Розділ «Тема 5. ЕСТЕТИКА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ»

Естетика

Цілісна концепція прекрасного викладена в праці М. Кузанського "Про красу", яка в своїх теоретичних побудовах спирається на "Ареопагітики", зокрема стосовно ідеї еманації (витікання) краси з божественного Ума та розуміння світла як першо-образу краси. Поняття прекрасного трактується М. Кузанським на основі вчення про діалектичну триєдність буття: згортання, розгортання й інакшість. Прекрасне поєднує названу триєдність, постаючи цілісністю форми, що виявляє себе єдністю пропорції та гармонії. Розгортання цілісності породжує відмінності добра та краси. Зрештою, зв'язок між добром і красою, в якому краса починає усвідомлювати себе, породжує нову якість: любов як вищий і кінцевий пункт прекрасного [9, с. 143]. Сутність краси М. Кузанський визначає так: "...ми маємо бачити в понятті прекрасного три сторони: по-перше, сяйво форми, — чи то суттєвої чи випадкової, — що прояснює пропорційні й визначені частини матерії, як тіло називається прекрасним від чистоти кольору, що сяє в пропорційних членах; по-друге, здатність пробуджувати тяжіння до себе, а саме — оскільки прекрасне є добро і кінцева мета; по-третє, здатність збирати все воєдино, єднає ж прекрасне цілісністю своєї форми, сяйво якої і робить річ прекрасною" [21, с. 64]. Тобто, три елементи краси відповідають трьом ступеням розвитку буття: єдності, відмінності, зв'язку. Діалектичний характер розуміння краси вкладається у своєрідну формулу: "єдність у багатоманітності''.

Кінцеве призначення краси — це не буття її у власній самодостатності, а її творчо-породжувальна сила, метою якої є адекватне — духовне переживання краси, а отже, піднесення духу до рівня досконалої краси. Цю діалектичну ідею філософ висловив майже в афористичній формі: "Любов — остання ціль краси: краса прагне любові... А ми маємо турбуватися про те, щоб від краси чуттєвих речей сходити до краси нашого духу..." [21, с. 64]. Важливою особливістю краси в естетиці М. Кузанського є розуміння її універсальною властивістю буття. У кожному чуттєвому явленні краси відсвічує бесконечна єдина краса. Вона адекватна всім своїм чуттєвим виявам, адже все в сущому є творінням абсолютної краси. Відтак зазнає заперечення ідея ієрархічних рівнів краси, краси нижчої та вищої, більшої й меншої. Краса естетизує всіляке буття. Там, де є форма, оформленість, там присутня і краса.

У своїх працях М. Кузанський порушує також питання конкретних проблем мистецтва. У трактаті "Про вчене незнання" філософ часто звертається до окремих видів мистецтва, щоби проілюструвати той чи інший філософський принцип, посилаючись на музику, живопис, пластику. Неоплатоністичне розуміння людини як творчої та неповторної в своїй творчості виражене, зокрема, у такій думці філософа: "Можна споглядати речі великої насолоди передусім на предмет безсмертя нашого розумового та раціонального духу, що містить нетлінну в своїй природі основу, завдяки якій він породжує зі себе в музиці образ, що дає стрункі акорди й нестрункі дисгармонії" [11, с. 97]. Мистецтва, створені людьми, розглядаються виявами людського розуму, тобто вони вільні й самоцінні. Середньовічне розуміння прекрасного як єдності пропорції та ясності кольору, символіки чисел філософ прагнув підтвердити числовими вимірами, логічними побудовами, досвідним знанням.

Другий величезний період у розвитку ренесансного неоплатонізму в філософії й естетиці пов'язаний з діяльністю Платонівської академії у Флоренції на чолі з Марсиліо Фічіно (1433^1499). Особливо плідний період її діяльності припадає на 70—80-ті роки XV ст. Платонівська (Флорентійська) академія зосередила навколо себе людей, захоплених творчістю Платона та неоплатоніків. Це було товариство інтелектуалів-однодумців. Сам Фічіно переклав усі твори Платона, всього Плотина, а також Ямвліха, Прокла, Ареопагітики та ін. До відомих праць філософа, де порушуються проблеми естетики, належить твір "Коментарі на "Бенкет” Платона". Інтерес до Платона і прагнення його нового прочитання диктувалися опозиційним ставленням до середньовічної схоластики та схоластизованого Арістотеля.

