Розділ II. ТЕОРІЯ ЕСТЕТИКИ

З поступом історії процес набуває якісно інших характеристик: домінування об'єктивних знань про світ. Вони зумовлені зростанням якісної визначеності досвіду відносин, що забезпечує пізнання внутрішніх "механізмів" життєвості природного світу та людини і законів її життя. Розвиток наукових знань, особливо характерний для культури Нового та Новітнього часу, — переконливе свідчення об'єктивності цієї тенденції.

Місцем "перетину" цих протилежно спрямованих векторів руху відносин людини зі світом є мистецтво. У ньому пізнання якостей предмета небайдужості й адекватне відображення ставлення до нього, поєднуючись у художньому образі, створюють його гармонійну цілісність. Усередині мистецтва як специфічного виду духовно-формуючого відношення також існує діалектика об'єктивного та суб'єктивного. Наприклад, мистецтва, що, згідно з їх видовою специфікою, характеризуються як образотворчі, відображають домінування об'єктивного начала, покликаного утверджувати виразну життєвість природних видів, у тому числі людини як вищого продукту еволюції природного світу (скульптура, живопис), а також синтетичні мистецтва (театр), що відображають діалектику об'єктивного та суб'єктивного (їх оптимальний зв'язок) у світі людських взаємин. Діалектика об'єктивного і суб'єктивного з вираженим домінуванням останнього (суб'єктивного) характерна для виражальних мистецтв, насамперед, поезії та музики. Давні греки, називаючи їх "музичними мистецтвами", акцентували на їхньому духовному характері. Матерія формування образів у цих мистецтвах є також духовним феноменом: слово в поезії та звуки інструментів чи голосу в музиці, організовані в гармонійне звучання ритмом, тривалістю, висотністю та ін. Це види формування, в яких прообразом слугує ідея суто духовних самовиявів. Невипадково початий поезії пов'язані з гімнами, зверненими до богів. Прозова мова бачиться не належним способом спілкування з богами. Сам характер спілкування — піднесений, натхненний, гармонійний — покликаний засвідчувати небуденність об'єктів, на котрі він спрямований. Поетичні звертання до богів супроводжувалися мелосом (речитативним співом). Піднесена форма звертання підтверджувала якості об'єктів відношення; визнання їх предметами всезагальної небайдужості. Це і поставало естетичним відношенням за сутністю, тобто адекватним щодо якостей предмета (реального чи витвореного уявою, що її збудила потреба у спілкуванні). Сама потреба творення відносин спілкування з вищими божественними силами — свідчення піднесення потреб над суто біологічними, в сферу духовних взаємодій. Пробуджений людський дух шукає відповідний собі об'єкт для спілкування.

Отже, мистецтво формується як най-адекватніше втілення естетичного досвіду відношення до світу. Як специфічно духовний феномен воно створює об'єктивні підстави для гармонійної життєвості матерії та духу: для опредметнення духу в матерії формування й одухотворення матеріалу формування. Втрата сучасною культурою мистецтва як специфічного типу досвіду, що об'єктивує само-цінну життєвість духу в досконалому способі буття, становить кризу не лише духу, а й антропологічну кризу — кризу феномену людського загалом.

Зауважимо ще один вагомий аспект естетичного відношення в його ґенезі й історії: оптимальну відповідність своєму поняттю. Воно не містить прагнення практичного оволодіння предметом, експансії стосовно нього, а спрямоване на творення гармонійності зв'язків — оптимальних для злагоджених взаємодій. Це утвердження тієї гармонії, за якої предмет відкривається небайдужій свідомості своїми якостями в їх само-цінній для духу життєвості й сам одухотворяється свідомістю, що пізнає і переживає його буття.

Закономірності становлення формуючого відношення. На початках історії передумовою становлення елементів естетичного в стосунках дикуна з природою постає використання предметів природи поза межами безпосередньої потреби їх споживання. Вони визначаються як посередники ефективнішого задоволення потреби: палиця підсилює функції руки, дозволяючи дістати плід з дерева. Вона ж допомагає краще боронитись від ворога. Цій меті слугує камінь. Загострена палиця — ще й знаряддя полювання... В еволюції виду "Людина" це створює об'єктивні підстави для вирізнення себе з-поміж інших суто природних видів. Свідомість дикуна, пробуджена початками формуючого відношення, розгортається за двома напрямами. Перший — це творення злагоджених взаємодій із конкретними предметами природи, адже будь-який з них дає змогу ефективніше задовольнити потребу, якщо використаний доцільно. Саме в цьому процесі передня кінцівка визначається стосовно своєї функції як суто людська рука. Повторюваність результативності постає своєрідною моделлю творення стосунків із природною предметністю.

