Розділ II. ТЕОРІЯ ЕСТЕТИКИ

Усепроникний характер і духовно-формуюча сутність естетичного як особливого типу відношення визначають особливе місце феномену в системі естетичного знання: його метакатегоріальний статус. Саме в такій його статусній визначеності відкривається все багатство змісту естетичного знання.

Категорія "естетичне" для відображення закономірностей цілісного творчо-формуючого відношення людини до світу склалась відносно пізно, значно пізніше, ніж мистецтво відобразило закономірності емоційно-небайдужого відношення до світу, а естетична теорія, завдячуючи працям О. Баумгартена, І. Канта, Ф. Шіллера, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля, розкрила специфіку естетичного як особливого виду духовної діяльності, що найповніше уособлює свободу формуючого відношення до дійсності. Категоріальне значення естетичного визначилося завдяки теорії діяльнісної сутності людини, сформульованої й обґрунтованої у філософії діалектичного матеріалізму другої половини XIX ст. Попередня традиція "вихідною" розглядала категорію прекрасного, адже традиційно основним поняттям у теорії чуттєвого пізнання поставало поняття "краса". В єдності з істиною (наукове пізнання) та добром (етичне знання) вони утворювали гармонійну триєдність культури. Краса як архетипний образ культури, що уособлює ідею виразної життєвості світу та людського духу, відкриває ціннісні виміри буття як внутрішньо завершеного цілого. Названий його статус зумовлений античною ідеєю гармонійного космосу, а в християнстві — ідеєю креаціонізму — божественного творення світу за законами краси. Однак поняття "краса" не відображає процесуальність становлення форм духовного досвіду, оскільки останній у його реальності розгортається через суперечності, постаючи єдністю гармонії та дисгармонії, становлення й руйнування і под. Невипадково Г. Гегель, покладаючи в основу категоріального знання в естетиці поняття краси, вважає справжнім її уособленням мистецтво. Саме в мистецтві ідея досконалості набуває най адекватнішого способу свого буття в цілісних художніх формах. Ідея постає як ідеал.

Не менш очевидним для дослідників було і те, що сфера виразних форм дійсності не вичерпується лише красою. Адже небайдужість зумовлює і протилежність краси — потворне. Воно актуалізує гостроту сприймання та переживання дисгармонії. Предметом небайдужості є також піднесене, трагічне, комічне та величезна кількість нюансів названих якостей. Очевидно, що виділені аспекти самовияву життєвості явищ і процесів стають для сприймаючої свідомості, а ширше — для духовного життя людства — актуальними за умови сформованого досвіду переживаючого відношення в естетично визначених формах. Відтак вихідною є категорія відношення в об'єктивно визначених її характеристиках, передусім, емоційної небайдужості. Теорія діяльнісної сутності людини вважає підставою названої здатності творчо-формуюче відношення до світу. Вона розкриває всепроникний характер формуючої потреби; її результативність — духовне багатство, уособлене в досвіді людини (людства) як дух, а в навколишньому світі як об'єктивація його у різних видах формування: предметному, пізнавальному, художньому та ін.

Становлення метакатегоріального змісту естетичного відбулося в тривалих дискусіях теоретиків естетики 60—80-х років минулого століття з приводу обсягу й змісту поняття "естетичне". Вони відомі дискусіями "природників" і "суспільників". Загальним недоліком "природників" Г. Поспелова, Н. Дмитрієва та інших і "суспільників" С. Гольдентріхта, Ю. Борєва, В. Ванслова, Л. Столовича є абсолютизація об'єктивності естетичних властивостей чи то як суто природних (перший напрям), чи то як соціально-історичних (друга тенденція). У дискусіях визначалося як найадекватніше сутності естетичного поняття "відношення". Цікаві ідеї на доведення метакатегоріального статусу естетичного містить праця Ф. Кондратенка "Естетичне як відношення" [11]. У полеміці зі згаданими авторами він заперечує "естетичні властивості" як вихідну засаду здатності естетичного відношення й однобічність розуміння зумовленості естетичного судження лише сприйманням "об'єктивно властивих предмету якостей" [11, с. 241, 250]. Автор доходить висновку, що естетичне "реально існує лише як специфічне суспільне відношення... а не як особливий предмет чи якість предмета... Естетичне є не що інше, як одне з суспільних відносин. Усі інші "естетичні" терміни, поняття та категорії — похідні від нього" [11, с. 260]. Характерним для естетичного як особливого виду відношення автор вважає здатність людини до усвідомлення себе творцем і самоусвідомлення родової спільності людини, що протистоїть іншій природі. Автор називає їх "індивідуально-суспільними відносинами" [11, с. 283]. Безумовно, естетичне відношення є діалектичною єдністю історично сформованої здатності людства до творчих взаємодій зі світом і виразною життєвістю явищ, котрі спонукають на гармонійну взаємодію з ними, організуючи собою світ сприймаючого суб'єкта.

