапити в біду!

Довколишній світ мені чужий і далекий, я навіть чув, як виють дикі звірі, а того, хто міг би мене захистити, вже немає.

Я шукав останню побожну людину, святого самітника, що єдиний, живучи в лісі, ще не чув про те, про що знає сьогодні цілий світ.

— Про що ж знає сьогодні цілий світ? — запитав Заратустра.— Чи не про те, що старий Бог, у котрого колись вірив цілий світ, уже неживий?

Ти це сказав,— відповів засмучений старий, а я служив тому старому Богові до його останньої години.

Тепер ось я без служби, без пана, а все ще не маю волі, не маю ні хвилини радості, хіба що в спогадах.

Тому я й піднявся на ці гори, щоб урешті, як личить старому папі й вітцеві церкви — бо знай, я — останній папа! — знов улаштувати для себе свято, свято благочестивих спогадів і богослужінь.

Одначе тепер помер і він, найпобожніший з-поміж людей, що славив свого Бога співом і мугиканням.

Коли я знайшов його хижку, то його самого вже не застав,— тільки вили по його смерті два вовки, адже всі звірі його любили. І я втік звідти.

Невже я надаремне прийшов у ці ліси й гори? Тоді моє серце зважилося шукати ще одного святого, найблагочестивішого з усіх, хто не вірить у Бога,— шукати Заратустру!

Так казав старий і гострим оком позирав на того, хто стояв перед ним. Заратустра ж узяв руку старого папи й довго з подивом розглядав її.

— Поглянь-но, превелебний,— сказав він згодом,— яка прекрасна і видовжена рука! Це рука людини, що завжди роздавала благословення. А тепер вона тримає того, кого ти шукаєш,— мене, Заратустру.

Це я, безбожний Заратустра, що каже: хто безбожніший за мене, щоб я тішився його повчаннями?

Так казав Заратустра, пронизуючи поглядом відкриті й потаємні думки старого папи. Врешті той почав:

— Хто найбільше любив його і леліяв у серці, той найтяжче переживає втрату, бо ж утратив усе,—