Розділ «Тема 12. МИСТЕЦТВО ЯК ВИД ЕСТЕТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ФОРМА СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ»

Отже, мистецтво — це творча здатність формувати ідеальний образ реальності згідно з законами краси у межах твору як художнього цілого. Потреба художнього формування зумовлена, по-перше, необхідністю закріпити й утримувати набутий людством досвід духовних зв'язків зі світом у його самоцінності. По-друге, утверджувати цілісність досвіду у внутрішньо доцільних універсальних художньо-образних формах як найбільш відповідний його сутності. По-третє, розкрити неповторний світ творчої особистості, укладений у довершені художні форми, зробивши його здобутком духовного досвіду людства.

12.2. Мистецтво у системі естетичної діяльності

Окреслені методологічні засади аналізу мистецтва зумовлюють необхідність осмислити його місце в духовному досвіді людства з огляду спільного та відмінного від інших форм, а також взаємозв'язки різних типів досвіду. Вони покликані виявити об'єктивні засади, на яких складався духовний досвід у його визначеності саме як художньо-формуючої здатності, а також зв'язки і вплив його на формування цілісності людського духу.

Нагадаємо, що об'єктивною підставою специфічно людської здатності до формування, а відтак до творення (об'єктивації) власного образу в різних видах діяльності, є предметно-практична діяльність. Початий її пов'язані з творенням знарядь праці, що підсилюють можливості людини створювати умови більш гарантованого виживання. Природа, матеріальний світ постають в антропогенезі "матеріалом" формування і своєрідною "моделлю" формуючих умінь людства. Ця здатність надає її носіям рис, відмінних від усіх інших видів життя. Формуючі уміння визначили не лише особливе місце людини у природному світі, а й особливе її значення в еволюції життя загалом: феномен розумності життя. У предметному формуванні закріплюється образ носіїв цієї здатності. Надані предметам якості спроможні задовольняти не лише практичні потреби, а й розкривати формуючі уміння як джерело "задавання" самоцінного життя предмету формування. Тому кожен практичний предмет уже в ранніх культурах містить у собі художній елемент. Поза цим він не набуває самоцінного життя. Це оформлення його кольором, урізноманітнення "життя" поєднанням різних видів матеріалу (інкрустація), нанесення орнаменту, малюнка тощо. Індивідуалізація духовного досвіду історично здійснювалася через предметно-формуючу діяльність у вигляді надання предметам індивідуалізованих виявів. Лише в історичному поступі на досить пізніх етапах відбулося відокремлення і закріплення індивідуально-неповторного образу предмета в суто художньому формуванні.

Інакше кажучи, здатність формування предметності постає, з одного боку, виявом творчої природи людської життєвості. З іншого боку, предметність відображає і закріплює у кожному з видів формування суто людську здатність об'єктивувати образи власної потреби, підносячи зміст потреби над суто біологічним життям до духовного. Ця якість закріплена у художньо виразних елементах формування. Окрім того, якість потреби, об'єктивована у предметі формування, відображає рівень досконалості суб'єкта потреби. Тобто, потреба як суто людська вкладається в образи, що визначають рівень її досконалості та якісну відмінність від суто біологічних потреб усіх інших видів природного життя. Це один з вихідних, фундаментальних законів об'єктивації змісту потреби, характерний саме для людини (людства). Вона має духовний характер навіть у тому разі, коли пов'язана зі задоволенням суто природних потреб. Йдеться про людський спосіб її задоволення завдяки творенню естетичних та естетично-художніх феноменів, що розкривають процес саме як одухотворення природної потреби. Тому в історичному поступі вона щоразу набуває зростаючої якісної визначеності. У людських потребах, що набули образу завдяки формуючим умінням, всюди відсвічує образ людини: міра її досконалості.

Цінність формуючих умінь виявляється у трьох основних аспектах: по-перше, з огляду можливостей укорінення людства у природному світі, а отже, розширення самого поняття "природа". Адже завдяки здатності до формування людство вдосконалює у поступі історії природні види. Окрім того, до феноменів природи належить людська творчо-формуюча природа. По-друге, діяльність формування — це джерело і засіб удосконалення людини у процесі розгортання формуючих умінь. По-третє, природний світ, олюднений процесом формування та досконалими естетично-художніми його феноменами, постає іншою щодо природи реальністю — одухотвореною, а отже, феноменом культури. Як такий він — умова входження нових поколінь у світ, що вклався в образну систему, визначився як олюднений, тобто просякнутий людським духом. У ньому відсвічує історія людства в її теперішньому, минулому і майбутньому. Образи, що їх набувають продукти формуючої здатності духу, — це виявлення одухотворення природного світу та індивідуалізації духовного світу людини як його суб'єкта.

