Розділ «Частина друга»

Відважтеся спершу повірити собі — собі й своєму нутру! Хто сам собі не вірить, завжди бреше.

«Чисті», ви самі від себе сховались у лялечці Бога, а в тій лялечці зачаїлися, мов огидний кільчастий черв.

Воістину, «споглядальники», ви дурите! Навіть Заратустра був колись уведений в оману вашим божественним покровом; не розпізнав він зміїного клубка, що чаївся всередині.

Шукачі чистого пізнання, колись я мріяв побачити, як у ваших ігрищах проступає Божа душа! Ваше мистецтво марилось мені якнайкращим!

Зміїну нечисть і сморід, хитрощі ласолюбної ящірки приховувала від мене відстань.

Та я підступив ближче: настав для мене день,— а тепер настає й для вас,— коли урвались місяцеві походеньки!

Погляньте на нього! Який він заскочений і поблідлий — перед вранішньою зорею!

Бо вже сходить воно, вогненне, сходить його любов до землі! Невинність і палка пристрасть творця — ось де справжня сонячна любов!

Погляньте, як нетерпляче здіймається воно над морем! Хіба ви не відчуваєте спраглого й гарячого подиху його любові?

До моря хоче воно припасти й увібрати всю його глибочінь; тисячами грудей прагне до нього море.

Море хоче, щоб сонячна спрага цілувала його і впилася ним; воно хоче стати повітрям, височінню, світляною стежкою і самим світилом!

Воістину, я, немов сонце, люблю життя і глибокі моря.

Пізнання моє в тому, щоб усі глибини піднялися до мене на височінь!

Так казав Заратустра.

ПРО ВЧЕНИХ

Поки я спав, вівця об'їдала плющевий вінок на моїй голові, об'їдала, примовляючи: «Заратустра більше не вчений».

Об'ївши, вівця пішла собі далі. А мені те переказала дитина.

Люблю я полежати там, де бавляться діти, біля зруйнованого муру, серед будяків та червоних маків.

Для дітей, будяків та червоних маків я ще й досі вчений. Адже вони невинні навіть у своїй злості.

Та для овець я вже не вчений; так забаглося моїй долі — благословенна будь вона!