Розділ «Тема 12. МИСТЕЦТВО ЯК ВИД ЕСТЕТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ФОРМА СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ»

З неоліту відбувається перехід від зображення поодиноких об'єктів до творення композиції — цілісних сцен, що передають внутрішній зв'язок елементів у зображеннях. Починають формуватися художні стилі, властивістю яких є урізноманітнено техніка зображень за подібності сюжетів. З'являється безліч типів та форм зображення. У цей період відчутною стає нерівномірність темпів розвитку культури різних регіонів. Змінюється загальна орієнтація художніх зображень: з тваринного світу інтерес переноситься на небесні сили (сонце, місяць, зірки, небо). Творячи образи богів, надаючи їм людської подоби, людина засвідчує зміну ставлення до себе самої. Тепер вона асоціює свій родовід не з тваринним світом, а з небесними силами. Здобуті знання та уміння концентруються в образах культурних героїв-деміургів, що безпосередньо ведуть рід від богів. їх уважають першопредками й охоронцями людей.

Акцентуємо увагу ще на одній особливості розуміння місця і ролі богів у стосунках з людьми. Б. Кассірер зауважує, що присутність бога у будь-якій діяльності, зокрема апеляція до богів, постає свідченням виходу за межі суто практичної цінності результатів у бік усвідомлення їх духовної значущості [9, с. 210]. Таку роль виконують уже міфологічні образи, оскільки вони дистанціюють "Я" людини і предметний світ. Розмежування їх стає можливим завдяки "посереднику" — богу. Підставою для індивідуалізації образів героїв постала потреба закріпити здобуті спільнотами знання та уміння, сконцентрувавши їх в образах, що уособлюють спільну силу, вміння і знання. Героїв уважають засновниками держав і міст, фундаторами законів і державного порядку, посередниками між богами і людьми. Названі якості та функції героїв зберігаються надалі в народній творчості (героїчний епос, чарівні казки, пісні, билини). З цих джерел вони переходять у професійне мистецтво.

Первісні корені героїчного епосу всіх народів пов'язані з міфологією, що розповідає про діяння культурних героїв. Це, наприклад, давньовавилонські сказання про Гільгамеша, давньоіндійські — про Рамаяну, єврейські — про героїв епічного п'ятикнижжя, грецький епос Іліади й Одіссеї, германська Едда, ірландські саги, сказання кавказьких горців і тюрксько-монгольських кочівників, билинний епос східних слов'ян.

З епохи неоліту оформляється два типи забудови, що відображає розмежування двох типів досвіду: одна — для потреб тіла (житло), друга — для духовних потреб (культова). Поширюється кам'яна храмова архітектура кількох видів: надземні склепи (дольмени), вертикально поставлені кам'яні стовпи (менгіри), кола з кам'яних плит (кромлехи). Символічний характер мистецтва епохи неоліту свідчить про ускладнення змісту духовного досвіду, закріпленого в художніх образах. Вони концентрують у собі суспільний досвід, спресований до символу. Символ вимагає вміння читати його, щоб належати до носіїв досвіду спільноти. "Свого" відрізняють від чужинця не лише за ознакою кровної родинності, а й за ознакою долученості до певного змісту та типу досвіду. Збереження духовних здобутків роду (народу), як засвідчує багатовікова усна культурна традиція, — вияв реальної участі кожного члена спільноти у творенні життя загалу. Оживляти у піснях, оповідях, у ритуальних, обрядових діях образи предків і їх справи — означає творити стосунки.

Дослідники зауважують, що для ранніх культур міф і мистецтво — універсальний канал зв'язку між індивідом і спільнотою, між поколіннями всередині етнічної групи та етнічними групами [8, с. 515]. Символіка орнаменту, геометричні фігури слугують своєрідним нагадуванням про перебіг подій міфа або епічної оповіді, що зберігається у пам'яті оповідача. Ритмічні узори і в цьому випадку є канвою, що допомагає відтворити сюжет. Вірогідно, що саме звідси походить вислів "вузлик на пам'ять". Символи і знаки (кола, трикутники тощо) — колишні міти інформаційного характеру зберігаються в народній культурі у вигляді орнаменту на одязі, ужиткових речах, знаряддях праці тощо. Тобто, художність пронизує собою духовний досвід, а його якісна визначеність постає як естетична характеристика предметності. Художньо-естетичний досвід, стиснений у мову символів і знаків, як підтверджує сказане, укорінений у духовному світі етносів.

В епоху бронзи (III тис. до н. е.) — час творення класових суспільств і рабовласницьких відносин — формуються загальні тенденції художнього розвитку. В цей період виділяються в особливу форму діяльності окремі види мистецтва: архітектура, скульптура, живопис, література, музика. Однак у змістовному плані вони зберігають тенденції попередніх епох. Так, у скульптурних і живописних творах, залежно від їх призначення, або зберігається документальність зображень, або панує умовність. Скажімо, у давньоєгипетському мистецтві зображення, пов'язані з заупокійним культом, зберігають велику точність. Символічні зображення відтворюють і закріплюють загально-цінне у духовному досвіді, що утримується у пам'яті спільнот як підстава й умова їх єднання у цілісність. Нагадаємо, що у першому випадку стверджується явище у його безпосередності в об'єкті (міметичність зображень); у другому — зображення покликане слугувати нагадуванням про ціннісний зміст явища (творити "згадку почуттів"). Обидва названі типи зображень зберігаються впродовж усієї історії мистецтва.

