Розділ «Тема 10. ЕСТЕТИЧНА СВІДОМІСТЬ: ЗАКОНОМІРНОСТІ СТАНОВЛЕННЯ, ФОРМИ ВИЯВЛЕННЯ»

Поняття "ідеал" постає центральною проблемою в естетиці Г. Гегеля. Філософ розробляє теорію діалектичного зв'язку ідеї та ідеалу, розкриваючи закономірності художнього розвитку людства. Саме в естетиці Г. Гегеля мистецтво набуло теоретичного обґрунтування як складова духовного досвіду людства та розкрилося властивими йому особливостями щодо змісту досвіду. При цьому розширюється його духовно-формуюча природа: мистецтво постало необхідною складовою духовного досвіду, оскільки є конкретизованим образом ідеї. Як її чуттєва даність ідеал відображає міру досконалості ідеї у реальних проявах її життєвості в образній тканині мистецтва. Своєю досконалістю твори мистецтва (аж до мистецтва цілих історичних епох) засвідчують органічність буття ідеї в образі. Реальні виявлення досконалості ідеї — змістовна глибина, що набула довершеного способу втілення у найбільш відповідній їй мові мистецтва. У такий спосіб поняття "ідея" розкрилося не як певна абстрактна досконалість, а як висхідний процес на шляху вдосконалення: наближення ідеї до уособлення всезагальності духу, закономірного у духовному досвіді людства у цілісній його життєвості (див. детальніше тему "Німецька класична естетика"). В естетиці Г. Гегеля художнє формування як феномен діалектичної єдності ідеї та ідеалу розкрилося як необхідна складова саморозвитку духу.

У філософії Г. Гегеля завдяки тому, що він конкретизував поняття дух, осмисливши його як сукупний (всезагальний) духовний досвід людства, поняття ідеалу було розширене і введене в межі історії людства. Ідея духовності розкрилася як процес сходження духу щаблями досконалості, а реальним суб'єктом творення духовного досвіду постала особистість. У "Філософії історії" Г. Гегель зазначає два чинники, що сприяють реальній життєвості ідеалу. Перший — це ідея, другий — людські пристрасті при тому, що перший становить основу, а другий є "тканням великого килима всесвітньої історії". Поєднальним ланцюгом цих двох сил є моральна свобода в державі. Г. Гегель наголошує, що ідея свободи є природою духу і кінцевою метою історії. У діяльності людей, що переводить часткові й формальні цілі певної особи на рівень всезагально цінного у змісті досвіду, реалізується ідея всезагального. Тих, котрі здатні нести у власному інтересі та реалізувати всезагальні інтереси, Г. Гегель називає великими людьми, всесвітньо-історичними особистостями. "Вони є великими людьми саме тому, що вони хотіли і здійснили велике і до того ж не уявне чи удаване, а справедливе і необхідне (курсив авт. — В. М.)" [4, с. ЗО]. Отже, ідеал, по-перше, визначився як вище уособлення досконалості, а відтак — як мета людських зусиль. По-друге, ідеал розкривається як реальність суспільного життя в особі суб'єкта моральності, діяльність та зміст інтересу якого уособлюють всезагально цінне і реалізуються як такі.

Ідеал творчої особистості, що почав формуватися в добу Відродження завдяки творчості геніїв епохи і визначався як реальність вільного самоздійснення суб'єкта, задав нові якісні виміри життєвості. Теоретичного обґрунтування він набуває у філософії Г. Гегеля. Не менш актуально в контексті проблем українського сьогодення лунають думки філософа щодо змісту суспільного (державного) життя як умови творчості суб'єкта. Г. Гегель розглядає державну організацію на засадах свободи, опертої на моральні чинники, як на об'єктивну передумову здійснення всезагального змісту інтересу в діяльності певної особистості.

Наголосимо ще на одному важливому моменті зв'язку ідеї та ідеалу в творчості. Не можна говорити про наперед визначену здатність людини у власному інтересі уособлювати всезагальний зміст досвіду. Не реалізується вона і як випадковість, а є наслідком змістовності ідеї (всезагальність змісту) та волі й характеру (особливе) на її втілення у життя.

