Розділ «Частина друга»

І знову щось сказало мені без голосу: «Тобі ще слід стати дитиною і позбутися сорому.

Ще не перевелась у тобі юнацька гординя, пізно вступив ти у юність: та хто хоче стати дитиною, повинен подолати свою юність!»

Довго я зважувався й тремтів. Та врешті сказав те, що й першого разу: «Я не хочу».

Тоді круг мене залунав сміх. О лихо, цей сміх розривав мені нутрощі й краяв серце!

І востаннє щось сказало мені без голосу: «О Заратустро, плоди твої дозріли, однак ти не дозрів до плодів своїх!

Отож тобі слід знов усамітнитись: тобі ще треба визріти».

Знову залунав і відлетів сміх: круг мене запала тиша, важка, гнітюча тиша. Я лежав на землі, по моєму тілу струмочками стікав піт.

Тепер ви почули, чому я знову мушу усамітнитись. Нічого не втаїв я перед вами, друзі мої.

І все це ви почули від мене,— а я ж завжди був наймовчазнішим! І таким я хочу залишитись!

Ох, друзі мої! Я міг би вам ще щось сказати, я міг би вам ще щось дати! Чому ж не даю? Хіба я скупий?

Та коли Заратустра вимовив ці слова, його заполонила велика скорбота від близької розлуки з друзями, так що він заридав уголос, і ніхто не міг його втішити. Поночі, покинувши друзів, він подався геть.