Людство вдосконалюється, підносячись щоразу на нові духовні щаблі завдяки створеному ним світові символічної реальності, сповненої образами-моделями, образами-символами, образами-вміннями, образами-потребами. Тобто, творче ставлення до світу "задається" власне людським способом буття. Воно є реальністю людини як виду родового життя. Тому людство визначається як само-продукуючий дух. У формуючій діяльності розвиваються і вдосконалюються: мислення, почуття, воля, творчі уміння. Інакше кажучи, наслідком становлення формуючої здатності є творення і розгортання феномену розумності життя — цілком нового еволюційного утвору. В системі форм досвіду, що "продукують" образ людини як суб'єкта творчих умінь, як ми зазначали, особливе місце посідає художнє формування. Нагадаємо, що Г. Гегель розглядав художньо-формуючу здатність як вищий рівень формуючих умінь, у яких образ людини закріплюється як самоцінний — як свобідний дух, що осягає сутність явищ світу і надає їм художньо довершеного, а отже, внутрішньо доцільного життя.

Сходження людства щаблями духовного вдосконалення — тривалий історичний процес. У ньому дух набуває визначеності та підноситься аж до того рівня, де реалізує свою творчу сутність у вільному формуванні досконалості, вищим виявом якої є мистецтво. У формуючій діяльності відбувається становлення виду "Людина" як естетично визначеного суб'єкта життєвості. Й. Гердер ("Ідеї до філософії історії людства") називає людину найдосконалішим видом планетарного життя і наголошує, що цим вона завдячує самій собі. Справді, впродовж тривалої історії антропогенезу зростає злагодженість взаємодії руки з предметом формування. Вона визначається якісною відмінністю функцій від передніх кінцівок тварин саме як рука. Відбувається злагодженість взаємодії різних ділянок мозку, що еволюціонували в напрямі становлення та зростання здатності створювати ідеальні моделі предметів, що відображали образи потреб. Відтак відбувається злагодженість взаємодій мисленнєвих структур та руки, що задає якісну визначеність процесу формування як його розумність. Формуюча діяльність визначається як здатність у матеріалі формування втілити ідеальні образи потреб, у тому числі духовну потребу надавати ідеального життя образам уяви й утримувати їх у досвіді як самоцінні. Остання здатність пов'язана саме з художнім формуванням, що надає предметам виразного, довершеного життя.

Гармонійність взаємодій інтелектуальних структур та формуючих умінь руки реалізується у властивій їм результативності у двох взаємопов'язаних аспектах. Перший — це вдосконалення людини як суб'єкта творчо-формуючої діяльності завдяки зрослій розумності відносин зі світом. Це здатність упорядковування суто емоційних реакцій на світ завдяки скеруванню їх у русло розумної визначеності потреб та засобів їх задоволення. Стосунки людини розумної якісно відрізняються не лише від реакцій тварин, а й від реакцій дикуна. Другий аспект характеризується як здатність надавати людяності образу майбутнім потребам та діям і утримувати цей образ як самоцінний. Завдяки єдності названих здатностей "первинна" природа все стрімкіше витісняється з поля людської життєвості. Натомість її місце посідає трансформована, перетворена відповідно до потреб людини та оформлена відповідно до її образу "друга природа" (духовність). Фактично відбувається підпорядкування природного життя формуючим засадам людського духу. Відтак створюється інший тип простору — "ідеальний", укладений в образи, олюднений. Цей процес осягає весь природний світ, а засобом його постає предметно-практичне та ідеальне (художнє) формування.

Названа закономірність в еволюції виду "Людина" урізноманітнюється разом з видами зв'язку людства зі світом та способами і засобами творення образу відносин. Скажімо, на певному етапі історії природні сили набувають антропоморфного (людського) образу. В ньому відсвічує образ людської потреби творення відносин, причому відносин, які змінюють реальність, надаючи їй характеру символічної реальності, тобто такої, в якій за сутою природністю світу відсвічує інший його образ — образ людського ставлення до світу. У такий спосіб природний світ, аж до безмежності космічного простору, постає предметним полем духовних взаємодій людини, набуваючи зручного для спілкування символічного образу. В процесі його творення безпосередньо присутні також риси художньо-формуючої діяльності. Для предметного спілкування образи природних сил мають набути визначеності рис, які споріднюють їх з людськими. У ньому активно присутній художній елемент, оскільки якості предметів спілкування визначають саму якість спілкування (рівень його духовності).

