Розділ «Частина друга»

Бо держава пнеться стати найзначнішим звіром на світі,— і їй вірять.

Коли я сказав це, вогняний пес закрутився від заздрості, мов навіжений.

— Як,— закричав він,— найзначніший звір на світі? І їй вірять?

І так багато нари й жахливих звуків валило йому з пащі, аж я гадав, що він задушиться з досади й заздрощів.

Відтак він трохи вгамувався, і його пихкання затихло; а як тільки він замовк, я, сміючись, сказав:

— Ти гніваєшся, вогняний собако,— отже, рацію маю я!

А щоб я й надалі мав рацію, послухай про іншого вогняного пса: той справді промовляє з серця землі.

Подих його віє золотом і золотим дощем: так велить йому серце. Що йому попіл, і дим, і гарячий слиз?

Сміх випурхує з нього барвистою хмаринкою; огидний йому твій хрип, і харкання, і кольки в твоїх тельбухах!

Та золото й сміх бере він з серця землі, бо,— щоб знав ти нарешті,— серце землі з золота.

Коли почув це вогняний пес, то навіть не дослухав мене. Засоромившись, підібрав він хвоста, тихо заскімлив — скаву! скаву! — і заповз у свою печеру.

Так розповідав Заратустра. Та учні майже не слухали його: надто вже їм кортіло розповісти йому про корабельників, про кролів та про людину, що неслася повітрям.

— Що мені думати про це! — сказав Заратустра.— Хіба я привид?

Та, мабуть, це була моя тінь. Ви, напевне, вже щось чули про мандрівника та його тінь?

Однак безперечне одне: слід було менше давати їй волі — а то ще заживу я з нею лихої слави.

І знову Заратустра хитав головою й дивувався.

— Що мені думати про це! — повторив він.—

Чому привид кричав: «Пора! Давно пора!»

Чого це — давно пора?

Так казав Заратустра.