У філософії Платона гуманісти знайшли для себе філософську основу нового розуміння натурфілософії, етики, естетики. Так, особливий інтерес у вченні Платона викликали ідеї творчої сили любові та краси. У названому трактаті М. Фічіно розглядає прекрасне як дещо безтілесне, як відображення в чуттєвих матеріальних речах божественної краси (ідея божественних форм краси). Красу філософ ототожнює з любов'ю, тобто вони взаємно передбачають одна одну. Любов він трактує як діалектику вмирання одиничного суб'єктивного буття та воскресіння в іншому і завдяки іншому, адже свідомість того, хто любить, забуває про себе, коли звертається до предмета свого почуття. Відтак любов філософ вбачає найвищою цінністю. Спорідненою любові постає краса. Цінність її — у прагненні "насолоджуватися красою". Відповідно до вчення Платона, Фічіно виділяє два типи краси: тілесну та духовну. Духовна є вищою, наближеною до божественної. Ступені краси він вибудовує згідно з усталеною ієрархією. Божественна краса — промінь, що проникає спочатку в ангельський розум, потім — у душу всього світу, далі — в природу і, зрештою, в матерію.

М. Фічіно визначає засади, що роблять матерію прекрасною: це порядок, міра і образ. Призначення краси — хвилювання душі, що породжує любов. Філософ розмежовує інтелектуальне пізнання, мета якого — сутність речей та відчуття. Останні пов'язані з образами та якостями речей з допомогою органів сприймання, "знарядь свого тіла", за словами філософа. Загалом він налічує шість властивостей ("сил") душі, що взаємодіють у відповідний спосіб. "Розум співвідноситься з божественною волею, зір — з вогнем, слух — з повітрям, нюх — зі запахом, смак — з водою, дотик — з землею" [8, с. 498]. Для теорії естетики важлива диференціація цих властивостей на вищі й нижчі. Дотик, смак і нюх належать до тілесних і матеріальних властивостей людини. Три інші — розум, зір, слух — належать духу. Зір та слух здатні загострювати розум і живити душу. Живильне джерело душі — істина. Пантеїстичне світобачення яскраво виражене в ідеї гармонійного зв'язку усіх елементів природного світу, людського тіла, що бачиться "най-подібнішим до неба" та форми людської душі, спів мірної з тілом. "Адже тоді й небесний блиск буде легко сяяти в тілі, цілком подібному до неба, і та досконала форма людини, яку має душа в матерії змиреній і покірній, виявиться відчутніше" [8, с. 505]. Наведена думка засвідчує, що пантеїзм М. Фічіно наближається до античного космологізму, причому його бачення антропоцентричне, адже людина — це мікрокосм, який вміщає макрокосм.

Краса в естетиці М. Фічіно визначається через поняття "гармонія", що має свою диференціацію. Філософ розглядає відповідність гармонії трьом видам краси, а саме: гармонія душ, тіл і звуків. Стосовно гармонії тіл, то вона не тотожна пропорційності частин. Для пояснення відмінного в красі людського тіла від пропорційності як такої, М. Фічіно вводить нове поняття — "грація". Воно дало змогу пояснити красу як індивідуальну неповторність виявлення пластичності та гармонії рухів, у яких відсвічує людська душа. Саме Фічіно, завдяки введеному ним поняттю "грація", уперше вносить в естетику ідею індивідуальної неповторності вияву краси. Поняття "грація" згодом широко увійшло в естетику Відродження як засіб конкретизації поняття "гармонія". Доробком М. Фічіно в історію естетики стало також нове тлумачення поняття "потворне". Якщо в працях попередників, скажімо, в М. Кузанського, потворному немає місця у гармонійному світі, створеному досконалим божественним розумом, то у працях неоплатоніків потворне розглядається наслідком спротиву матерії діяльності божественної краси, що прагне одухотворити її.

Членом Платонівської академії був відомий філософ-гуманіст Джованні Піко де ла Мірандола (1463—1494). Сучасників він дивував чудовим знанням багатьох давніх і сучасних мов (грецької, латинської, арабської, халдейської, єврейської та ін.), широкою ерудицією й оригінальністю мислення. Серед значного числа праць філософа, проблеми естетичної теорії порушуються у знаменитій "Промові про гідність людини" (написана як вступ до диспуту європейських філософів, що його планував автор). До цієї ж події він підготував "900 тез стосовно філософії, каббалістики, теології", обговорення яких планувалося на публічному диспуті в Римі. Звинувачений Папою Інокентієм VIII у єретизмі, він зазнав переслідувань з боку інквізиції, а диспут, заборонений Папою, так і не відбувся. Проблеми естетики розглядаються також в листі Дж. Мірандола до Б. Барбаро та в "Коментарі до канцони про любов Джироламо Бенів'єні".

