Розділ «Тема 10. ЕСТЕТИЧНА СВІДОМІСТЬ: ЗАКОНОМІРНОСТІ СТАНОВЛЕННЯ, ФОРМИ ВИЯВЛЕННЯ»

Естетика

Повернемось до німецької класичної естетики, зосередивши увагу на теорії смаку в естетиці І. Канта, розробленій у працях: "Спостереження над почуттям прекрасного і піднесеного" (1764), "Критика здатності судження" (1790), "Антропологія у прагматичному відношенні" (1798). У розробці теорії смаку І. Кант великою мірою спирався на ідеї Е. Берка, Д. Юма та інших англійських філософів-сенсуалістів. У працях і. Канта дається обґрунтування апріорної природи смаку, утверджується ідея всезагальності суджень смаку, розглядаються чотири основних моменти смаку, пов'язані з "грою пізнавальних здатностей". Перший момент містить ідею "незацікавленості11 судження смаку. В ньому доводиться, що смак пов'язаний з естетичною насолодою, зумовленою якостями об'єкта небайдужості [9, с. 1139]. Другий та четвертий моменти утверджують прекрасне як таке, що в судженні смаку пізнається без поняття, оскільки є "предметом необхідного задоволення". Тобто, у підґрунті смаку знаходиться почуття прекрасного. Мистецтво, що уособлює чуттєві прояви краси, розкрите І. Кантом як джерело особливого способу пізнання — пізнання в образах, що дають величезну духовну насолоду довершеністю форм. Пізнання, що ґрунтується на насолоді, здійснюється непомітно: пізнавальні здатності ніби грають, а не працюють. Третій аспект судження смаку утверджує його самоцінність — "доцільність без цілі", оскільки предмет естетичного судження смаку постає для почуттів метою завдяки доцільній та досконалій внутрішній життєвості. Твір мистецтва, з огляду його внутрішньої доцільності, І. Кант порівнює з природою у властивій їй доцільності форм, при усвідомленні відмінного між ними. Філософ наголошує на такій внутрішній досконалості художнього твору, коли він постає духовно-формуючим началом, збирає людські духовні структури у цілісність, поєднуючи у судженні смаку злагодженість інтелекту та почуттів. Смак філософ трактує як здатність оцінки того (природні явища, художні феномени), що дає змогу навіть "почуття... передати кожному іншому". Інакше кажучи: художня переконливість твору здатна пробуджувати і формувати почуття та інтелект, спонукаючи до винесення адекватного якостям твору естетичного судження смаку.

Важливою проблемою в судженнях естетичного смаку І. Кант вбачає діалектику індивідуального та все загального. Якщо індивідуальне судження містить у собі принцип всезагальності, то цей принцип має бути властивим самому естетичному почуттю. Почуття задоволення зумовлене всезагальною доцільністю, що суб'єктивно визначена як апріорний принцип свідомості, а об'єктивно вона постає як "чиста форма" предмета. Шлях до набуття свідомістю досвіду всезагального І. Кант обґрунтовує, висуваючи поняття "трьох максим буденної свідомості". Вони можуть допомогти в поясненні "критики смаку", а саме: 1) мати власне судження; 2) подумки ставити себе на місце кожного іншого; 3) завжди мислити у злагоді з собою [9, с. 1153].

Уточнюючи поняття, філософ стверджує, що перше з них означає максиму вільного від забобонів способу мислення; друге — широкий спосіб мислення, тобто здатність у власному способі судження виходити зі всезагальної точки зору (яку можна знайти, лише поділяючи погляди інших). Нарешті третя максима —послідовного способу мислення — досягається лише завдяки поєднанню першої й другої та така взаємодія їх, що переходить у навичку. Ця максима досягається найважче. Три названі максими, згідно з І. Кантом, охоплюють усі сфери інтелекту, оскільки перша з них є максимою розсудку, друга — здатності судження, третя — розуму. їх діалектичний зв'язок вибудовується так: уява у своїй свободі пробуджує діяльність розсудку, котрий без посередництва понять надає правильності грі уяви: уявлене повідомлюється іншим не як думка, а "як внутрішнє почуття доцільного стану душі (курсив авт. — В. М.) [9, с. 1153]. "Повідомлюваність" почуття та судження смаку І. Кант розглядає як потребу, зумовлену природою людини — істоти, призначеної жити в суспільстві, а отже, відчувати необхідність спілкування.

