Розділ «Частина друга»

Ви — напіввідчинені брами, біля яких чекають гробокопи. Ось ваша дійсність: «Все варте загибелі».

Ох, безплідні, ви стоїте переді мною,— які ж у вас випнуті ребра! Багато з вас самі це розуміють.

І кажуть: «Здається, поки я спав, Бог щось потай забрав у мене? Воістину, досить, щоб створити з цього самицю!

Які ж у мене злиденні ребра!» — так казало вже немало сучасників.

Так, смішні ви мені, сучасники! Надто, коли ви дивуєтесь із себе самих!

І лихо мені, коли б я не сміявся з вашого подиву і ковтав би всю гидоту з ваших глеків!

Та я хочу поставитись до вас легше, бо маю нести на собі важке; що мені до того, коли жучки й летюча черва сяде на мою ношу!

Воістину, не стане ж вона від того важча! І не від вас, сучасники, обляже мене велика втома.

Ох, куди ж іще піднятись мені зі своєю тугою! З усіх гір виглядаю я батьківські краї.

Та ніде не знайшов вітчизни; не маю спокою в жодному місті і рвуся за всякі брами.

Сучасники, до яких я іще недавно поривався серцем, мені чужі й сміховинні, прогнали мене назавжди з батьківських країв.

Отож я люблю тільки землю своїх дітей, ще невідкритий край серед найдальших морів; нехай її шука моє вітрило.

Дітьми я прагну спокутувати те, що я нащадок своїх батьків, а всім майбутнім — оцю сучасність!

Так казав Заратустра.

ПРО НЕПОРОЧНЕ ПІЗНАННЯ

Коли вчора зійшов місяць, мені здалося, ніби він хоче народити сонце: так широко й тілисто лежав він на обрії.

Та він ошукав мене своєю вагітністю; до того ж у місяці я радше бачу чоловіка, а не жінку.

Хоча в цього сором'язливого нічного мрійника чоловічого мало. Воістину, з нечистим сумлінням блукає він над покрівлями.

Бо цей чернець у подобі місяця ласолюбний і ревнивий, ласий до землі й до всіх радощів закоханих.

Ні, не до вподоби він мені, цей кіт на дахах! Огидні мені всі, хто скрадається до напіввідчинених вікон!