Розділ «Тема 12. МИСТЕЦТВО ЯК ВИД ЕСТЕТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ФОРМА СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ»

Особливості мистецтва, що вирізняють його з-поміж інших форм свідомості — це цілісне буття духовного досвіду в діалектиці особливого і всезагального, закономірного й індивідуально-неповторного, суб'єктивного й об'єктивного, логічного і чуттєвого. Така діалектика відносин у художньому формуванні зумовлена специфікою мистецтва як способу буття духовного досвіду: невідчужено від предмета відношення та способу переживання його буття. Назвемо кілька аспектів, що утворюють своєрідність мистецтва як типу духовного досвіду. По-перше, творення образів, що найбільш відповідають сутності духу: цілісності його у собі визначеної життєвості. По-друге, досконалість зображень (окремих образів і твору як цілого) — найбільш переконливе та об'єктивне свідчення досконалості духу. Справді, він виявляє себе як такий і досконалою майстерністю зображень, і досконалістю змісту зображеного. По-третє, мистецтво закріплює в образній мові духовний досвід спільноти {всезагальне), надаючи йому індивідуалізованих виявів життєвості, тобто всезагального у формі особливого (неповторної життєвості). По-четверте, художні феномени — їх індивідуальна неповторність при всезагальності ідеї, якою вони організовані у виразну цілісність, — формує неповторність духовного світу суб'єкта сприймання. Вона виявляє себе як здатність бачити красу художнього твору, жити нею, сповнюючись духовної насолоди, а отже, усвідомлювати мистецтво необхідним джерелом постійного творчого спілкування.

Потреба звертання до мистецтва для живлення почуттів — підстава відчуття повноти і багатства життя. Саме тому переживання художньої реальності є необхідною передумовою звертання до власного духовного світу для творчого самопошуку. Вольтер, характеризуючи названу здатність відношення, зумовлену якостями предмета, пише: "Смаку недостатньо бачити і розуміти красу твору, йому необхідно цю красу відчути, зворушитися. І йому замало невиразного відчуття, невиразної зворушеності, йому необхідно зрозуміти усі відтінки; ніщо не має вислизати від миттєвого розпізнавання..." [1, с. 268]. З одного боку, змістовна повнота образів, що уособлюють всезагальне у досвіді небайдужого ставлення до світу, формує здатність свідомості через окреме виявляти всезагальне і переживати його цінність. З іншого боку, неповторність життєвості кожного художнього образу формує людський дух у його неповторності. Важливо наголосити, що індивідуалізація духу, становлення неповторної особистості пов'язані в історії людства не так з індивідуалізацією досвіду практично-формуючої діяльності, як саме з мистецтвом і завдячує йому. Жодні інші типи досвіду не містять у собі повноти діалектичного зв'язку індивідуального і всезагального, єдності осмислюючого і переживаючого ставлення до предмета небайдужості, єдності вільної взаємодії з предметом, що викликав небайдужість, і одночасно необхідності бути актуально присутнім у життєвих виявах предмета. Ми співпереживаємо героям мистецтва і настільки дієво присутні в їх життєвих долях, що реальний світ з повсякденним перебігом його подій для нас менш реальний, ніж світ художніх образів у їх ідеальній життєвості у просторі твору мистецтва. Це важливо, адже в європейській культурі доби раціоналізму мистецтво починають трактувати не як самоцінний у собі тип духовного досвіду, а як одну з його форм, що, подібно до міфології, відходить у культурі на другий план, порівняно з філософією як новим синтезом чуттєвого і логічного начал духу. Зокрема, такою бачив долю мистецтва Г. Гегель.

Підстави втрати мистецтвом цінності як типу досвіду філософ пов'язував із тим, що мистецтво є втіленням у конкретній чуттєвій формі абсолютного духу як ідеалу. При цьому природна безпосередність є лише "знаком" ідеї, що як така настільки просвітлена для її вираження творчо втілюючим духом, що "ця форма ні на що інше, крім ідеї, і не вказує — форма краси" [2, с. 383]. Як зауважує Г. Гегель, найбільш адекватним втіленням абсолютної ідеї постає не мистецтво, а філософія, що підноситься над безпосередньою чуттєвою визначеністю буття ідеї. Як слушно наголосив Е. Ільєнков, опозиціонуючи ідеї Г. Гегеля щодо історичної минущості мистецтва, останнє є самоцінним типом духовного досвіду і не може бути замінене жодною іншою його формою. Логічно-теоретичний інтелект і продуктивну уяву, що управляє принципом краси (тобто мистецтво) не можна розглядати як вищу і нижчу за рангом сходинку феноменології духу. "Це дві самостійні, рівноправні форми свідомості. Жодна з них не є недосконалою, "неадекватною" копією з іншої" [7, с. 327]. Щодо об'єктивної реальності як спільного предмета відображення, кожна з названих сфер відображає свої аспекти об'єктивної істини. При тому, при всій їх суверенності одна щодо одної, світ образів мистецтва та царина понять (сфера науки) відображають істину кожен своїми засобами: світ науки, зрештою, подібний, так би мовити, "ізоморфний" світу художніх образів.

В історії розвитку мистецтво визначається щодо свого предмета. Ним постає усвідомлення людиною (людством) себе, свого внутрішнього світу, що формується і відкривається рівнем досконалості через характер та зміст відносин зі світом навколо себе і світом у собі. Різні його аспекти відображаються у різних видах мистецтва, у його жанровому багатстві, у змісті кожного художнього твору, відкриваючись більшою або меншою досконалістю та внутрішньою переконливістю, самоцінністю змісту духовного досвіду. Мистецтво виявляє себе і як всезагальний тип творення та збереження цінності духовного світу людини у всезагальності його сутності (видової особливості), і як індивідуального вияву неповторності всезагального досвіду в світі окремої суб'єктивності. Можна стверджувати, що унікальні можливості виду "Людина" найбільш повно відкриваються через мистецтво як вид діяльності, метою якого є прояв повноти людської життєвості в її самоцінності. Мистецтву як діяльності можна навчити, а як творчості — ні. Це завжди явлення унікальності, неповторності особистості, що відкривається через своєрідні прояви життєвості духу. Специфіка їх зумовлена мовою конкретного виду мистецтва, асоціативністю зв'язків, що утворюють внутрішню логіку розгортання змісту твору та визначають специфіку його образності.

Дух засвідчує свої можливості рівнем здатності організуватися предметом небайдужості та розкрити своє ставлення до нього виразною художньою мовою.

Суть художньо-формуючої діяльності двоїста. По-перше, надання ідеального образу реальному світові, тобто творення ідеальної реальності як найбільш адекватної для життя духу. По-друге, надання духові реального способу життя — матеріалізація його в образах. Ідеальне його життя характерне внутрішньою логікою розгортання, що зумовлена якостями предмета небайдужості та досвідом ставлення до них суб'єкта, об'єктивуючись своєю духовною результативністю у творчо-формуючих уміннях. Досконалість при цьому можлива на декількох рівнях: або як досконалість духовного світу суб'єктів відношення у межах ідеального простору твору, або як досконалість у способах надання образам виразної у собі життєвості, в тому числі негативної з огляду ідей, якими організуються ці вияви.

Наголосимо на ще одній якісній особливості мистецтва: йому властива індивідуальна визначеність змісту духовного досвіду. На відміну від практичних умінь, художній досвід можна передати лише як формальні уміння, але не можна передати досвід духовності відношення. Між тим лише на його підставі відбувається індивідуалізація людської особистості. Закономірності її закріплені у здатності до художнього формування, яка визначається як образ "божественних" умінь. Е. Кассірер, аналізуючи об'єктивацію типів діяльності й відчуження їх від безпосередньої реальності в образах богів у формі образу божественних умінь, виокремлює як найвищу з них художньо-формуючу здатність. Мистецтво уособлює неповторність досвіду як явище сутнісної визначеності світу особистості.

Іноді причини індивідуалізації духовного досвіду вбачають у феномені розподілу праці. Справді, він індивідуалізує ставлення людини до світу, відображаючись у наслідках формуючих умінь. Разом із тим явище індивідуалізації не можна пов'язувати лише з практичними уміннями та знаннями, позаяк вони спираються на розсудкове ставлення до світу. Розподіл праці впливає на поглиблення знань та вдосконалення формуючих умінь. Однак духовний чинник у вигляді спільно виробленого і закріпленого в психічних структурах людини ставлення до світу набувається в історичному поступі людства. Тут він здобуває ту якісну визначеність, яка постає як індивідуалізація образу всезагального у формах індивідуально неповторного досконалого способу буття — художнього. Саме такий досвід є самоцінним, адже він — джерело і запорука формування духовного світу неповторної людської особистості.

Обмін людськими світами, що здійснюється у художньо-формуючій діяльності, — умова введення всезагального в індивідуально-визначені неповторні способи його буття. Саме тому мистецтво є особливою формою досвіду з властивими йому особливостями становлення, вияву та функціонування у досвіді людства. Воно багато що пояснює у швидкому (прискореному) зростанні не лише практичних, досвідних знань та умінь, а й у формуючих можливостях духу: здатності виявляти себе у формах неповторної досконалості. Отже, естетичне відношення, що втілилося в художньо досконалі образи, належить до фундаментальних складових світогляду, є однією з його визначальних характеристик.

Наголосимо, що індивідуалізація досвіду естетичного відношення та його закріплення у художніх феноменах — тривалий історичний процес. Так, уже в добу античної Греції, поряд з утвердженням космічної цілісності світу, а отже, і людства як цілісності, починає формуватися й утверджуватися цінність індивідуально-неповторного досвіду відношення, що об'єктивує себе у неповторності художніх образів (образи богів, що уособлюють неповторність умінь, знань тощо) за естетичної визначеності образної мови мистецтва. Явище виходу поза межі встановлених канонів формування зумовлене переконливою індивідуальною життєвістю зображень. Вони поглиблюють уявлення про життя ідеальних сутностей, втілених у скульптурних, архітектурних, поетичних, музичних образах.

Цілісність відношення до світу притаманна культурам з досить високим рівнем розподілу праці, а отже, і відмінностями досвіду практичної діяльності, підтверджує невідчуженість образів досконалості від уявлень про ціннісний зміст їх досвіду.

Період становлення перших держав вирізняється активним формуванням ідеальних образів усезагальної небайдужості. Зміст відношення засвідчує про себе не лише масштабами формування, що потребують зусиль величезної кількості людей, а й визначеністю якостей зображень, що випромінюють силу і велич. Спонукає на творення, тобто мобілізує знання та уміння, потреба закріпити предмет небайдужого відношення у найбільш переконливих для почуттів виявах його якостей. У такий спосіб утверджується всезагальність в мистецтві. Навіть на рівні окремого образу воно утверджує ідею цілісної життєвості чи то як реальність, чи то як бажану мету та переконливо показує руйнівні для духу наслідки дисгармонії, конфронтації у стосунках. Поняття цілісності, як підтверджує сказане, конкретизується і починає трактуватися як наслідок свідомих зусиль особистості, а не як дещо попередньо задане. Це джерело самоусвідомлення суб'єктом себе як самотворчої, самоформуючої сили. Переживаюче ставлення до світу дає поштовх осмисленню його законів та пошуку свого місця у ньому.

Якщо порівняти релігійно-міфологічний і секулярний досвіди відношення, то відмінне між ними виявляється вже у способі відображення. Канонічність образів характерна для мистецтва першого типу, тобто релігійно-міфологічного. Тим самим вона засвідчує сталість бачення образу досконалості та сталість реагування на нього. Багатство досвіду суб'єктів відносин зі світом та з самими собою, об'єктивоване у "секулярному" мистецтві, зумовлює багатство творчих манер, стилів, напрямів, методів, течій.

Задамося питанням: що є визначальним в естетичному образі одного і другого типу мистецтва? Яке призначення того чи іншого? Перше звернене до почуттів суб'єкта і ставить за мету формувати образи світу, що забезпечують сталість відношення, а отже, і в реальності сталість та очікуваність стосунків. Секулярний образ відношення звернений до пізнаючого суб'єкта і спрямовує його не лише на переживання, але також на рефлексію над стосунками, а отже, на свідомий їх вибір. Критерієм тут є не даність взірця, не усталеність відношення як критерій його цінності, а активність суб'єкта творення стосунків — діяльність, що утверджує його як мислячу та переживаючу особистість. Цінним здобутком тут є єдність духовних структур, що досягається єдністю розуму та почуттів у ставленні до об'єкта небайдужості.

Цілісність образу світу тривалий період художнього розвитку живилася енергією спільності, суспільності досвіду переживаючого ставлення до нього. Тут діє принцип в'яжучої сили зв'язку, що і виступає "істиною" світу в переживаючому досвіді суб'єктів. Сутнісний характер зв'язків полягає у тому, що вони визначають спосіб бачення дійсності як всезагального цілого. Тобто зв'язки мають сутнісний характер, оскільки визначають собою моральність досвіду ставлення до світу.

Цілісність відносин, закріплена в образах мистецтва, значно поглиблює рівень естетичного досвіду суспільства, відкриваючи суттєве і закономірне в ньому, адже переживаюче та оцінне ставлення до предметів небайдужості вкладається в об'єктивні способи їх вияву. Тобто не їх оцінюють, не про них йдеться, а вони самі промовляють про себе: розкриваються своїми якостями у "живому" функціонуванні. Сприймаючи мистецтво, суб'єкт здобуває можливість усвідомлювати закономірності зв'язку між якостями предмета зображення та ставленням митця до них.

Духовний досвід естетичного відношення, закріплений у художньо-образній мові мистецтва, залишається основним джерелом формування особистісного духовного досвіду. Він сприяє формуванню естетичної визначеності відносин. Мистецтво — основне джерело поповнення духовного досвіду особистості та суспільства, що здобувається у досконалому способі спілкування з досконалими предметами спілкування. Дух, що постає у мистецтві синтезом ідей розуму, розсудкових знань, переживаючого відношення до світу, витворів уяви, фантазії, інтуїції, утворює органічну в собі цілісну визначеність у цілісності художніх образів. Отже, мистецтво — одна з форм духовного досвіду, що здатна закріпити естетично досконале ставлення до світу як самоцінний тип досвіду, як джерело духовності людини.

Список літератури

Запитання для самоперевірки