Розділ «Частина друга»

Тому що люди не рівні: так каже справедливість. І те, чого хочу я, вони хотіти не сміють!

Так казав Заратустра.

ПРО ПОЕТІВ

— Відколи я краще знаю своє тіло,— сказав Заратустра одному з своїх учнів,— то дух для мене і далі дух, а все «неминуще» — тільки символ.

— Це я вже колись чув від тебе,— відповів учень,— і тоді ти додав: «Але поети забагато брешуть». Чому ж ти сказав, що поети забагато брешуть?

— Чому? — перепитав Заратустра.— Ти питаєш чому? Та я не з тих, у кого можна питати про їхнє «чому».

Хіба відучора почались мої переживання? Давно вже я пережив обгрунтування своїх думок.

Хіба ж я бочка для пам'яті, щоб зберігати ще й обгрунтування своїх думок?

Вже й так забагато для мене — самому зберігати свої думки; багато птахів відлітає.

А серед них у своїм голубнику помічаю і чуже мені приблудне пташеня, що тремтить, коли я кладу на нього долоню.

Так що казав тобі колись Заратустра? Що поети забагато брешуть? Але й Заратустра поет.

Чи віриш ти, що він тут не погрішив проти правди? Чому ти віриш у це?

Учень відповів:

— Я вірю в Заратустру.

Та Заратустра похитав головою й усміхнувся.

— Віра не дарує мені блаженства,— сказав він,— а надто віра у мене.

Та припустімо, ніби хтось цілком серйозно сказав, що поети забагато брешуть: він мав би рацію — ми брешемо забагато.

А знаємо надто мало, і погані з нас учні; отже, ми мусимо брехати.

І хто з нас, поетів, не розвів би своє вино? Багато отруйної бовтанки готувалось у наших погребах; багато невимовного коїлося там.

Оскільки ми знаємо мало, то нам припадають до серця вбогі духом, надто коли це гарні молодички.