В естетиці І. Канта послідовно простежується думка про практично неза-цікавлений характер естетичного судження смаку. Незацікавлені судження смаку спираються, як на свою передумову, на інтерес до морально доброго та на задатки морально доброго способу мислення. Судження смаку щодо природи і мистецтва — це спосіб уявлення "доцільний без цілі", адже необхідний для творення культури здатностей душі для спілкування між людьми. Всезагальна повідомлюваність задоволення передбачає, що це задоволення насолоди, оперте не лише на відчуття, а є задоволенням рефлексії, тобто пов'язане з рефлексивною здатністю судження.

Проаналізована історія становлення теорії смаку засвідчує відкритий наукою зв'язок його з істиною, здатність адекватного сприймання чуттєвих виявлень досконалості в природних явищах та художніх феноменах, здатність рефлексії над сприйнятими явищами та власним переживанням їх якостей, нарешті, здатність передати в судженні смаку свої почуття, викликані об'єктом. Охарактеризована якісна визначеність суджень смаку, розгорнута естетичною теорією, — це його істина (бажаний взірець, ідеальна модель). У практиці ціннісних суджень він виявляє себе як смак розвинутий або естетичний. Його носій — особистість з багатим духовним досвідом, здатна не лише до об'єктивних суджень про цінності, але і до їх творення. їй властиве почуття міри у самовиявленнях, наявність критерію в естетичних судженнях та у відносинах зі світом (ставлення до інших людей, до моральних та художніх цінностей суспільства і людства тощо). її переживання явищ та судження про них характеризуються індивідуальною неповторністю при вираженій відповідності всезагальності змісту суджень (свідчення володіння істиною про речі).

Поряд з розвинутим смаком сучасна естетична теорія виділяє поганий, або зіпсований (спотворений), тип смаків. Носії такого смаку отримують насолоду від споглядання потворних явищ і байдужі до краси. Небезпека таких ціннісних уявлень у тому, що їх носії поширюють негативне у людських проявах, у художньому та практичному формуванні, насаджуючи його як належне, як норму в розумінні природи цінного. До того ж спосіб, у який утверджуються псевдоцінності, має агресивний характер, що відповідає самому предметові утвердження. Небезпека такого змісту ціннісних уявлень та оцінних суджень у тому, що вони здатні псувати суспільні смаки, поширюючи інтерес до потворного та аморального під гаслами "модного", "оригінального".

Щодо кількісних характеристик, то поряд з розвинутим правомірно виділяється нерозвинутий ("вузький") смак. Його носії — люди невисокого рівня культури, обмеженого досвіду спілкування з художніми цінностями. У них відсутній критерій доброго і поганого, красивого і потворного. їх вирізняє неаргументованість оцінок, безпорадність у судженнях про якості об'єкта. Вони не здатні пояснити собі, чому саме і чим привабив їх той або інший предмет судження. їх оцінки не містять у собі всезагального змісту ціннісних уявлень. Ці судження оперті на емпіричний досвід, тому мають довільний характер. Варто зауважити, що для спілкування вони обирають зрозуміле для себе і тим приємне, а тому перебувають у колі обмеженого досвіду. Стандартні предмети нівелюють смаки, зумовлюють одноманітність суджень щодо їх якості.

Відзначимо, що нерозвинутий смак піддається вихованню і за умови систематичного спілкування з естетичними цінностями та носіями розвинутого смаку може поглиблюватися й удосконалюватися. Формування розвинутого естетичного смаку — мета педагогічного процесу, адже діти зазвичай мають нерозвинуті смаки внаслідок малого досвіду спілкування з художніми цінностями. Варто, однак, наголосити, що на інтуїтивному рівні вони здатні схоплювати естетично виразні феномени точніше, ніж дорослі, хоча і не спроможні бувають оцінити свій вибір та визначити критерії оцінки.

Зосередимося на суспільній цінності розвинутого естетичного смаку з огляду його формуючих можливостей як щодо особи, так і щодо суспільства як певного духовного цілого. Зазвичай змістовний рівень смаку зумовлюється "духом часу". Зацікавленість в істині або, навпаки, ігнорування її відображається в характері реагування на явища великого загалу людей (правомірно говорити про смаки епохи, нації, класу тощо). І. Кант стверджує, що хороший смак виявляється лише в період здорового, а не лише витонченого смаку. Розвинутий смак універсалізуе почуття, спрямовуючи їх до розуміння всезагального у духовному досвіді відношення, і водночас індивідуалізує їх. Індивідуалізований прояв смаку цінний тим, що демонструє нюанси якостей об'єкта небайдужості та дає змогу передати іншим почуття, пережите особою. Відтак, створюються підстави для співтворчості в оцінно-переживаючих взаємодіях. Тому естетичний смак слугує ефективним засобом духовного об'єднання людей.

