Розділ «Тема 10. ЕСТЕТИЧНА СВІДОМІСТЬ: ЗАКОНОМІРНОСТІ СТАНОВЛЕННЯ, ФОРМИ ВИЯВЛЕННЯ»

Реальність, що сформована духом, визначена ним у кожному своєму виявленні. Наша свідомість і наші почуття формують об'єкт. Природа почуттів суспільна і водночас в естетичному — індивідуалізована. Ми формуємо природу не лише у предметно-практичній діяльності, а й у небайдужому ставленні до неї (в тому числі до власної природи). Ціннісний вимір духовного досвіду, що виявляється у названому процесі, визначається його духовно-формуючими можливостями. У науці типовим є обмін ідеями як спосіб розвитку й удосконалення інтелекту. В естетично-художньому формуванні — обмін почуттями. Це спосіб їх об'єктивації та віднайдення закономірного в них. Закономірне у виявленні людського ставлення до світу в формах, що об'єктивують і продукують такий досвід як досконалий, — джерело духовного розвитку людства, суспільства, особистості. Це здатність естетичного почуття. Воно живиться образами (формами) дійсності в їх доцільній у собі життєвості й в адекватних реакціях на них відображає сформованість духовних структур людини: їх організацію досконалістю форм дійсності. Процес має взаємозумовлений характер: людина формує світ, укладаючи його в образи, а ті, у свою чергу, формують свідомість і почуття, упорядковуючи їх, організуючи естетичною мірою.

Важливо наголосити, що формуючим предметом для почуттів постають не лише гармонійні об'єкти. Вони виявляють свої можливості у наданні образу стихійним, дисгармонійним об'єктам. Переживаючи їх дисгармонійність, часом відразливу, естетичні почуття зберігають дистанцію щодо них, не піддаються руйнівному впливу дисгармонії. Водночас у почуттях закріплюється внутрішньо несприйнятний образ відразливого явища, тобто пережите спілкування з дисгармонійним, потворним народжує ефект очищення (катарсис) з тим, щоб уникати в реальності творення ситуацій відносин, які б навіть віддалено нагадували потворне. Почуття прагнуть не лише уникати спілкування з потворним, а й утримувати його образ як застереження, щоб у жодний спосіб не продукувати його самим. Тому естетичне переживання — це обмін досвідом почуттів, що об'єктивовані в предметному формуванні й "кличуть" емоційно-інтелектуальні структури особи до активної взаємодії з ними на гармонійних засадах. Що ж у реальності є предметом почуттів? Особливістю естетичних почуттів є те, що первинною для них є олюднена дійсність, сформована у виразні, чуттєві образи, що і постають для свідомості справжньою реальністю. Тобто, ми переживаємо не предметність світу як таку, а її образ, сформований культурою, і такий, що у своїх якостях визначений культурою. (Кожен з досвіду знає, що предмет, з яким ми стикаємося вперше й образу якого ми не мали в досвіді, викликає у нас, залежно від його проявів, або страх, або цікавість. Естетичне переживання стає можливим лише внаслідок пізнання його якостей та відношення їх до нас. Те, що лякає, усуває свободу творчих взаємодій, а отже, перешкоджає творенню естетичного відношення).

Дійсність, об'єктивована в образах, є єдністю якостей об'єктів та досвіду небайдужого ставлення до них. Тому естетичні почуття поєднують у собі зміст реальності, а це є не що інше, як уособлення духовного досвіду людства, та досвід особистісних взаємодій, що здатні прирощувати цей зміст. Як уже зазначалося, предметний світ постає завдяки культурі символічною реальністю. Почуття організуються саме нею, адже історично вони формувалися, живлячись архетипними образами-символами, що поставали предметом всезагальної небайдужості. Поглиблення досвіду почуттів пов'язується в історії культури з виходом досвіду символізації світу в конкретних спільнотах на рівень універсалізації символів, тобто всезагального (вселюдського) у досвіді реагування [18, с. 295—296].