Отже, аналіз історії розвитку мистецтва свідчить, що вже на початкових його етапах мистецтво формується як універсальний засіб творення і збереження цілісності духовного досвіду людських спільнот у невідчуженості якостей предмета та їх переживання, закріпленого у змісті його образу. В міру індивідуалізації переживання буття предметів (реальних чи витворених уявою) та засобів їх втілення у художній мові мистецтво виокремлюється у специфічний вид духовного досвіду. Образна його мова дає змогу надати ідеальним духовним феноменам цілісності буття: внутрішньої життєвості, що зумовлено притаманними їм якостями. Це символічна реальність, яка водночас є дійсною, адже утворена почуттями, фантазією, уявою, пам'яттю, мисленням та практичним досвідом людини. Основне її призначення, з огляду на сказане, — живити духовний світ людини, утворюючи його цілісність і зумовлену цілісною життєвістю ідеальних предметів небайдужості гармонійну врівноваженість духу.

У створеному символічному світі людина всюди пізнає власний образ, а отже, простір постає не відчуженим, а сповненим людського змісту. Це символи її мрій, надій, розуміння цінностей тощо. У характері зображень відсвічує рівень її творчих взаємодій зі світом. Причому, якщо у міфології вони мають переважно вербальний (поіменування) та ритуальний (обряди шанування) характер, то в мистецтві дух об'єктивує себе у матерії формування як само-оцінний.

12.5. Мистецтво — форма суспільної свідомості

Мистецтво як форма свідомості характеризується потребою закріпити небай-дужість ставлення людства до світу невідчужено від предметів небайдужості. У наданих їм способах життєвості віддзеркалюються підстави небайдужості та потреба увічнення їх засобами художньої мови. Тобто, це творення ідеальної життєвості у статусі художньої реальності. Художня реальність — це феномен, що найбільш адекватно втілює формуючу здатність духу: в цілісних, виразних, досконалих, чуттєво осяжних образах.

Твір мистецтва як чуттєво сприймане уособлення життєвості духу постає єдністю ідеї та образу, почуття та його предмета. Інакше кажучи, це всезагально небайдуже у досвіді людських стосунків, що набуло індивідуально визначеного способу життя у художньо-образній мові й як таке відкрилося рівнем своєї досконалості, а отже, суспільної цінності. Ідея, що здобула відповідний собі спосіб життя у "матерії" мистецтва (матеріал художнього формування, визначений видовою специфікою мистецтва), набуває досконалості залежно від естетичної міри внутрішньої життєвості. Розгортання її якостей стає для особи та суспільства (суб'єкти переживаючого відношення) джерелом осягнення сутності надчуттєвих виявів буття (ідеї). Тобто, мистецтво відображає і закріплює особливий тип духовного досвіду: це досвід небайдужості, що у своїй якісній визначеності постає здатністю вкластися в ідеальні образи й набувати переконливого життя у художній мові мистецтва.

Якісна визначеність ідеального буття предмета постає у художньому образі у формах краси. Щоразу в кожному справді художньому, тобто сповненому внутрішньої життєвості творі мистецтва, відкривається істина про цінності життя та образ їх досконалості. Мистецтво — це відображення і закріплення властивими йому засобами якісного етапу в ставленні людини до світу. Воно утверджує естетичну визначеність відношення до явищ, яка відкриває істину щодо їх якостей як самоцінних з огляду можливостей бути джерелом живлення людського духу: розуму і почуттів. Тим самим мистецтво забезпечує здатність кожної особи організувати свій внутрішній світ ідеальним світом духовних сутностей. Отже, мистецтво — найбільш адекватний якостям предмета відношення спосіб творення його образу; діяльність щодо надання життєвої повноти виявам творчого духу системою цілісних художніх образів. У суспільному досвіді мистецтво визначилося як специфічний спосіб творення ідеального простору для життя ідеальних об'єктів, породжених творчо-формуючою здатністю свідомості та творчими уміннями особистості. Універсальна художня мова мистецтва здатна долати відмінності культур та рівнів духовного досвіду. Відмінності лише збагачують досвід людства.

Адекватний сутності духу ідеальний простір, яким постають твори мистецтва, створює можливості для вільного розгортання його повноти та досконалості. На відміну від інших видів формування, потреба в яких зумовлена зовнішньою необхідністю (виживання, укорінення у середовищі тощо), мистецтво — діяльність закріплення цінності формуючої здатності духу як самоцінної. Ця особливість відрізняє мистецтво від усіх інших видів формуючої діяльності. Мистецтво створює ідеальний простір свободи духу в адекватному для нього способі цілісної й досконалої життєвості.

Мистецтво є специфічним видом духовного досвіду, в якому дух виявляє рівень довершеності досконалістю сформованих ним образів небайдужості, глибиною їх переконливої в собі та у творі як художньому цілому внутрішньо досконалої життєвості. Глибинність проникнення у сутність явищ, виражена досконалістю художньо-образної мови мистецтва, засвідчує органічність способу буття духу в межах художньої реальності.

Образність, як ми зазначали, має місце у творенні міфологічного образу світу. Якісна відмінність художньо образної мови мистецтва від міфологічної образності полягає, по-перше, у тому, що мистецтво було духовною силою, яка сприяла здобуттю людиною власного образу. Тим самим, по-друге, мистецтво певним чином відкрило ідею людини як таку. Нагадаємо, що у міфології образи людини і природних сил та предметів характеризуються взаемопереходом, не розрізнюючись з огляду відмінного між ними, що як таке не усвідомлюється. Дух у його самоцінності виявляє себе здатністю надавати реальному світові одухотвореного ідеального буття в художньо досконалих образах. Скажімо, єгипетські образи богів ще поєднують у собі людські й тваринні форми: бог з головою птаха або звіра та тілом людини, і навпаки. У грецьких скульптурних зображеннях боги постають у людському образі, а досконалість зображень підносить їх на новий якісний рівень — одухотвореності. Завдяки їх досконалості зображення уособлюють сутність божественного: одухотворена тілесність є випроміненням божественності змісту.

Подальша конкретизація ідеї духовності відображена у давньогрецькому героїчному епосі. Він відкриває феномен індивідуалізації образу людини — явище, не знайоме міфології. Індивідуалізація як феномен є відображенням неповторності вияву всезагального в індивідуальному образі. Епічний герой — діюча і страждаюча людська особистість. Відтак, епос відкриває третю якісну відмінність мистецтва від міфології, художньої свідомості від міфологічної: лише у своєму вияві дух постає дійсним, набуває справжньої й досконалої сутності. "Форма, що набувається внутрішнім життям духу, виявляє зворотний вплив на його сутність і зміст" [9, с. 204].

Цей процес "переформування" свідомості з рівня міфологічного світорозуміння до естетично-художнього характерний для давньогрецької трагедії, що виростала з міфологічно-ритуальних культових дійств, присвячених богу Діонісу. Трагедія вивела самопочуття людини поза межі стихійності переживання цілісності родового життя і вклала індивідуалізований світ почуттів у особистість героя, який через обставини змушений змінювати перебіг подій. У взаємодії з обставинами відкривається його особистісне "Я". Суб'єкт діяльності постає як творче начало світу, завдяки якому відбувається духовний поступ людства. Події грецької трагедії переносяться зі зовнішнього світу у внутрішній світ особистості. Однак небезпека розчинення його у родовій стихії, що постійно зберігається, підводить художню свідомість до ідеї виокремлення індивідуального "Я" зі стихії родових уявлень про цінності. Цей процес означає перехід від міфологічної свідомості до художньої в акті персональної відповідальності героя за вчинені дії. Тим самим його особа індивідуалізується. Такий процес дослідники (Кассірер) пов'язують із персоналізацією давньогрецької релігійної свідомості. У ній всезагальне та індивідуальне (ідея й образ) набувають нового, розрізнювального характеру, що підносить свідомість до самоусвідомлення, тобто виокремлення з родових уявлень про цінності. Разом з тим це підстава переходу до свідомого єднання зі соціальним цілим.

Четвертою особливістю мистецтва як виду діяльності та типу духовного досвіду е формування духом ідеального простору життя, в якому він здобуває власну повноту, поєднуючи ідеальне і реальне, бажане і належне, уявне і дійсне як індивідуалізований світ образів. П'ятою особливістю є творення специфічної художньо-образної мови мистецтва та своєрідного смислу художньої реальності. її риси глибоко осмислює Е. Кассірер порівнянням міфологічного світу образів, світу релігійного смислу, з одного боку, та світу мистецтва і художнього відображення — з іншого. "...Основну спрямованість естетичного характеризує саме те, що в ньому образ, зображення залишається визнаним як такий і, щоб виконати свою функцію, не повинен зрікатися себе і свого змісту" [9, с. 267]. У мистецтві образ постає чистим виявленням творчої сили духу.

Отже, мистецтво — це специфічний вид діяльності, мета якого — творення ідеальних духовних феноменів, що є осереддям життя духу в його само цінності. В ідеальному просторі художніх творів реальність постає як духовна. Кожен художній твір — внутрішньо завершена цілісність, у межах якої дух вільно розгортається ідеальним буттям, що опредметнює себе у доцільній і досконалій життєвості образних втілень. Відтак мистецтво — це найбільш адекватний спосіб втілення життєвої повноти духу.

12.6. Мистецтво — специфічний вид духовного досвіду