Наголосимо, що духовно-формуючу функцію виконує лише "добрий", розвинутий смак, опертий на багатий досвід спілкування з естетичними цінностями. Найбільш ефективний виховний вплив має художня культура, передусім, класична художня спадщина, що постає досконалим уособленням високого рівня естетичного досвіду. Багатство її ціннісного змісту та досконалість художнього способу його буття зумовлюють ефективність формуючих можливостей у сфері духу. Ще раз звернімо увагу на думку І. Канта, що добрий смак виділяє те, що відповідає "поняттю речі", а сенс вибору — це здатність обирати те, що всім подобається, тобто почуттями здійснювати вибір, який був би суспільним. Звернемо увагу також на те, що предметом почуттів та ціннісних суджень смаку є не предмет як такий (матеріально-речова реальність), а його духовно-ціннісний сенс. Чим глибше проникає суб'єкт оцінної діяльності в якості предмета переживаючого судження, тим більш повне і глибоке буде судження смаку, а досвід його розгортається у судженні як індивідуально-неповторний, творчий за характером. Носії розвинутого смаку здатні виявляти те, що, за висловом І. Канта, "подобається протягом тривалого часу".


10.5. Естетичний ідеал: сутність, своєрідність форм виявлення


До форм естетичної свідомості, поряд з естетичним почуттям та естетичним смаком, належить естетичний ідеал як необхідна складова духовного досвіду з огляду орієнтації його на ідею досконалості.

Ідеал (від лат. idea) означає: першо-образ, взірець досконалості. Естетичний ідеал — це вид естетичного відношення, що є образом належної й бажаної естетичної цінності [16, с. 97]. Поняття "ідеал" осягає усі сфери духовного досвіду з огляду гранично можливої його досконалості — ідеї досконалості. Це бажаний взірець, мета прагнень. Тому правомірно говорити про ідеал моральний, політичний, суспільний, пізнавальний тощо. Утримання ідеалу як мети та наслідку практичного формування, пізнавального процесу, моральних стосунків визначає спрямованість на досконалість, а результативність засвідчує сходження на нові щаблі духовності. Тому ідеал постає критерієм оцінки явищ на їх відповідність образу досконалості.

Зазначимо, що "доцільною" може бути й аморальна, анти-суспільна діяльність: може існувати хибне уявлення про сутність ідеалу, що виносить його сенс поза межі людяності стосунків та одухотвореного змісту краси. Однак мета та наслідки такої "доцільності" відкриваються своєю результативністю у деструктивних суспільних процесах та деструктивних виявленнях особистості, їх місце в духовному досвіді людства визначається тим, що відверта потворність наслідків постає складовою досвіду уникання потворного, негативного як факторів, що відкидають людство далеко назад у поступі до духовного вдосконалення. Краса, тобто чуттєво осяжний образ внутрішньо доцільної життєвості (здійснена краса), є єдиним видом доцільності, що органічно поєднується з істиною та добром. Інакше кажучи, у кожній сфері духовного досвіду людства критерієм його цінності постає ідеал.

Поняття "ідеал" в історії становлення духу (історії духовної культури людства) розгорталося у своїй якісній визначеності через співвіднесеність з поняттям "ідея". їх діалектичний зв'язок такий: ідея — це форма осягнення в думці об'єктивної реальності в єдності з метою та засобами формуючого ставлення до неї; ідеал — це реальний наслідок об'єктивації ідеї в образі. Історія становлення теорії ідеалу у співвіднесеності його з ідеєю засвідчує, що вони визначалися між собою як формуюча, породжуюча модель (ідея) та наслідок — реальна досконалість (ідеал). При цьому ідея містить у собі потенцію (принцип) породження досконалості як свою мету, досконалість (краса) є внутрішньою суттю ідеї, ціннісною її основою.

Підстави і витоки згаданого зв'язку в історії становлення теорії ідеалу сприймалися по-різному. Антична філософія, що по суті була філософською естетикою, вбачала у кожному виявленні космічного буття фізичне і смислове начала, об'єднані на засадах гармонії. Смислове начало (ідея) постає, згідно з Платоном, формуючою силою, субстанцією речі. Без ідеї матерія була б лише безформною масою. У кожному конкретному оформленому виявленні буття (ідеал) наявний момент всезагального цілісного буття — ідеї. Інакше кажучи, кожна річ несе в собі загальне, ціле у специфічний спосіб — в образі [7, т. 1, с. 179]. У кожному виявленні впорядкованості, що панує в космічному цілому, Платон бачить субстанційне начало. Воно уособлює себе у чуттєвих образах світу як краса, що реалізується за допомогою поняття міри, пропорції, симетрії, гармонії. Однак, найвищим уособленням краси постає ідея. Людина може формувати прекрасні речі лише за взірцем ідеї. Платон ("Бенкет") говорить про "вічність" прекрасної ідеї на відміну від плинної краси предметних форм, що своїм існуванням завдячують ідеї [13, с. 168]. Важливо, що, згідно з Платоном, іманентною ідеї е довершена краса, але не в стані саморепрезен-тації, а в діяльності опредметнення.

