Розділ «Частина друга»

Бо ось у чому істина: я покинув будинок учених, ще й грюкнув за собою дверима.

Моя душа надто довго сиділа голодна за їхнім столом; на відміну від них я не можу братися до пізнання, немов до лузання горіхів.

Я люблю свободу, землю і свіже повітря; краще я спочиватиму на волячих шкурах, ніж на лаврах їхньої шани.

Я надто гарячий і попалений власними думками: часто мені навіть дух забиває. Тоді я мушу вийти на привілля, подалі від запорошених покоїв.

А вони, холодні й незворушні, сидять у затінку: всюди вони прагнуть бути лише глядачами й остерігаються сидіти на осонні.

Мов ті, що стоять на вулиці й витріщаються на перехожих, сидять вони й витріщаються на думки, що прийшли в чужі голови.

Як тільки доторкнешся до них руками, від них мимоволі здіймається курява, наче від мішків з-під борошна; та кому спаде на думку, що та курява від зерна й від золотої благодаті серпневої ниви?

Коли вони вдають з себе мудрих, мене морозить від їхніх дрібних сентенцій та істин: часто несе від них наче з болота; воістину, я чув уже, як там квакала жаба!

Спритні вони, вправні у них пальці: Що моя простота супроти їхнього розмаїття. їхні пальці плетуть, тчуть і снують — виплітають панчохи духу!

Вони хороші дзиґарі: слід лише правильно їх заводити! Тоді вони безпомилково показують час і тихенько цокають.

Наче млини, вони працюють і гримотять: тільки підкидуй їм своє стигле зерно! — вони зуміють тонко змолоти його і обернути на білу куряву.

Один одному вони пильно дивляться на пальці і нітрохи не вірять. Винахідливі на маленькі хитрощі, вони підстерігають тих, чиї знання кульгають,— підстерігають, наче павуки.

Я бачив, як вони з незмінною обережністю готують отруту, завжди при цьому надягаючи скляні рукавички.

А ще вони вміють грати шахрайськими костями; я бачив, як вони грали з таким запалом, що аж повпрівали.

Ми чужі одне одному, а їхні чесноти мені огидніші за їхню нещирість та шахрайські кості.

Коли я жив у них, то жив над ними. Тому вони й сердиті на мене.

Вони й чути не хочуть, щоб хтось ходив у них над головою; через те й наклали колод, землі й непотребу між мною та своїми головами.

Так вони приглушили мою ходу: досі мене найгірше чули найученіші.

Всі хиби й слабості людські поклали вони між собою і мною і назвали їх у своїх будинках «хиблогою».

Одначе із своїми думками я ходжу у них над головою; навіть коли б мені заманулося ходити по власних помилках, я все ж був би над ними й над їхніми головами.