Отже, поняття "ідеал" постає одним із наріжних у теорії естетики, визначаючи якість будь-якого виду діяльності. Як уособлення вищої міри досконалості, всезагальної сутності ідеал співвіднесений з поняттям "ідея". В історії філософії поняття "ідея" осмислювалось по-різному. Ідея трактувалась як певна сутність, що покладена у матеріальному світі Вищим Розумом. Відповідно краса реального світу — лише відблиск ідеї абсолютної досконалості. Інший підхід пов'язаний з розумінням ідеї як деякої надособистісної духовної структури, що уособлює сутнісні якості дійсності (всезагально цінне у змісті досвіду). Уся класична культура зорієнтована на ідеал, найбільш виразним уособленням якого постає ідеал прекрасного у мистецтві.

Зазначимо, нарешті, практичну цінність орієнтації на ідеал для самоздійснення особистості. Справа в тому, що на рівні буденної свідомості поняття "ідеал" тлумачиться як одиничне уявлення про доцільне та досконале. В обмеженому баченні ідеал неминуче постає чимось довільним, суб'єктивно зумовленим, а отже, випадковим. Орієнтація на ідеал як уособлення всезагальноцінного у процесі та наслідках діяльності — шлях сходження особистості щаблями досконалості й мета діяльності.

10.6. Естетична теорія: закономірності становлення

Естетична теорія — це комплекс поглядів, уявлень, ідей про природу та сутність чуттєвості у духовному досвіді людства та відображення закономірностей її виявлень у практичному і художньому формуванні. Початкова ланка становлення теорії — естетичні погляди людей на прекрасне і потворне, піднесене і низьке, трагічне і комічне. Це розуміння призначення мистецтва та його витоків. Досвідні знання — рівень буденної свідомості, опертий на уявлення про цінне у людському житті. Відсутність критерію зумовлює обмежене розуміння цінностей, пов'язуючи їх з безпосередніми потребами людини. Тому поширеним способом обґрунтування ціннісних пріоритетів на цьому рівні часто слугує принцип особистих уподобань: "Красиве тому, що мені подобається".

На відміну від суджень буденної свідомості, що ґрунтуються на емоційному сприйнятті явищ, естетична теорія — наслідок узагальнення та систематизації естетичних явищ і осмислення закономірного в них. Естетичне знання — продукт теоретичних узагальнень змісту досвіду людства. Скажімо, поняття про красу, що використовувалися у повсякденному вжитку, були вироблені значно раніше, ніж осмислення їх стало предметом діяльності філософів. Важливо, що вже на досвідному рівні накопичується комплекс уявлень про цінності, безпосередньо не пов'язані з конкретною життєвою потребою. Це явище поступового виокремлення суто духовних якостей і властивостей виразної предметності світу, призначеної для живлення почуттів. Ставлення до неї формувалося в історії на основі досвідних практичних знань, які переконливо свідчили: добре зроблена річ краще виконує своє призначення і приємна для ока; зручне знаряддя праці тішить око своєю доцільністю та покращує, підсилює вправність руки тощо. Красива річ приємна для споглядання навіть безвідносно до її практичної цінності.

Естетична теорія впродовж історії становлення сформувала свій предмет та визначалася щодо кола досліджуваних проблем, спираючись на досвідні знання. Уже біля витоків становлення естетичної теорії в культурі Давньої Греції виокремлюється предмет науки у вигляді осмислення закономірностей цілісного і досконалого виявлення духовного досвіду, що формує ставлення людини до світу. Мистецтво постає предметом філософського осмислення завдяки цілісному закріпленню ідеї краси у системі художніх образів засобами художньої мови. Відтак, утверджується його цінність для живлення духу цілої спільноти й осмислення закономірного у виявленні співпереживаючого ставлення в діалектиці всезагального й особливого.

Подальший історичний розвиток естетичної теорії характерний розширенням кола проблем, досліджуваних наукою, та змісту й обсягу понять, що осягають собою її предмет. З'являються і нові поняття, що поглиблюють знання про місце та роль чуттєвого начала в духовному досвіді. До них належить неологізм "естетика" — "пізнаю почуттями". Означення своєрідності змісту знання, котре фіксувало поняття "естетика", допомогло остаточно сформуватися названому напряму духовного досвіду в особливу науку.