У трактаті "Промова про гідність людини" наріжною постає ідея про людину — свобідного творця себе самої та розуміння людини як носія свобідної волі. Людина перебуває в центрі світу і від неї залежить, чи піднесеться вона до рівня божества чи спуститься до рівня тварини. Висхідною є ідея "незавершеності" людини, на відміну від усіх інших видів живого, створених Богом. Причому сама мета творення людини — прагнення Творця мати когось, "хто поціновував би смисл такої великої роботи, любив би її красу, захоплювався її розмахом" [8, с. 507]. У "Промові" Піко Бог звертається до людини з такими словами: "Не даємо ми тобі, о Адам, ані певного місця, ані власного образу, ані особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею і твоїм рішенням. Образ інших творінь визначений у межах встановлених нами законів. Ти ж, ні в чому не обмежений, визначиш свій образ за власним рішенням, владу якого я тобі надаю; я ставлю тебе у центр світу, щоб звідти тобі було зручніше оглядати все, що є в світі. Я не зробив тебе ані небесним, ані земним, ані смертним, ані безсмертним, щоб ти сам, свобідний і славний майстер, сформував себе в образі, якому надаєш перевагу" [8, с. 507]. Спонука до творчості з метою формування досконалості власного образу становить пафос трактату. Зазначимо, що у ньому чітко виражений відхід від канонічного релігійного вчення про творення людини Богом за власним образом. Філософ утверджує, що людина має творити власний образ. Це нове розуміння людини, оскільки воно зруйнувало статичний і нерухомий, внутрішньо-завершений середньовічний образ світу та образ людини. Активність діячів Відродження формувала нову його парадигму. Світ набував руху і життя, відкритості до становлення та розгортання його образу. Моделлю такого образу світу поставала людська творча особистість.

У трактаті Дж. Мірандола висунута проблема шляхів і засобів самовдосконалення. Цій меті слугує не активність як така, а свідоме прагнення вищого і використання засобів, котрі сприяють досягненню мети. Люди, "придушуючи наукою про мораль поривання пристрастей і розсіюючи суперечками пітьму розуму, очищають душу, змивають бруд невігластва та пороків, щоби пристрасті не вирували необдумано і не вдавався до безумств іноді безсоромний розум" [8, с. 509]. Філософія моралі трактується основним джерелом духовного самовдосконалення людини, угамування пристрастей та агресивності, що спричиняють війни і ворожнечу між людьми і державами.

Оригінальні аспекти естетичної теорії містяться в посланні Дж. Мірандола до Б. Барбаро. В посланні порушена проблема зв'язку істини та краси. Філософ дорікає адресатові, що своїм красномовством той здатний біле зробити чорним, а чорне — білим, затьмарювати істину, обманювати, збивати з пантелику. Порівнюючи ритора й філософа, автор зазначає, що перший, спокушуючи розум людей, ошукує їх. Філософ же прагне до "пізнання істини і вияву її перед іншими" [20, с. 255]. Заради творення істини він має уникати всього, що "хоча б трохи позначене пишністю та пихою". Проблема прекрасного в цьому посланні набуває нових аспектів і в самій її постановці, й у розв'язанні. Краса (прекрасне) постає як тотожне істині (ідея, споріднена філософії Платона) і як процес її пошуку, зовні привабливі словесні підробки під красу — фальшиві, неістинні. їх небезпека у тому, що вони здатні затьмарювати розум і відволікати від пошуку істини. Порушується також проблема стилю життя з огляду його спрямованості чи то на зовнішні блага, чи то на пошук істини. "У будь-якому випадку, — зауважує філософ, — не одне і те саме життя в обивателя і філософа". Чому важливо уникати філософу зовнішніх прикрас у мові? "...Нам варто берегтися того, щоб читач, якого привабить прикрашена оболонка, не запнувся на ній, не зумівши добратися до серця і крові" [20, с. 256—257]. Наголосимо, що вперше в межі аналізу проблем прекрасного введене наукове пізнання й обґрунтований його естетичний критерій: таким постає Істина.

