Розділ «2.2. Принципи педагогічної моралі»

1) реалізувати принцип самостійності дитячого та юнацького колективів. Із цією метою слід відкинути ідеологічні нашарування на шкільне життя, зміст його діяльності, щоб воно не породжувало насильства над дитиною;

2) враховувати всі джерела виховання (зокрема, внутрішні сили особистості). Для цього необхідно знівелювати ставлення до колективу як єдиного засобу виховання;

3) заперечити колективну відповідальність за вчинки окремої особистості, що є однією з фундаментальних засад "тюремної" педагогіки. Зовні зміцнюючи дисципліну, цей підхід розкриває можливості для знущань і розправи вихованців над особистістю;

4) узгоджувати інтереси особистості з інтересами колективу (групи, більшості); уникати конфлікту індивіда з колективом;

б) надати пріоритет вільному розвитку особистості, що забезпечується відмовою у виховному процесі від переваги колективної (групової) думки над думкою окремої особистості під час вирішення колективних питань. Ігнорування особистої думки зумовлює нівелювання і пригнічення особистості, виховує в неї або крайній конформізм, або цинізм і протест проти колективних дій;

6) надати дитині свободу вибору у виховних заходах, формах і об'єктах спілкування, політичних поглядах, світоглядних та релігійних цінностях, хобі тощо;

7) відмовитися від обговорення в колективі будь-якого вчинку особистості. В. Сухомлинський вважав, що таке обговорення є педагогічним невіглаством і використовує дитячу спільність як педагогічну палицю, засіб цькування особистості, тиску на неї.

Отже, головною метою формування та діяльності дитячого колективу є особистість, її здібності, інтереси, потреби, розкриття творчого потенціалу дитини. Справжній колективізм оснований на безумовному визнанні унікальності, неповторності індивіда, поваги до його особистості у поєднанні з відповідальністю і вимогливістю до нього. Колективістське виховання ґрунтується на створенні в дитячому колективі системи гуманних відносин. Забезпечення свободи кожної особистості в колективі передбачає необхідні для його нормального функціонування обмеження, ігнорування яких призводить до культивування у школі "зоологічного" індивідуалізму. Необхідно зберегти демократичні традиції організації життя дітей у колективі - самоуправління, гласність, виборність і зміну лідерів, свідомий порядок, дисципліну та самообмеження. Неможливе успішне виховання громадянина, якщо дитина не набуває у школі досвіду відповідальності за виконання певних функцій в організації життя школи та класу.

Принцип громадянськості та патріотизму

Інтегративною якістю особистості є громадянськість, сформованість якої дає змогу людині відчувати себе юридично, соціально, морально та політично дієздатною. До основних її елементів належать моральна і правова культури, виражені в почутті власної гідності, внутрішньої свободи особистості, дисциплінованості; повазі та довірі до інших громадян і державної влади, здатної виконувати свої обов'язки; гармонійному поєднанні патріотичних, національних і наднаціональних, загальнолюдських почуттів.

Принцип громадянськості та патріотизму - моральний принцип, який передбачає національну гордість, громадянську відповідальність та готовність служити Батьківщині.

Дотримання принципу громадянськості в моральному становленні особистості було незаперечною істиною ще за часів античності. Так, Платон наголошував, що індивід і держава - одне ціле. Педагог персонально відповідає перед законом, державою, народом за виховання моральних, громадянських якостей молоді. Арісто-тель обстоював думку, що громадянське виховання молоді є основним засобом збереження державного устрою. Тому його забезпечення він вважав справою не лише вчителів і батьків, а передусім держави. Таких поглядів дотримувались М. Монтень, Я.А. Коменський, Й.Т. Песталоцці, А. Дістервег, Г. Кершенштайнер та ін. Справжнім вважали педагога, який є не просто державним службовцем, а окрасою нації, її надією й опорою. Він мав виявляти гідність, моральну культуру і внутрішню свободу за умов постійного та неформального піклування з боку батьків, держави і суспільства.

Провідною ідеєю німецького педагога Георга Кершенштайнера (1854-1932) (автора громадянського виховання) є формування державної свідомості особистості. У передмові до твору "Що таке державно-громадянське виховання" (1918) він розкрив враження від перебування в Україні перед початком Першої світової війни і висловив думку, що під час воєнного лихоліття спільна небезпека об'єднує громадян. Однак у мирні роки інтереси одиниць превалюють, панує байдужість до державних справ не лише пересічних індивідів, а й можновладців, які про це ніколи публічно не говорять. Цей егоїстичний нахил людини можна ефективно подолати лише заплановано і послідовно виховуючи всіх у напрямі громадянськості й патріотизму. Тобто слід доводити до свідомості кожного, що добро одиниці найкраще збережеться в державі, добре упорядкованій, збудованій на моральних основах, і кожний зобов'язаний підтримувати державу, в якій живе.

Українські теоретики та педагоги-практики Г. Ващенко, А. Макаренко, С. Русова, В. Сухомлинський, К. Ушинський також розглядали принцип громадянськості як один із провідних у педагогічній етиці. Г. Ващенко, висвітлюючи генезу і розвиток українського виховного ідеалу, наголошував на його послідовній традиційності. Оскільки основним джерелом традиційного виховного ідеалу українця є релігійність і патріотизм, то педагог безпосередньо відповідає за формування цього ідеалу в молоді. Першою абсолютною вартістю для молоді, стверджував Г. Ващенко, є Бог, другою - Батьківщина. Молодь має чітко уявляти собі, що благо Батьківщини полягає в таких чинниках:

1) державній незалежності, можливості українського народу вільно творити своє політичне, соціальне, господарське і релігійне життя;

2) об'єднанні всіх українців незалежно від їх територіального походження, церковної належності, соціального стану тощо в одну спільноту, пройняту єдиними творчими прагненнями і патріотизмом;

3) справедливому державному устрої, який підтримує лад у суспільстві, забезпечуючи особисті права і волю кожного громадянина та сприяючи розвитку та прояву його здібностей, спрямованих у бік громадянського добра;

4) справедливому соціальному устрої, за якого зникає і унеможливлюється боротьба між окремими групами суспільства;

5) високому рівні народного господарства та його справедливій організації, що забезпечать матеріальний добробут усіх громадян, позбавлять експлуатації;

6) розквіті духовної культури українського народу (науки, мистецтва, освіти);