Розділ «Навчальний тренінг»

Які цінності суспільство визнає, таким ноно с і такою є особистість. Невипадково проблема цінностей завжди висувається на перше місце в переломні, перехідні періоди суспільного розвитку. Саме такий час переживає сьогодні суспільство України з його нестабільністю, різкими соціальними зрушеннями, дезінформацією, дезорієнтацією і дезідентифікацією особистості. Все цс виявляється у процесі переоцінки цінностей. При цьому слід мати на увазі, що за псиним запереченням старих цінностей приховується відмова від старих форм життя суспільства те якостей особистості.

Ціннісний підхід до наукових досліджень і суспільної практики не с абсолютно новим або таким, що не був відомий раніше. Ще в античні, а потім у середньовічні часи цінності ототожнювалися а самим буттям, в ціннісні характеристики включалися у його поняття. Цінності по відокремлювалися від буття, а розглядалися як такі, що містяться в ньому самому. Що таке благо? Що такс справедливість? Ці питання були основними у філософії ще за часів Сократа і Платона, а також головними критеріями істинного буття. Невипадково Платон в основу вчення про ідеальну державу поклав принцип справедливості.

Уже в античній філософії спостерігаються різні підходи до питання про абсолютний і відносний характер цінностей. Якщо, па думку Платона, вищі цінності мають абсолютний характер, то, на думку софістів, усі цінності індивідуальні і відносні. Цс випливало з їх основної тези "Людина с мірою всіх речей". Спроба диференційованого підходу до цінностей міститься у філософії Арістотеля, який, з одного боку, визнавав самодостатні цінності, чи "самоцінності", до яких, зокрема, він відносив людину, щастя, справедливість тощо, а з іншого — стверджував і відносний характер більшості цінностей, тому що різні речі сприймаються не однаково цінними дітьми і дорослими, добрими і злими людьми. Арістотель доводив, що мудрість полягає саме в "осягненні розумом речей за природою найцінніших".

У різні історичні епохи і в різних філософських системах розуміння цінностей різне. В епоху Середньовіччя вони пов'язувалися з божественною сутністю, набували релігійного характеру. Епоха Відродження висунула па перший план цінності гуманізму. У Новий час розвиток науки і суспільних відносин багато в чому визначив і нові підходи до розгляду предметів і явищ як цінностей.

І. Кант став першим використовувати поняття цінностей у спеціальному, вузькому значенні — він запропонував людям "категоричний імператив" як ціннісний всезагальний моральний закон. Йому належить і перше їх визначення: цінності — цс вимоги до волі; мета, що стоїть перед людиною; значущість тих чи інших факторів для особистості. Г. Гегель особливу увагу приділяв розмежуванню цінностей на економічні (утилітарні) та духовні: перші постають як товар і характеризуються за їх кількісною визначеністю; другі пов'язуються зі свободою духу: все "...що має цінність і значущість, — духовне за своєю природою"2.

У середині XIX ст. проблему цінностей плідно розробляв німецький філософ Рудольф Герман Лотце (1817—1881). Він вважав, що цінності існують тільки в їхній значущості для суб'єкта, але не є предметом його свавілля; цінності об'єктивні як загальнозначущі форми волі і поведінки людини. Розвиваючи ідеї Р. Лотце, його співвітчизник В. Віндельбанд визнавав цінностями істину, добро, красу, мистецтво, науку, релігію. У XX ст. теорію цінностей розробляли представники феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, теорії соціальних дій, марксистської філософії, багатьох природничих, технічних і гуманітарних наук. У результаті сформувалося філософське вчення про природу, походження і розвиток цінностей, що отримало назву "аксіологія" (грец, цінність та вчення).

Людська діяльність будь-якого роду включає три підсистеми: задум, реалізацію і результат. Задум у свою чергу містить у собі мету, цінності і план. Мета відповідає па запитання, що необхідно зробити, план — як це зробити. Здавалося б, до чого тут ще цінності? Річ у тім, що реалізація однієї і тієї самої мети та планів може мати зовсім різний життєвий сенс, значення. Наприклад, будинок можна побудувати, виходячи з необхідності мати житло або для реалізації принципу "мій дім — моя фортеця", з престижних міркувань, для здавання житла в оренду тощо; зовсім різні життєві моменти можуть стояти за метою отримати диплом про вищу освіту.

Можна стверджувати, що в цьому випадку йдеться про більш глибоку мету, її ієрархію, але це не так. Тут ідеться про цінності, які відрізняються від мети та інших станів свідомості, що керують діяльністю функціонально, тобто за своею роллю в управлінні діями людей. Специфіку цінностей можна пояснити за допомогою старої притчі. Перехожий запитує в трьох робітників, які везуть тачки з цеглою, що вони роблять. Один з них відповідає: "Цеглу везу", другий —- "На хліб заробляю", а третій — "Собор будую". Отже, дії однакові, а ціннісні орієнтації різні.

Відомо, що в кожної людини — свої потреби, інтереси та емоційні переживання. Проте життя дуже часто ставить людей у ситуацію вибору з множини альтернативних потреб, інтересів і шляхів та засобів їх реалізації: чому падати перевагу, від чого слід відмовитися, як встановити черговість переваг та вчинків. Іншими словами, виникає необхідність порівнювати різні мотиви можливих дій та вибирати щось одне, погоджуючись із певною внутрішньою шкалою, системою еталонів. Саме роль орієнтира і виконують узагальнені, найтиповіші для конкретного суб'єкта потреби, інтереси і переживання, які сформувалися в єдину домінанту. Так виникають цінності.

Цінності (життєвий сенс) — підстава для вибору людиною мети, засобів, результатів та умов діяльності, яка відповідає па запитання: заради чого здійснюється ця діяльність? Процедура вибору па основі цінностей називається оцінкою. Результат вибору є благом для конкретного суб'єкта. Спрямованість суб'єкта в його діяльності на певну цінність називається ціннісною орієнтацією.

У сучасній аксіологічній літературі цінності трактуються неоднозначно. Деякі автори вважають, що цінностями є речі та їхні властивості, необхідні (значущі, корисні, приємні) людям певної соціальної групи або окремій особистості як засоби задоволення їх потреб та інтересів. Інші стверджують, що цінність визначається значущістю об'єктів соціального і природного характеру для суб'єкта соціальної практики (індивіда, соціальної групи, суспільства). Треті доводять, що цінність — цс ідеальний предмет, відчуття або ідеал. Четверті розглядають цінність як значущість чогось взагалі для людини. Однак для всіх визначень цінностей характерна загальна суттєва смислоутворююча ознака — "значущість". Отже, цінностями є об'єктивні явища або їхні властивості, ознаки, значущі для людей. При цьому значущість розуміється не взагалі, а по-перше, як соціальна значущість, коли об'єктивно зачіпаються потреби та інтереси великих груп людей і навіть всього людства, і, по-друге, як позитивна значущість: річ, предмет, явище, процес є для суб'єкта цінністю тільки з позитивного боку. Не можуть належати до цінностей, наприклад шкода або зло, але благо і добро — безумовно є цінностями. Цінності можуть входити до складу більш широких духовних утворень, трансформуватися та конкретизуватися через певні стали свідомості, за допомогою якої відбувається їх реалізація у процесі діяльності. Основна форма, що вбирає в себе цінності, — ідеал: ціннісна характеристика певного явища як належного, що виконує роль стратегічного орієнтира на шляху до мсти. Його не можна ототожнювати з метою, планом і нормою, оскільки він є аксіологічним втіленням, а ті лише технологічними вказівками. Так, ідеал людини або суспільства означає

їх опис з позицій прийнятої системи цінностей (припустимо, людина має гармонійно поєднувати ціннісні орієнтації як корисну діяльність і внутрішню духовність; суспільство має бути зорієнтованим не на владу над особистістю, а па співтворчість з нею). Виразити ідеал у конкретній системі цифр, показників — типова технологічна утопія (наприклад, гармонійна людина повинна знати те — то, вміти те — то і т. ін.). Життя різноманітне, динамічне і ймовірне, а тому ідеал у формі інструкції — безглуздя. Отримавши інформацію про конкретні умови руху до ідеалу, ми повинні (вже в системі показників) поставити мету, "розгорнути" її в план і так конкретизувати ідеал у норму, тобто перейти від стратегічного образу належного (відповідно до прийнятих цінностей) до конкретного проекту того, що, не заперечуючи ідеал, реально може стати сущим за певних умов.

Цінності постають як системоутворююче ядро програми, задуму, діяльності та внутрішнього духовного життя особистості. Для того щоб зрозуміти суть конкретної людини або культури, необхідно вжитися у відповідні системи цінностей, які надають сенс їх існуванню.

Цінності є у будь-якій галузі людської діяльності. Вони різноманітні. Розрізняють предметні цінності і цінності свідомості; цінності індивіда і суспільства; економічні, політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні, філософські цінності і т. ін. Основою методології класифікації цінностей є діалектика загального, особливого і одиничного, згідно з якою всі цінності можна об'єднати в три великі групи: загальнолюдські цінності (загальне), цінності соціальних груп (особливе) та особистості (одиничне). Тоді взаємозв'язок і субординація ієрархії цінностей матимуть такий вигляд: загальнолюдські цінності формуються на основі цінностей соціальних груп та цінностей особистості і є для них керівним началом, цінності соціальних груп містять у собі компоненти загальнолюдських цінностей і цінностей особистості, а цінності особистості — компоненти загальнолюдських цінностей і цінностей соціальних груп. Ідеалом суспільного розвитку є збіг усіх трьох груп цінностей у своїй основі: особистість засвоює цінності соціальної групи і загальнолюдські, як свої власні, і тим самим не відокремлює себе від інтересів суспільства, а суспільство не відокремлює свої інтереси від потреб та інтересів соціальних груп і особистості.

Філософія вивчає переважно загальнолюдські цінності, оскільки вони є базовими, ключовими. Вони виражають сутність людини і визначають ядро її світогляду, характеризують її ставлення до світу. Розуміння їх змісту в різні епохи різними соціальними групами та особистостями може відрізнятися і навіть бути протилежним. Разом з тим цінності — атрибути людини в її ставленні до світу. Наприклад, істина по-різному трактується матеріалістами і суб'єктивними ідеалістами, проте немає людського буття без пізнання і пізнання без орієнтації на істину. Такий різний зміст вміщується різними людьми і в уявлення про красу, однак немає спільнот і особистостей, для яких естетичне уявлення взагалі не мало б місця.

Кожна із загальнолюдських цінностей виражає сутнісне ставлення до світу, а їх система дає цілісне уявлення про відношення "людяне — світ". Якщо гармонійна взаємодія утворює ідеальне ставлення людини до світу, то дисгармонія, абсолютизація одного або декількох аксіологічних відношень, збіднювання їх змісту викривляє його цілісність па шкоду тому й іншому.

В аксіології досі не вироблено загальноприйнятої класифікації цінностей. Однак практика свідчить, що людина в усіх аспектах взаємодії зі світом орієнтується на підсумкову цінність — благо.

Благо як вершину цінностей вперше охарактеризував Платон, розуміючи як єдність істини, міри і краси. У прагненні до нього людина, З одного боку, виражає себе, свою неповторність, бажання до саморозвитку. Все це зорієнтовано на формування ключової цінності — свободи. З іншого боку, людина так чи інакше усвідомлює самоцінність світу в цілому (як би це ціле не розумілось — природа, людство, нація. Бог). Такс ставлення орієнтоване на причетність як цінність.

Свобода індивідуальності і причетність людини до цілого є фундаментальними цінностями людського буття. Разом з тим, орієнтуючись лише на причетність до цілого, людина розчиняється в ньому, втрачає своє "Я", приходить до абсолютної відчуженості, відходить від звичайних цінностей, від мети взагалі. Реалізуючи тільки свою свободу, не зважаючи на світ, людина перетворює її на свавілля і гине в безглуздому протистоянні зі світом.

Благо досягається через єдність суб'єктивно-об'єктивного відношення, перетворення, орієнтованого на цінність користі (міри зовнішнього середовища) і міжособистісних стосунків, подолання перешкод, орієнтацію на цінність добра. У корисній діяльності свобода і причетність доповнюють одна одну. Так, підвищуючи продуктивність праці, людина досягає все більшої незалежності від навколишнього середовища. Однак якщо вона розглядає світ тільки як джерело ресурсів для задоволення своїх потреб, то це призводить до екологічних катастроф. Саме тому корисний ефект сучасного виробництва слід оцінювати не лише на підставі техніко — економічних критеріїв, а й з урахуванням можливих соціально-економічних наслідків. В основі такого підходу має бути, як підкреслював відомий гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965), "шанобливість перед життям", ціннісна причетність людини до світу. Те ж можна продемонструвати відносно інших цінностей.