У "Коментарі до канцони про любов Джироламо Бенів'єні" розглядається вчення Платона про природу любові. Трактат написаний у дусі традицій неоплатонізму і розглядає любов у філософському сенсі — як бажання краси. У такий спосіб етика поєднується з космологією й естетикою — ідеєю краси та гармонійного облаштування світу. Гармонія розглядається як центральне поняття, що надає визначеності поняттю "краса", адже термін "гармонія" в широкому сенсі "можна вживати для позначення сформованості будь-якого творення". Єдність, в основі якої е сутнісна визначеність, становить сенс краси, відкриваючись як така в своїх чуттєвих виявах. У трактаті сутність гармонії прояснюється через містичну інтуїцію на ґрунті ідеї Бога. Він відкривається власною сутністю у своїх творіннях. Як зауважують дослідники, метафізична естетика Дж. Мірандоли відповідала внутрішнім переконанням, ідеалам і практиці великих художників Відродження (Леонардо, Шкеланджело, Дюрер). Згідно з метафізичною естетикою Дж. Мірандоли, вірність природі спрямована не просто на передання зовні сприйманого. Йдеться про те, щоб осягнути й у художньому творі виявити та відкрити сутність, істину, внутрішню закономірність світу та всього створеного [14, с. 347]. Отже, естетика Відродження спрямовується на пошук істини, прагнучи виявити "и не лише у метафізичних роздумах, а й у практично-пошуковій, науково-дослідницькій діяльності та художній творчості.


5.4. Естетика митців Високого Відродження


Високе Відродження у культурі Італії характерне особливим розквітом творчості геніальних митців — Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело, Тиціана. У культурі німецького Відродження такою універсальною постаттю був Альбрехт Дюрер. Чуттєва краса світу та людини досягає в їхній творчості вершин досконалості, оскільки постає єдністю художньої ідеї та чуттєво досконалого способу її ідеального буття в мистецтві. Естетична теорія митців — наслідок осмислення закономірностей творчого процесу. Чуттєво-даний образ досконалості, який розробляла естетика гуманізму та неоплатонізму, най-адекватніше втілений мистецтвом у живописному образі краси. Саме живописність становить характерну особливість мистецтва Відродження. Як уже згадувалося, Ренесанс є явищем відходу особи від споглядального способу життя й активним утвердженням діяльного ставлення до світу. Діячі Відродження активно реалізують власні творчі можливості у різних видах творчості, започатковуючи універсалізм особистості, характерний саме для Відродження. Ми вже мали змогу переконатися, що універсальними особистостями були практично всі відомі діячі Відродження: Дайте, Петрарка, Альберті, Мірандола та ін. Особливо вирізняється розвитком універсалізму особистості доба Високого Відродження. Скажімо, Леонардо да Вінчі (1452— 1519) був художником, скульптором, архітектором, анатомом, математиком, фізиком, природодослідником, інженером, винахідником, ученим-експериментатором і под.

Рукописна спадщина Леонардо да Вінчі засвідчує універсальну обдарованість геніального майстра. Вона містить великий розділ "Наука", а також розділи "Мистецтво" та "Художня проза" [13]. Особливий інтерес для теорії естетики мають праці, присвячені питанням теорії живопису: "Суперечка живописця з поетом, музикантом і скульптором", "Про живопис і перспективу", "Про світло і тінь, колір і фарби", "Про композицію", "Про скульптуру і зодчество" та ін. Митець висуває проблему належності живопису до вільних мистецтв, доводячи правомірність такого бачення, оскільки предметом його є не лише природа, а й "безмежне число речей, які природа ніколи не створювала" [13, с. 242]. Причини, чому живопис не знайшов свого місця серед вільних мистецтв, Леонардо да Вінчі пояснює тим, що не було створено наукового обґрунтування його естетичних засад. Особливе місце живопису серед вільних мистецтв він вбачає у здатності "повідомляти свої кінцеві підсумки всім поколінням всесвіту, оскільки його кінцевий підсумок є предметом здатності зору... а отже, не потребує, як письмо, тлумачників різних мов, а безпосередньо задовольняє людський рід..." [13, с. 243]. Порівнюючи різні мистецтва з властивим їм предметом і засобами зображення, вчений не протиставляє їх одне одному, а зазначає важливість кожного для сприймання та переживання.

