Як чапля, закинувши голову, зневажливо дивиться поверх плитких ставків, так і я дивлюся поверх кишіння сірих дрібних хвилювань, жадань і думок.
Надто довго рацію визнавали за ними, за тими малими людцями; отже, зрештою, віддали їм і владу, і тепер вони повчають: «Добре тільки те, про що добре кажуть дрібні людці».
А «істиною» нині зветься те, про що казав проповідник, який сам вийшов з-поміж них, той дивний святий і захисник малих людей, що казав про себе: «Істина —це я».
Цей зухвалець уже давно змушує малих людей надиматися, мов жаба на болоті, сіючи своїм ученням величезну облуду: «Істина — це я».
Чи хтось коли-небудь давав зухвальцю ввічливішу відповідь? Аж ніяк, тільки ти, Заратустро, обминаючи його, проказав: «Ні! Ні! Тричі ні!»
Ти застерігав від його брехні, ти перший застеріг від співчуття — не всіх і не кожного, однак себе і схожих на себе.
Ти соромишся сорому великих страдників, і, воістину, о Заратустро, коли ти кажеш: «Співчуття впаде важкою хмарою, стережіться, люди!» —
коли ти вчиш: «Всі творці суворі, будь-яка велика любов вища за співчуття»,— то як добре, здається мені, вивчив ти прикмети негоди!
Але й сам — остерігайся власного співчуття! Бо вже в дорозі до тебе чимало стражденних, хистких, розпачливих, що ще борсаються або вже коцюбнуть.
Я застерігаю тебе також від мене. Ти розгадав мою найкрученішу, найлихішу загадку — мене самого і те, що я скоїв. Я знаю сокиру, що підсікла тебе.
Однак він — повинен був померти: він дивився очима, які все бачили,— він бачив людські глибини й людське дно, всю потаємну ганьбу й потворність.
Його співчуття не відало сорому: він залізав у всі мої найбрудніші закутки. Цей цікавий, надміру настирливий, надміру співчутливий повинен був померти.
Він завжди бачив мене, такому свідкові я прагнув помститися — або ж самому позбутися життя.
Бог всевидющий, що бачив навіть людину, безперечно, повинен був померти! Людині нестерпно, коли є такий свідок.
Так казала найбридкіша людина. Заратустра ж підвівся й лаштувався податись геть, бо його пробирало морозом до самого нутра.
Ти, що й словами про тебе не скажеш,— почав він,— застеріг мене від свого шляху. В подяку за це я нахвалюю тобі свій. Дивись, там угорі Заратустрина печера.
Моя печера велика й глибока, в ній багато закутків, там і найскритніший знайде для себе криївку.
А поблизу печери сотні ходів і виходів для всього живого, що плазує, літає і скаче.
Ти, вигнанцю, що вигнав сам себе, не хочеш жити серед людей і людського співчуття? Гаразд, чини, як я! Так ти від мене чогось навчишся, вчиться тільки той, хто працює.
А передусім одразу поговори з моїм орлом та змією! В нього найбільше гордості, а вона наймудріша — нехай вони будуть для нас обидвох вірними порадниками!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Так казав Заратустра. Жадання влади» автора Фрідріх Ніцше на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина четверта і остання“ на сторінці 21. Приємного читання.