М. Каган, аналізуючи історичний процес самовизначення відносин людини зі світом, розглядає явище специфікації цінностей у міру диференціації видів діяльності: практична, етична, релігійна тощо. Відповідно утилітарні, моральні, релігійні цінності. Естетичні цінності, на думку автора, не зазнали такої локалізації. Розглядаючи проблему в оцінному аспекті, філософ зауважує: "Сфера краси виявлялась... всеохоплюючою: будь-який об'єкт, що оцінюється етично, утилітарно, політично тощо, міг отримати водночас і естетичну оцінку" [5, с. 91]. Ця думка виходить за межі констатації за умови звертання до специфіки естетичного судження в естетиці І. Канта. Суб'єктивізм естетичних суджень долається в його естетиці тим, що прекрасні уявлення предмета "власне являють собою ту форму зображення поняття, в якій лише це поняття і набуває можливості бути повідомлюваним усім", тобто відповідність форми з її ідеєю або з поняттям доцільної його внутрішньої життєвості [7, с. 1174]. Свобода естетичного судження (в тому числі естетично-оцінного) — наслідок розгортання духу в формуючому відношенні. Воно синтезує якості предмета небайдужості, вибудовуючи його образ (судження про нього) згідно з поняттям доцільної в собі життєвості предмета.

Цінними для становлення естетичного в статусі метакатегорії є ідеї А. Канар-ського, зокрема стосовно змісту естетичного знання. Автор наголошує: "Рух естетичних знань пов'язаний з виявом саме чуттєвих характеристик буття". Уточнюючи думку, філософ пише: "Можна сказати, що естетика загалом не може не зачіпати і той кінцевий смисл розвитку всяких знань, який передбачає завершеність їх не лише за істиною чи відображенням як таким, а й за безпосередністю, тобто за самим значенням їх людського функціонування" [6, с. 95—96]. Чуттєві акти свідомості розглядаються і передумовою пізнання, й умовою успішності процесу, і результативністю наслідку в об'єктивному сенсі (істина) та суб'єктивному (духовний досвід).

Отже, естетичне відношення визначилося в низці духовних феноменів, по-перше, як сутнісно пов'язане з формуючою здатністю людства, по-друге, — як спосіб, в який ця здатність складалася та визначалася у сутнісних рисах. По-третє, естетичне відношення розкрилося як джерело творення і саморозгортання у творчості специфічного виду природного життя — життя людського духу в єдності почуттів й інтелекту. По-четверте, естетичне закріпилося як самоцінний вид духовного досвіду в художньому формуванні. По-п'яте, "естетичне" — критерій істинності змісту духовного досвіду, адже кожен вияв дійсності (чуттєво сприйманої чи інтелектуально осяжної) розкривається рівнем своєї досконалості на основі відповідності поняттю "внутрішньої життєвості" та гармонійної співвіднесеності з ідеєю доцільного.

Сказане дає підстави для визначення естетичного в змісті філософської естетики як метакатегорії. Саме з позицій такого його розуміння відкриваються подальші можливості розгортання всього багатства змісту естетичного знання.

Список літератури

Запитання для самоперевірки