У філософії пізньої античності, середніх віків, у естетичній теорії класицизму та романтизму, в німецькій класичній естетиці справжнім осереддям життя ідеалу було мистецтво. На нього покладалась основна мета — творити ідеальний образ досконалості. Філон Александрійський основним предметом художнього відображення вважає приховану "вищу красу". Велику увагу філософ приділяє естетичному сприйманню краси мистецтва, усвідомлюючи його як "роботу душі". Оскільки пізнання трансцендентного божества недосяжне, то насолоду дає не наслідок, а власне процес пізнання. Його наступник — Климент Александрійський — вбачає у мистецтві втілення "розлитої у всесвіті думки" (Божественного задуму). Краса в її вищому втіленні відкривається через образи мистецтва. Головним у вченні Климента постає поняття еікоп (образ). Образ універсуму — "першопричини" — взірець, основа образної ієрархії, "першообраз" для наступних відображень. На цьому ґрунті формуються поняття символу, алегорії, що стають провідними у ранньохристиянській естетиці й створюють засади для розробки теорії ідеалу.

Самостійного значення поняття "ідеал" набуває в естетиці класицизму, що ґрунтувався на вченні античності про мистецтво як наслідування природи, доповнивши його вченням про ідеал. Принцип вірності логічно організованій природі класицизм доповнює ідеєю її творчого облагородження розумом. Класицизм вбачає призначення мистецтва у "покращенні", "вдосконаленні" природи.

Розгорнуту теорію ідеалу містить естетика І. Канта. Аналізуючи сутність прекрасного у зв'язку з теорією смаку, вчений розкриває діалектику ідеї та ідеалу. "Ідея означає... деяке поняття розуму, а ідеал — уявлення про одиничну сутність, адекватну якійсь ідеї" [9, с. 1082]. Ідеал прекрасного може бути представлений у зображенні, а здатність зображення ґрунтується на уяві. Поняття ідеалу філософ розглядає у зв'язку з ідеєю прекрасного в природі та мистецтві. Він не заперечує виразності та внутрішньої життєвості природних форм як предмета наших почуттів, але наголошує, що сприймана нами доцільність виявлень її життєвості не може бути метою природи. Це ми сприймаємо її виявлення як внутрішньо доцільні й переживаємо їх виразність. Ідеальність цілей наявна лише у формуючій здатності людини. Вищим її уособленням постає художнє формування, метою якого є не деяка зовнішня меті практична потреба, а духовність (ідеальність) цілей: вільне втілення естетичної ідеї в органічному їй способі життєвості. І. Кант називає процес та наслідки такого типу художнього формування "вишуканим мистецтвом", продуктом творчості генія, на відміну від формування, метою якого е "механічна доцільність". Вишукане мистецтво отримує своє "правило" через естетичні ідеї, а не "ідеї певних цілей". Внутрішня доцільність художніх форм — перша і необхідна умова художності мистецтва.

Другою необхідною умовою є змістовність мистецтва, тобто глибинність ідеї, що вкладається у художні образи і розгортається в їх ідеальній життєвості. Щодо ідеї прекрасного як змісту мистецтва, то І. Кант наголошує на зв'язку прекрасного та морально доброго: "прекрасне є символом морально доброго". Філософ пояснює, що не можна мислити ідеал красивих квітів, красивого умеблювання чи красивого пейзажу. Так само не можна говорити про красу, обумовлену певними цілями, коли неможливо уявити її відповідність ідеалу. Наголошується, що поняття ідеалу може мати лише людина, оскільки вона через розум визначає свої цілі. "Тільки те, що має ціль свого існування в собі самому, а саме людина, що розумом може сама визначати собі свої цілі... може бути ідеалом краси, так само, як серед усіх предметів в світі лише людство в його особі як мисляча істота може бути ідеалом досконалості" [9, с. 1083]. Естетика, зокрема німецька класична, певною мірою виходячи з ідей І. Канта щодо ідеалу прекрасного, зосереджує увагу на людині як основному предметі мистецтва (Шіллер, Шеллінг, Гегель).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Естетика» автора Мовчан В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 10. ЕСТЕТИЧНА СВІДОМІСТЬ: ЗАКОНОМІРНОСТІ СТАНОВЛЕННЯ, ФОРМИ ВИЯВЛЕННЯ“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи