Розділ «Частина третя»

Є давнє божевілля, що зветься добром і злом. Колесо цього божевілля досі крутилося навколо провісників і звіздарів.

Колись вірили в провісників і звіздарів, тому й вірили: «Все — неминучість: ти повинен, бо так треба!»

Відтак знову зневірились у провісниках і звіздарях, тому й вірили: «Все свобода: ти можеш, бо ти хочеш!»

Брати мої, досі про зірки і про майбутнє тільки мріяли, та не знали їх, і тому про добро і зло досі лише мріяли, не знаючи, що це!

10

«Не вкради! Не вбий!» — такі слова колись проголосили священними, перед ними схиляли коліна й голови і скидали взуття.

Та я запитую вас: коли ще на світі були більші злодії й убивці, ніж у часи таких священних слів?

Хіба саме життя — не грабунки й убивства? А проголошувати такі слова священними,— хіба не однаково, що вбивати саму істину?

А хіба не проповідь смерті — проголошувати священним те, що заперечує життя і відраджує жити? О брати мої, розбийте, розтрощіть старі скрижалі!

11

Мені жаль усього минулого, тому що бачу: його віддано на поталу,—

на поталу милості, духові, божевіллю кожного нового покоління, котре все минуле вважає за міст для себе.

Може прийти великий тиран, витончений нелюд, що своєю милістю і немилістю ґвалтуватиме все минуле, поки воно стане для нього мостом, знаменням, оповісником і півнячим криком.

Та ось іще одна небезпека і ще одна скорбота: пам'ять потолочі сягає не далі діда,— а на дідові уривається час.

Отож усе минуле віддане на поталу,— бо колись потолоч може допастися до влади, й увесь час утопиться в плитких водах.

Тому, брати мої, потрібна нова знать, супротивник усієї потолочі й усякої тиранії, знаті, котра на нових скрижалях знову напише слово «шляхетний».

А потрібно чимало шляхетних, до того ж різних шляхетних, щоб постала знать! Або, як сказав я колись символом: «Божественність у тому, що є боги, а не Бог!»

12

Брати мої, я наставляю вас і посвячую в нову знать,— ви маєте стати творцями й опікунами, сівачами майбутнього,—

воістину, не в ту знать, коли титул можна купити, мов крамар, за крамарське золото,— адже те, що має свою ціну, не має вартості.