Сказане щодо формуючих здатностей естетичного почуття зумовлює необхідність пояснити процес його формування, або інакше: якісний перехід від емоційного реагування на світ до естетичного його переживання. Вихідний ступінь чуттєвого реагування — суто емоційний. (Психологія у поняття "емоції" включає всі види людських переживань). Естетичний аналіз проблеми дає підстави для висновку, що все розмаїття духовного досвіду ставлення людини до світу укладається в "стик" суто емоційних та емоційно-інтелектуальних реагувань. Емоції — це "передформа мислення", що виконує найбільш прості й життєво необхідні функції. В основі емоцій лежить переважно безумовно-рефлекторна діяльність мозку. Естетичні почуття, як ми зазначали вище, — це продукт еволюції інтелектуальних структур людини в предметно-формуючій діяльності. Вони переводять процес реагування на світ у величезне багатство нюансів, що спрямовані на задоволення потреб інтелекту, а не потреб організму. Тобто, як і чому предмет є саме таким, чому його форми саме такі, як він виявляє себе у різних життєвих ситуаціях тощо. Нагадаємо, що Д. Юм, розглядаючи природу людської чуттєвості, первинними сприйманнями вважав безпосередні враження зовнішнього досвіду (відчуття), вторинними — чуттєві образи пам'яті (ідеї) та враження внутрішнього досвіду (афекти, бажання, пристрасті). Він пояснює зумовленість наших станів (афектів) єдністю чуттєвих вражень та ідей про речі [17, с. 428]. Отже, почуття у цьому випадку працюють на інтелектуальні структури, задовольняючи властиву їм формуючу потребу згідно з ідеєю доцільного.

Історично становлення формуючого відношення до світу переводило стосунки з ним у сферу реагування на нього як "матерію" реалізації формуючих умінь. Останнє визначало інші канали зв'язку емоцій з діяльністю мозкових структур та інший тип цих зв'язків: предметом реагування постає те, що цікаве як "матеріал" творення його образу. Такий підхід зумовлює випереджаючий характер чуттєво-образного формування порівняно з практичним формуванням. Відповідно активно прискорюється інтелектуалізація мозкових структур та емоційної сфери, задіяної в цьому процесі. Сукупність їх діяльності постає явищем духовним. Формуюча потреба для свого задоволення зумовлює також удосконалення органів сприймання (зір, слух). К. Маркс характеризує цей процес таким чином: "Око стало людським оком, так само, як його об'єкт став суспільним людським об'єктом, створеним людиною для людини. Тому почуття безпосередньо у своїй практиці постали теоретиками... Лише завдяки предметно розгорнутому багатству людської істоти розвивається, а частково і вперше з'являється розмаїття суб'єктивної людської чуттєвості: музичне вухо, око, яке відчуває красу форм..." [11, с. 112, 113]. Відповідно відбувається вдосконалення сприймаючої та формуючої здатності почуттів й інтелекту (кольори, пропорційні відношення, звуки, пам'ять, уява, фантазія тощо).

Щодо цінності почуттів у розвитку знань та умінь важливо наголосити, що вони стали підставою для логічних узагальнень і рефлексії над властивою людині переживаючою здатністю. Рушієм поставала не лише потреба пізнання як така, а й потреба почуттів організуватися наданими явищам якостями. В гармонійній організації духовних структур людини величезне значення мало творення всезагальних об'єктів переживаючого відношення. Упродовж тривалої історії людства домінування почуттів над інтелектом зумовлене не лише наданою предметам небайдужості чуттєво осяжною виразністю форм, а й взаємною зумовлюваністю ставлення до них (спорідненість реагування на предмет утверджувала переживання як формуючу силу світу). К. Юнг характеризує його як феномен "колективного безсвідомого" і вважає його "вихідним" етапом у розвитку індивідуальної здатності почуттів до виявлення їх неповторного багатства. При цьому індивідуалізація почуттів оперта на сталість досвіду реагування психіки на архетипні образи як на свою передумову.

Загальною тенденцією життя почуттів є їх постійна потреба мати "свій" предмет (предмети), щоб живитися і надихатися ним, бути джерелом живлення свідомості та спонукою для активізації формуючої здатності інтелектуальних структур на творення нових образів небайдужості. Нагадаємо, що І. Кант, поряд з пізнавальною здатністю людської душі та здатністю бажання, виокремлює почуття задоволення та незадоволення, апріорні принципи для яких містяться у здатності судження. Відповідно естетичне судження він поділяє на естетичне судження почування та естетичне судження рефлексії, їх відношення обумовлене, з одного боку, безпосереднім чуттєвим сприйманням доцільності предмета небайдужості, що як такий зумовлює естетичне судження почування. З іншого боку, відповідність предмета певній ідеї зумовлює естетичне судження рефлексії [9, с. 975].

Розкриті загальні закономірності становлення естетичних почуттів як суто людської творчо-формуючої здатності у педагогічному сенсі актуальні у декількох аспектах. По-перше, почуття, як і будь-яка творча здатність людини, є наслідком процесу духовного самостановлення. Важливо при цьому знати таку закономірність: спочатку наш досвід носить всезагальний (типовий) характер. Він формується в руслі досвіду середовища. І лише згодом, із духовним розвитком особистості, індивідуалізується (Л. Виготський). Важливо також ураховувати рівні естетичного реагування. Первинні його неусвідомлені прояви — це реагування на виразні та яскраві форми і кольорові сполучення (здатність, притаманна вже в ранньому дитячому віці). Усвідомлений рівень — це осмислене (таке, що аналізує себе) небайдуже переживання якостей предмета свого переживання, тобто того, наскільки почуття адекватно реагують на об'єкт.

По-друге, важливо усвідомлювати, що якість почуттів — рівень їх естетичної досконалості — визначається предметом, що збуджує їх і зумовлює небайдуже реагування. Предметним полем творення естетично досконалих почуттів є досконалі духовні феномени — світова та національна художня культура в її кращих здобутках і творення досвіду естетичного спілкування з ними. Лише виробивши естетичні критерії оцінки явищ, особа здатна свідомо визначати свої стосунки з дійсністю, в тому числі міру їх естетичної цінності (зокрема художніх феноменів — предмет суто духовного спілкування). Здатність рефлексії над естетичними феноменами та над своїм ставленням до них — шлях свідомого відбору цінностей для духовного спілкування та піднесення досвіду до бажаного рівня його досконалості. Важливо, що у такий спосіб виробляється критичне ставлення допсевдокультурних феноменів, а отже, виштовхування їх з власного духовного простору. Якщо мати на увазі характерну для культури постмодерну настирливість у спробах оволодіти світом людини, щоб зробити її свідомість об'єктом маніпуляцій, стає очевидною важливість формування естетичних почуттів та рефлексії над їх предметом. Адже це не лише шлях удосконалення певної особистості, а й передумова творення суспільності життя на естетичних засадах.

По-третє, на рівні міжособистісних взаємин володіння естетичною мірою спілкування здатне забезпечувати красу відносин, тобто гармонізувати духовні структури особистості, народжуючи відчуття повноти життя як умову почувати себе щасливою. Творення культури відносин, опертих на культуру почуттів і закріплених у їх досвіді, а не лише у раціонально виваженому досвіді спілкування — одне з актуальних завдань творення естетичного досвіду відносин у педагогічному процесі.

По-четверте, у педагогічному процесі важливо виходити з усвідомлення того, що естетична свідомість обіймає творчий підхід до будь-якого виду діяльності, а естетичні почуття постають живильним джерелом творчості. Відсутність (несформованість) здатності бачити явища цікавими для почуттів та розуму, неспроможність надавати їм досконалого образного способу життя в різних видах формуючої діяльності робить життя особи нецікавим. Вона почувається не укоріненою в ньому, вважає своє життя випадковим, адже у ньому не присутня її особистість або присутня як деструктивна, руйнівна. Важливо також усвідомити, що можливості розгортання духовного досвіду на естетичних засадах та вдосконалення естетичних почуттів завдяки багатству нагромадженого культурою досвіду безмежні. У творчій взаємодії, що виявляє його багатство та доповнює образ, культурні смисли щоразу поглиблюються та обертаються новими гранями. У цьому — цінність досвіду кожної особистості, а отже, і необхідність активної присутності її у бутті.

10.4. Естетичний смак: типи смаків, закономірності виявлення

Поняття естетичного смаку сформувалося в європейській культурі у відносно пізній історичний період на основі індивідуалізації духовного досвіду і постало умовою урізноманітнення змісту духовних цінностей. Естетичний смак визначається як здатність людини залежно від почуття задоволення або незадоволення сприймати та оцінювати міру естетичної довершеності предметного світу та духовних феноменів. Естетичний смак об'єктивує себе в оцінних судженнях, а також у всіх видах формуючої діяльності, починаючи від повсякденних виявів стилю в одязі, у способі життя, у ставленні до суспільних, зокрема художніх, цінностей тощо. Класичне визначення естетичного смаку містить праця І. Канта "Антропологія у прагматичному відношенні". Філософ пише: "Смак — це можливість естетичної здатності судження здійснювати вибір, що має всезагальне значення" [8, т. 6, с. 484]. Як наголошує філософ, йдеться про відповідність наших суджень об'єктивним якостям предмета судження, що і є запорукою їхньої всезагальності. Об'єктивність судження смаку засвідчує наявність розвинутого естетичного досвіду відношення до світу. На цій підставі німецький філософ І. Зульцер ставить розвинутий смак поряд з такими здатностями інтелекту, як розумне пізнання та моральне відношення: "Смак... не що інше як здатність відчувати красу, так само, як розум — це здатність пізнавати істинне, досконале, вірне, а моральне почуття — здатність відчувати добро" [12, с. 491].

Проблема смаку висувається в естетичній теорії на одне з чільних місць, починаючи з доби Відродження, як відображення явища індивідуалізації духовного досвіду особистості. У художньому формуванні вона здійснює відхід від канонів, а в естетичних оцінках починає відходити від усталених уявлень щодо сенсу досконалості. Розсуваючи межі сталого в естетичному досвіді, носії смаку утверджують нові грані цінності явищ або пропонують нове їх бачення. Так, середньовічні уявлення про тілесну красу як гріховну змінюються утвердженням тілесної краси, співається гімн гармонії тілесного та духовного начал у людині. Цікаві думки щодо сутності смаку знаходимо в трактатах видатних діячів епохи: Л. Валла, М. Фічіно, Піко де ла Міран-дола, Леонардо да Вінчі.

У XVII ст. поняття "смак" починає вживатися у категоріальному значенні, зокрема завдяки працям іспанського філософа Грасіана-і-Моралеса ("Герой", "Розумний" та ін.). Нагадаємо, що велику увагу розробці теорії смаку приділяють філософи ХVII – XVIII ст. у Франції (Баттьо, Ларошфуко, Трамбле, Руссо, Гельвецій, Вольтер), в Англії (Шефтсбері, Хатчесон, Берк, Юм, Мандевіль), у Німеччині (Вінкельман, Лессінг, Гердер, Зульцер, Кант, Шіллер). Увага дослідників зосереджується на питаннях природи смаку: раціональна вона чи ірраціональна, заснована на розумі чи почуттях, набувається смак у вихованні чи є вродженою здатністю. Ларошфуко ставить питання про індивідуальну визначеність смаку (трактат "Максими"). Вольтер у праці "Смак" характеризує цей феномен як чуттєве реагування на гарне та негарне, виходячи зі здатності інтелекту розрізняти об'єктивні якості предметного світу. Вольтер виділяє таку модифікацію естетичного смаку, як художній смак. Поняття "смак" у системі естетичного знання філософ визначає як деяку "метафору", покликану означити чуттєвість до прекрасного та потворного у мистецтвах. Залежно від цієї здатності він поділяє смаки на добрі, погані та спотворені. "Спотворений смак у мистецтві, — пише Вольтер, — виявляється у любові до сюжетів, які обурюють освічений розум, у перевазі бурлескного над шляхетним, претензійного та манірного над красою простою і природною; це хвороба духу (курсив авт. — В. М.)11 [2, с. 268]. Така характеристика звучить дуже актуально і нині, в умовах підпорядкованості художньої культури вимогам ринку. Поширення поганого смаку шкідливе для загального духовного розвитку особистості.

Вольтер наголошує, що художній смак — наслідок тривалого і ретельного виховання. Людина має поволі вчитися дослухатися і вдивлятися у світ природи та опановувати художні цінності. Звичка та роздуми роблять її здатною раптово відчути насолоду, розрізнивши раніше недоступне їй. Філософ виділяє явище індивідуалізації смаку не лише на рівні особи, але і на рівні нації як цілого: "Смак поволі виховується у нації, адже вона поволі сприймає дух кращих своїх художників".

Вольтер дає також тлумачення однієї з актуальних проблем теорії смаку: чи можна сперечатися про смаки? Філософ чітко розводить смак як фізіологічну властивість організму та смак естетичний. Звісно, про смаки не сперечаються, коли йдеться про уподобання, пов'язані з тілесними насолодами: те, що приємне одній людині, може бути неприємне іншій. Однак це не стосується мистецтва. "Оскільки в мистецтві є справжня краса, то існує і добрий смак, який її вирізняє, і поганий, котрий її не сприймає, а недоліки розуму — джерело зіпсованого смаку — підлягають виправленню" [2, с. 269]. Виокремимо у висловленій думці декілька моментів, актуальних для теорії естетики та практики естетичного виховання. По-перше, джерелом формування розвинутого смаку є краса. Об'єктивним джерелом краси є мистецтво, а отже, воно —" активний чинник формування розвинутого смаку. По-друге, краса, об'єктивно наявна у досконалих творах мистецтва, потребує розвитку чуттєво-інтелектуальних структур, щоб відкритися в своїх якостях суб'єкту. По-третє, проникнення у світ краси можливе лише за умови злагоджених взаємодій духовних структур суб'єкта: здатності чуттєвого сприймання та діяльності розуму, що розкриває якості предмета небайдужості. Це відповідність предмета ідеї доцільного (внутрішня життєвість) та досконалість її виявлення у творі як духовному цілому.

Естетична теорія здійснює диференціацію рівня смаків. Так, Гельвецій (трактат "Про розум") поділяє їх на два типи: "смак звички" та "смак свідомий". Це, за поширеною нині класифікацією, відповідно смак обмежений і розвинутий. Для теорії смаку та практики виховання розвинутого смаку важливе значення мають міркування Гельвеція про різницю між цими двома рівнями смаку. Філософ бачить її у відмінності уявлень про сутність краси при тому, що обидва типи оперті на естетичний досвід. Перший — "смак звички11 — вирізняється деякою виробленою навичкою оцінки явищ. Судження смаку знавців такого ґатунку характеризується тим, що цінним вони розглядають лише те, що вже усталилось в їх досвіді. У них "не стає смаку, як тільки їм не стає об'єктів для порівняння", — пише Гельвецій [5, с. 298]. Другий тип — "смак свідомий" — ґрунтується на глибокому знанні предмета оцінки та духовному досвіді, виробленому культурою. Його носії здатні оцінити нові художні явища й їхня оцінка буде об'єктивною. Формування такого типу смаку досягається тривалим вивченням творів мистецтва та наукових ідей, що відкриває знання істинно прекрасного.

Просвітницьку функцію у формуванні розвинутих смаків суспільства ХVIII—XIX ст. виконувала літературна та художня критика, яка на той час була особливим видом естетичної діяльності. Вона відіграла величезну позитивну роль у становленні європейської культури (в тому числі східноєвропейської) пробудженням інтересу до вищих, найбільш естетично досконалих скарбів національної та світової культури, орієнтуючи публіку на такі взірці та виробляючи в їх естетичному аналізі критерії естетичного сприймання та судження смаку. На жаль, у культурі постмодерну цю традицію було втрачено, а тому суспільний смак зіпсовано.

В естетиці англійського сенсуалізму досліджується складна структура естетичного смаку. На думку Е. Берка, смак утворюється "первинними насолодами почуттів від сприймання явищ, вторинними насолодами уяви та висновками розуму з приводу різних відношень між ними, а також з приводу людських пристрастей, норовів і дій" [1, с. 59]. Отже, смак — це не виявлення безпосередньої чуттєвості як такої, не сфера суто ірраціонального, але також і не суто понятійна сфера. Смак — це органічна взаємодія насолоди почуттів, насолоди уяви та висновків розуму. Наголошується також, що названа взаємодія інтелектуальних та чуттєвих структур є спільною для будь-якого виду естетичного відношення, а вдосконалювати смаки можна постійно завдяки розширенню досвіду пізнання, заглибленню в якості предмета та постійними вправами в естетичному пізнанні. Звернемо увагу на всеохопність феномену, як він розкритий філософом. Смак розглядається як інтелектуальна здатність та як наслідок свідомого вибору об'єктів і творення індивідуалізованого відношення до них. Важливо також, що сферою індивідуалізації естетичного досвіду, що об'єктивує себе у судженнях смаку, визначені не будь-які явища, а досконалі художні феномени, тобто носії всезагально цінного в їх змісті. Останнє важливо у побудові наукової теорії естетичного виховання та самовиховання особистості. Класична естетична теорія, котра вбачає особу активним суб'єктом естетичного відношення, усуває з процесу естетичного виховання ідею релятивізму як щодо змісту цінностей, так і щодо виховної мети.