Відома й інша тенденція: з поступом історії, дистанціюючись від природи, людство віднаходить образи для відображення і закріплення власної "іншості" порівняно з природою як такою. Образ іншості створюється засобами художнього формування. Таким, скажімо, є образ міської забудови, що втілює ідею духовності людського життя у формах відокремленості його від природного простору і піднесеності над ним. Виразність архітектурних форм, їх символіка та спосіб розміщення у просторі є відображенням своєрідності людського життя як духу, що підноситься над природністю. Так, міста ще в період Давнього світу розташовуються на узвишші. Згодом на груди землі покладається бруківка, місто огороджується мурами, акцентуючи на своїй відмінності,. порівняно з природним простором. У Новітній час експансія людини в природу формує інший образ стосунків з нею: простір міст розширюється, набуваючи незавершеного характеру, з потенцією переходу одного міста в інше. Духовну визначеність міського простору створюють статуї богів і правителів ("земні боги"), храми, театри, палацова забудова тощо.

Таке явище є укоріненням людського образу, що засвідчує свою все проникність у фізичному просторі та розгортається в багатстві нюансів вияву як формуюча здатність духу. Це явище творення простору свободи, що постає як реалізований в образах вільний творчий дух людства. Щоправда, відбувається і зворотний процес, який правомірно характеризувати як зростаючий егоїзм людства. Адже, створюючи ситуацію відчуження (дистанціювання) від "первинної" природи, людина (людство) об'єктивно прирікає себе на рабство у власної природи. Воно втрачає інтерес до природного світу як до предмета практично незацікавленого відношення. Збіднення образу відносин зі світом відображене у безобразності архітектури, що постає лише конструкцією, а не художнім образом. Сказане підводить ще до одного важливого висновку: еволюційний розвиток життя у величезному багатстві його форм — це творчий процес. Концентрованого втілення він набуває у творчих здатностях людини. Тобто творчість виявляється у всій своїй повноті як природно-еволюційний та соціально-історичний процес. Ігнорування однієї зі складових творчої еволюції, тим паче нищення природних видів у властивому їй багатстві виявів життя, небезпечне своїми наслідками для життя людського духу.

Однак розглянемо ті позитивні наслідки еволюційного становлення формуючих умінь, які визначили подальше зростаюче багатство творчих здібностей людини аж до таких її вищих форм, як наука та мистецтво. Завдяки формуванню предметності відбувається відокремлення людини від природних видів. Людські потреби зазнають піднесення над безпосередньою первинністю завдяки наданню їм духовного змісту. Скажімо, угамування голоду чи порятунок від холоду здійснюються в межах духовного способу їх задоволення. Задоволення потреби в їжі людина піднесла на новий якісний рівень не лише тим, що навчилася вирощувати і виробляти нові її види, а й тим, що характер споживання набув нової — одухотвореної якості. Це феномен естетичного піднесення біологічної потреби над первинністю її природи. Символами знесення, як було вже сказано, слугують знаряддя споживання. Вони дистанціюють руку від предмета небайдужості, створюючи простір свободи, тобто естетично визначений простір вольового долання інстинкту голоду через від термінування часу його угамування. Художньо-естетичні якості знарядь споживання поглиблюють естетичний характер процесу. Ця здатність суттєво різнить споживання їжі людиною і твариною. Вигляд їжі також набуває оформленості й естетичного образу завдяки формуванню її компонентів та спрямуванню у певні межі, що оформляють продукт з допомогою посуду (горщик, тарілка, ваза) тощо. В їх формуванні важливу роль виконує художнє оздоблення. Споживання як діяльність також піднесене над простором і сформоване певною предметністю, образ якої надає такому процесу естетичної визначеності та оформленості. Скажімо, стіл з наїдками, зносячись над площиною землі, скеровує процес споживання у межі піднесеного, навіть одухотвореного. Тварини споживають їжу просто зі землі, "без посередників", лише з допомогою органів споживання: паща, зуби, язик. Тобто, вся діяльність формування має естетично визначений характер як діяльність об'єктивації духом себе чи то у формі творення ідеальних образів власних потреб, чи то у діяльності об'єктивації цих образів у предметному формуванні, чи то у спілкуванні зі сформованою предметністю, що слугує задоволенню потреб, які й спричинили її формування. Зрештою, це створення власного образу за допомогою діяльності надання образу предметам небайдужості. Отже, формуючі уміння, що безпосередньо пов'язані зі задоволенням багатогранності потреб людини, — це спосіб створення людством власного символічно наповненого образу, що постає виявленням одухотвореності людського буття.

Процес відкривається також у його розгортанні як явище суто ідеального формування у вигляді поіменування природних об'єктів, а відтак надання їм ідеального образу поряд з їх природністю. Уже завдяки акту поіменування вони набувають статусу естетичних, визначаються як феномен свідомості. Введені у досвід, вони здобули опредметнення у слові. Вищим виявом художнього формування світу в образі є поетична мова. Найбільш ранні її форми — поетичне звертання до богів. Відтак, естетично-художнє формування відображає логіку стосунків спільнот і породжену ними логіку свідомості. У народній традиції присутня типізація предметності, що уособлює колективні уявлення про добробут, красу. Естетична предметність у народному баченні не ізольована від цілого і відображає світобачення згідно з принципом "усе в усьому". Речовий світ постає не лише джерелом фізичного виживання, а й об'єктивованим буттям духу, адже відображає якості людей — творців предметності та її володарів. Символічне навантаження образу предметності добре простежується у народній обрядовості, зокрема у колядках та щедрівках. Слова-величання у щедрівках — це "словесна предметність". Промовити слова-побажання — означає вже створити предмет, принаймні його потенцію. Народ вірить, що слово лише своєю появою здатне творити те, що ним означене [4, с. 231]. Із символічної предметності, згідно з народними уявленнями, виростає естетична. Поняття "естетична предметність" має при цьому два значення. Сучасне її розуміння пов'язане з якостями предмета: як він репрезентує себе, а відтак і свого власника. Інше, більш раннє розуміння, пов'язане зі символічним призначенням предмета: вірою у його можливості управляти життям людини, визначати перебіг долі. Скажімо, ворожіння на речах у народній традиції було "задаванням долі" дівчині: куди черевик упаде, у той бік і заміж іти [6, с. 14].

У поступі історії, в міру розгортання діяльної здатності людства та його формуючих умінь, процес надання образу поширюється на весь природний світ, що набуває людського образу. Формуюча діяльність постає закономірністю людського життя. Людство об'єктивує свій образ у природний світ, розкриваючись усе зрослим рівнем формуючих умінь та чисельно й видово зрослими образами умінь, що відображають зрослу якість потреб. Важливо констатувати, що предметність у всьому багатстві цього поняття — реальний спосіб буття духу. Це спосіб "втілитися" у предметі, щоб бути реально присутнім у бутті. Водночас це і спосіб робити життя: формувати нові об'єкти, аби наповнювати собою дійсність, урізноманітнюючи її, й тим самим надавати їй усе нового багатства граней, розмаїття образу.

Символічну реальність, створену людством як органічне йому середовище життєвості, що слугує символом піднесеності над природою, правомірно характеризувати як перший рівень об'єктивації духу в матерії формування. Це перший рівень його символізації. В символах предметності дух постає джерелом і засобом для творення естетичної реальності, на відміну від суто природної. Разом із тим у цій діяльності він визначається як дух, як надприродна реальність, як символічний світ ідеального буття.

Цінність духу в його формуючих можливостях набуває подальшої реалізації у міфології, постаючи діяльністю поіменування явищ як способу надання їм іншої, порівняно з суто природною, життєвості. В акті поіменування відбувається одухотворення предметів і явищ природного світу. Вони привносяться у сферу людського життя як його складова і як активний чинник творення життя. Діяльність поіменування постає тим самим творенням образу злагоджених взаємодій з природними силами. Цей феномен характерний для міфологічної свідомості.

Поряд із названими видами формуючих умінь, що закріплені у чуттєво сприйманих предметах, якими повниться людське життя, дух об'єктивує себе як самоцінний у художньому формуванні. Творення власного образу в прямих, неопосередкованих, невідчужених, досконалих формах набуває у ньому характеру внутрішньої необхідності. Формуючі можливості духу — процес, у якому він утверджується як самоцінна творча сила, а діяльність формування постає найбільш відповідною його сутності.

12.3. Закономірності мистецтва як духовної діяльності

Для розкриття якісної своєрідності художньо-образного мислення, що характерне для мистецтва, звернемося до порівняння його з міфологічною образністю. Вирізнення предметів небайдужості та "задавання життя" шляхом поіменування, накладання власного образу на природні явища характерне для міфологічної свідомості. Власний образ вона поширює на весь світ, надаючи йому багатства та різноманітності. Разом із тим у міфології образ і річ, тобто ідеальне і матеріальне, ототожнюються свідомістю. У міфологічному мисленні образ постає річчю, а уявлення про нього, зокрема надані природним силам образи, ототожнюються з реальними якостями предметів. Тому ідеальне і реальне постають для свідомості нерозчленованою цілісністю, а надані уявою образи входять у світ людського життя як реальні предмети спілкування, як реально існуючий речовий світ.