В історії становлення естетичної теорії виокремилося і основне коло проблем науки. Воно постало як наслідок звертання людини до глибин власної свідомості для осмислення процесів розумно переживаючого ставлення до світу та його передумов і засобів. Як такі визначилися: власні почуття та переживання, творення стосунків з іншими, розуміння цінностей життя та власного місця у світі. Досвід особистісного небайдужого ставлення, що фіксує задіяність людини у життя як суб'єкта, тобто активної сили світу, закріплюється саме в особливих сферах філософського знання: етиці та естетиці. При цьому естетична теорія розглядає цінність суб'єктивного досвіду переживання як джерело поповнення змісту духовного досвіду суспільства і людства. Закономірністю його постає єдність всезагально цінного у змісті досвіду та особистісного у способі його виявлення у діяльності формування та переживання суб'єктом процесу і наслідків формуючих зусиль. Діалектика індивідуально неповторного виявлення життєвості духу за умови закономірного у способах його самоздійснення і становить специфіку естетичного досвіду, що його фіксує естетична теорія. У такий спосіб естетична теорія закріплює специфіку естетичного досвіду як досвіду вільного творчого самоздійснення особистості у його цілісності, повноті й неповторності. Естетична теорія, зокрема естетика І. Канта, осмислила цю специфіку естетичного знання як самоцінну, як основний предмет науки.

У сучасній естетичній теорії наявні три основні блоки проблем, що становлять зміст естетичного знання і визначають місце науки у системі філософського знання. Перший блок відображає специфіку духовного досвіду, що закріплений у понятті "естетичне", та конкретизується в світі суб'єкта естетичного ставлення як естетичні почуття, смаки, ідеали. Цей блок відображає закономірності небайдужого ставлення та передумови його становлення у сенсі родової здатності людини, а також своєрідність його виявлення в суб'єкті незацікавленого ставлення. Зміст цього блоку розкриває творення здатності свобідного відношення до предмета як умову, за якої якості останнього постають самоцінними, метою у сенсі духовної потреби взаємодії для насолоди ними. Оцінка цих якостей визначається як спосіб утвердження предмета у його життєвості завдяки співвіднесенню його з ідеалом досконалості, а відтак введення у сферу загальноцінного у досвіді переживаючого відношення.

Другий блок проблем — це закріплення в естетичній теорії закономірного в ціннісно-оцінній діяльності з огляду всезагально цінного в якостях предметів небайдужості, а відтак і такого, що є метою формуючих зусиль та джерелом духовного самовдосконалення особистості. Це категоріальне знання. В естетичному воно трактується як всезагально цінний зміст досвіду ставлення, здатного виявляти якісну визначеність явищ для живлення людського духу, вкладаючи їх у поняття "прекрасне", "піднесене", "трагічне", "комічне", "потворне" та їх естетичні модифікації.

Нарешті третій блок проблем естетичної теорії осягає специфічний вид діяльності — мистецтво, що закріплює досвід цілісного переживаючого ставлення людини до світу в особливий спосіб — у цілісних художніх образах. Мистецтво — величезна сфера духовного досвіду в розмаїтті його видів, що закріплюють багатство досвіду переживання цілісності буття світу у виразності його форм та способів виявлення. Цей блок проблем містить аналіз закономірного у становленні формуючої здатності як родової якості та як індивідуальної визначеності у вигляді здібності, таланту, геніальності. Теорія осмислює історію становлення мистецтва як особливого способу закріплення та передачі (обміну) духовним досвідом у межах поколінь, історичних епох, людства як духовної цілісності. Відображається специфіка різних видів художнього формування, а відтак способів життя духу в наданих йому образах. Естетична теорія прагне збагнути характер впливу духовної атмосфери епохи на засоби, в які мистецтво вкладає дух епохи, надаючи йому найорганічніших форм буття мовою художніх образів. До цього блоку проблем належить також специфіка життя мистецтва у свідомості суспільства у різні історичні епохи та характер само ідентифікації суспільством себе з тими або іншими образами мистецтва. Усі три блоки проблем взаємопов'язані й утворюють цілісність естетичного знання.

Зміст категоріального знання в процесі історичного розвитку естетичної теорії прирощується та поглиблюється. До процесу його творення залучається весь обсяг знаного й уявного про природний світ, про "надприродні" сили, про формуючу діяльність людини та її закономірності, про людські стосунки, про специфічний вид діяльності — мистецтво. Тобто категоріальне знання в естетиці відображає все загальність потреби та здатності небайдужого ставлення людини до світу з огляду закономірностей цієї здатності як самоцінної.

Названий духовний досвід цінний, оскільки визначає ставлення людей (етносів, соціальних груп, народів, націй, історичних епох та різноманітних культур) до власних здобутків у сенсі їх цінності для живлення розуму і почуттів. Наголошуємо, що йдеться саме про якісний рівень з огляду згаданого їхнього призначення. Інша справа, що предметом відношення постає як прекрасне, так і потворне, як піднесене, так і низьке тощо. Це категоріальний ряд естетичного знання, в якому прирощення досвіду відбувається у формах творчого відношення суб'єктів небайдужості для віднайдення рівня досконалості предмета небайдужості та осмислення його якостей в єдності особистісного інтелектуально-переживаючого досвіду та у співвіднесенні його з загальносуспільними уявленнями.

Естетична теорія як цілісне знання про низку естетичних проблем розкриває закономірний процес історичного розвитку людства як явище вдосконалення практично-духовного та духовно-практичного досвіду і зумовлене ним зросле самоусвідомлення цінності життя у красі й життя красою. Логіка становлення та розвитку естетичної теорії відображає взаємозв'язок практичної та духовної складових діяльності формування, органічний зв'язок у цьому процесі розуму та почуттів. У естетичній теорії творення досконалості постає як діалектична єдність самовдосконалення людини у діяльності опредметнення та творення досконалості як най адекватнішого способу самоутвердження особистості процесом і наслідками формуючих умінь. Естетична теорія осмислює закономірності буття, не відчуженого від чуттєвої даності реальних явищ світу та їх естетичного образу. Вона дає змогу розкрити закономірності діалектичного зв'язку об'єктивного та суб'єктивного в духовному досвіді з огляду зорієнтованості його на ідеал досконалості.

У процесі історичного розвитку естетичного знання його предмет певним чином змінюється відповідно до зміни парадигмальної характеристики образу світу: космоцентричний (в античну епоху), теоцентричний (в епоху Середньовіччя), антропоцентричний (у період Нового часу), богіуцентричний, тіло — центр (у постцивілізаційну добу). Естетична теорія у кожну з названих епох концентрувала в собі найсуттєвіші проблеми змісту досконалості та шляхів її досягнення. Відтак, свідомість давнього грека зосереджена на чуттєвій даності краси природного світу (космічного цілого) та людини як "мислячого космосу", що поєднує у гармонійну цілісність тілесну красу та красу духовну. Свідомість людини середніх віків спрямована на "першопричину" — Абсолют (Бог) як уособлення вищої досконалості. Людина усвідомлює власну гріховність та бачить себе покликаною спокутувати її, сходячи щаблями духовного вдосконалення. У такий спосіб відбувається усвідомлення духовності як вищої цінності. У добу Нового часу (раціоналізм, Просвітництво) особистість опиняється в центрі творчого процесу і трактується як уособлення пізнавальних та формуючих здатностей. Естетична теорія осмислює закономірності об'єктивації духовного досвіду, що здобувається у практично-формуючому та пізнавально-оцінному ставленні людини до світу. Зрештою, постцивілізаційний образ цінностей — анти цінності, оскільки втрачено ідею істини, добра, краси, місце яких посіли абсурд, аморальність, потворне. Втрата інтересу до естетичних цінностей, зокрема їхнього вищого уособлення — краси, виявляється в епатажності ставлення до неї, у протиставленні їй анти естетичного у стилі поведінки і стосунках між людьми, шаблонності смаків та вподобань (рабство у моди), у байдужості до класичної культури та мистецтва, що уособлюють вищі злети людського духу в переживанні буття світу та власного "Я" у ньому.

Зрозуміло, що нова епоха шукає свої духовні цінності, в яких поки що переважає масова свідомість з властивою їй пониженою планкою цінностей. Це обернений бік демократизації культури, змушеної пристосовуватися до рівня буденної свідомості та, йдучи назустріч аудиторії, продукувати буденність як цінність, що насправді є удаваною.