У його трактатах звучить думка (вона неодноразово простежується в працях філософів-гуманістів і неоплатоніків) стосовно творчої природи людської особистості, яка у своїх можливостях рівна Богу. "Науки доступні наслідуванню, такі, що з їх допомогою учень стає рівним творцю і також створює свій плід". Стосовно живопису, то, на думку генія, він не піддається копіюванню, а отже, його не можна навчитись. "Він єдиний лишається благородним, він єдиний дарує славу своєму творцю".

Леонардо да Вінчі належить теоретичне обґрунтування специфіки художньо-образної мови живопису, предмета живописного зображення (чуттєва даність явищ світу) та засобів, що надають життєвості зображенням. Живопис він називає наукою. Порівнюючи філософію та живопис, митець наголошує: живопис своїми засобами охоплює істину тих тіл, котрі філософія прагне осягнути, проникаючи всередину цих тіл. Тобто, істину осягають і живопис, і філософія, але кожен володіє для цього власними засобами. Живописець здатний осягати істину й відображати сутність речей, надаючи їм внутрішньої життєвості, в якій відсвічує душа зображеного. Справді, все, що існує у всесвіті як сутність, як явище або як уявлення, художник "має спочатку в душі, потім у руках, котрі настільки чудодійні, що в один і той самий час створюють таку ж пропорційну гармонію в одному-єдиному погляді, яку утворюють предмети" [13, с. 249]. Він розглядає чудодійні властивості ока осягати красу всесвіту, завдяки чому око — це "вікно душі".

Цінність живопису полягає в тому, що, на відміну від речей предметного світу, котрі зазнають руйнування часом, мистецтво увічнює їх красу, а отже, дає оку насолоду від її сприймання. Леонардо да Вінчі розкриває відмінність живопису від поезії у зображенні краси на користь першого, адже остання, називаючи красу окремих предметів, "не може скласти з них гармонійну пропорційність". В об'єктивному аналізі можливостей кожного з мистецтв митець доходить висновку, що кожне має свої можливості відображення краси й істини про речі. І якщо поет опише рай або пекло, то живописець поставить перед людиною речі, котрі мовчки будуть розповідати про насолоди чи жахи [18, с. 257]. Рознюансування відмінностей між поезією, музикою, з одного боку, та живописом — з іншого покликане засвідчити, що живопис має такі самі права називатися вільним мистецтвом, як і вони.

Велика увага в трактатах приділяється питанням професіоналізму в мистецтві, зокрема висуваються вимоги до живописця відповідати своєму призначенню, а отже, не лише вміти малювати, покладаючись на судження ока, а й мати знання про предмети, що зображуються. На цій підставі живопис розглядається і як мистецтво, і як наука. Пояснюючи, чому живопис є наукою, Леонардо да Вінчі визначає ті засоби творення живописного образу, без котрих існування цього мистецтва загалом неможливе. Він називає їх "десятьма категоріями ока". Це наука про перспективу, пропорції, світло й тіні, про колір і фарби, зображення фігур і обличчя, про композицію та ін. Авторський аналіз мови живопису цінний не лише як практичні настанови для живописця, не лише як підсумок власних пошуків і творчих здобутків митця у мистецтві живопису. Теоретична цінність трактату полягає в тому, що він обґрунтовує естетичні особливості мистецтва живопису та його рівноправність з-поміж інших вільних мистецтв.

Видатним теоретиком естетики був німецький художник Альбрехт Дюрер (1471—1528). Його творчість складалася під впливом мистецтва італійського Відродження. Однак він створив власний стиль і свою проблематику, що розкривала своєрідність німецького гуманізму та реформаційного руху в Німеччині. Значущі його праці з питань теорії живопису — трактат "Керівництво до вимірювання" та "Чотири книги про пропорції", фрагменти незакінченої праці "Книга про живопис". Трактати А. Дюрера мають більш прикладний характер порівняно з трактатами Леонардо да Вінчі, сповненими філософської глибини. Дюрер дає митцям практичні настанови про моделювання людської фігури та пропорційні відношення її частин, про колір та світлотінь і техніку творення об'ємності живописних зображень.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Естетика» автора Мовчан В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 5. ЕСТЕТИКА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ“ на сторінці 3. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи