Та коли Заратустра почув ті слова, як ви гадаєте, що сталося з його душею? Її заполонило співчуття, і він раптом важко упав долілиць, мов дуб, що довго не падав від безлічі ударів сокирою, а тут несподівано злякався того, хто тільки збирався його зрубати. Та ось він знову підвівся з землі, і його обличчя посуворішало.
— Я впізнаю тебе,— сказав він голосом, у якому відлунювала мідь,— ти вбивця Бога! Зійди з дороги.
Ти не стерпів того, хто бачив тебе,— найбридкішу людину,— того, хто завжди і наскрізь тебе бачив! Ти помстився свідкові!
Так казав Заратустра і хотів рушати, але той, що словами про нього не скажеш, схопив його за полу і знову почав булькотіти, намагаючись здобутися на слово.
— Постривай! — сказав він нарешті.— Постривай! Не обминай мене! Я розгадав, яка сокира тебе підрубала. Слава тобі, о Заратустро, що ти знову підвівся!
Я знаю: ти розгадав, що діється на душі в того, хто вбив його,— в убивці Бога. Постривай! Сядь біля мене, ти не пошкодуєш.
З ким же, як не з тобою, хотілось мені зустрітися? Зостанься, сядь! Але не дивися на мене! Пошануй цим — мою бридкість!
Мене переслідують, тепер тільки ти — мій останній притулок. Переслідують не своєю ненавистю, не своїми нишпорками — я глузував би з такого переслідування, пишався б ним і радів!
Хіба досі успіх був не на боці тих, кого затято переслідували? А хто затято переслідує, той легко привчається наслідувати: адже він, зрештою, йде по сліду! Та їхнє співчуття,—
їхнє співчуття жене мене і приганяє до тебе, о Заратустро. Захисти мене, ти мій останній притулок, ти єдиний, хто розгадав мене;
ти вгадав, що діється на душі в того, хто вбив його. Зостанься! А коли ти, нетерплячий, хочеш іти, не йди дорогою, котрою пройшов я. Та дорога погана.
Ти гніваєшся, що я надто довго затинаюсь та заїкаюсь? Що раджу тобі? Однак знай, що в мене, найбридкішого,
найбільші й найважчі ноги. Де я пройшов, там дорога погана. Мої ноги зоставляють смерть і ганьбу.
А по тому, як ти мовчки обминав мене, як почервонів, я добре зауважив, одразу впізнав, що ти Заратустра.
Будь-хто інший поглядом і словом кинув би мені свою милостиню, своє співчуття. Однак для цього я ще не досить убогий, ти це побачив;
для цього я надто багатий, багатий на велич, на жах і найстрашнішу потворність! Твій сором, о Заратустро, зробив мені честь!
Я заледве виліз із юрмища співчутливих, щоб знайти єдиного, котрий нині навчає: «Співчуття улізливе»,— тебе, о Заратустро!
Чи то Господнє співчуття, чи людське — воно не вживається з соромом. І небажання допомогти може бути шляхетнішим за настирливу чесноту.
Та нині всі людці власне співчуття проголошують істинною чеснотою,— вони не здатні пошанувати велике нещастя, велику потворність, велику невдачу. Я дивлюся поверх них усіх, немов собака поверх
отари, що кишить овечими спинами. Це дрібні, зичливі і звичайні сірі людці.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Так казав Заратустра. Жадання влади» автора Фрідріх Ніцше на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина четверта і остання“ на сторінці 20. Приємного читання.