Це напрям, що в ґенезі людства та його історії визначився як практична діяльність людини в природі. Природа у цих взаємодіях постає для людини засобом.

Другий напрям — це своєрідна стратегічна перспектива людства — творення духовних зв'язків зі силами природи. Правда, на початках історії вона має примітивний характер, засвідчуючи примітивність суб'єктів творення стосунків. Прагнення оволодіти стихійними силами природи (дощ, вітер і под.) через погрози, застрашування. Це модель стосунків у первісному стаді, що переноситься на стосунки з природним світом. Лише в процесі зростання впорядкованості відносин усередині людських об'єднань відповідна їх модель починає поширюватися на зовнішній світ. Але це — наступний етап розвитку відношення. На цьому етапі гармонізація стосунків ініційована засобами задобрювання, схиляння, шанування, скажімо, на підміну від сучасного ставлення до природи як до предмета упокорення, "приборкання" тощо. (У ставленні до природи людина ніби здійснює зворотний рух, моделюючи відношення прапращурів, але у значно руйнівніших для природи та власного духу масштабах). Яскраве свідчення деструктивності стосунків, скажімо, образ носіїв неземних цивілізацій, котрі в уяві сучасної людини, сформованої стилем стосунків у межах земної цивілізації, розглядаються носіями зла, уособленням агресивних інстинктів.

Процес гармонізації відношення, що, як уже згадувалося, здійснювався в історичному поступі у формах і засобами надання природі людського образу, визначається як естетична за об'єктивною підставою. Естетичною є сама формуюча потреба, зрештою, і її зміст, оскільки впродовж історії людство укорінювало власний образ (власний дух в образі потреби) в усіх видах формування. Так суто інтуїтивно вже на ранніх етапах історії осягалася сутнісна визначеність буття форм світу як гармонійна злагодженість взаємодії якостей усередині об'єктів і взаємодій між ними, в тому числі й людини як складової взаємодій. В останньому випадку предметам небайдужості, крім властивого їм фізично визначеного способу життєвості, надасться бажаний образ. Відтак предмет покликаний виконувати подвійні функції: поєднувати сутнє і бажане. Скажімо, сонце, водночас зі здатністю випромінювати світло і своїм теплом живити світ, набуває, іншого, невидимого "духовного" образу. В такий спосіб його фізичним виявам надасться осмислений і цілеспрямований характер. Надаючи чуттєво сприйманому образу невидимої духовної сутності, людина вводить сонце у коло "духовного" спілкування як бажаний для себе об'єкт. Сонце — це головний бог, предмет схиляння, шанування і надій на його милість. Небайдуже відношення у вигляді одушевлення всіх природних об'єктів зумовлене їх впливом на людське життя.

Можливість переходу ідеального (бажаного) в стосунках до реальної практики їх творення (чи то в предметному формуванні, чи то в наданні бажаного образу природним силам) гармонізує людську психіку, налаштовуючи на ініціювання гармонії відносин. Отже, естетичне безпосередньо задіяне в творення психічно сприятливих умов виживання. Зауважимо властиву раннім культурам діалектичну єдність духовного та практичного аспектів відношення, що впливало на становлення їх естетичної визначеності: потреба злагоди, модель якої визначена практичним формуванням та продиктована інстинктом виживання. Вона охоплювала собою і практичне, і духовне формування, взаємно поглиблюючи практичні знання та формуючи зростаючу небайдужість сприйняття природних сил у наданому їм образі. Безперечно, у наданих образах домінуючим постає бажане, що набуває вагомості реально цінного.

Естетичне відношення — складний духовний феномен. Оволодіння людини світом дійсне саме як процес духовний, хоча і зумовлений практичним формуванням. Духовне та матеріальне начала утворюють взаємоперехід, постаючи діалектичною єдністю причинно-наслідкових зв'язків. Людина як суб'єкт вільної взаємодії зі світом є наслідком відносин, процес творення яких відображає діалектичну єдність свободи і необхідності. Постійне утримання наданого світові образу (бажаного або застережливого) в міру оволодіння знанням про багатство його виявів переводить переживання наданого світові (предметності світу) людського образу в переживання самоцінності багатства виявів його життєвості. Останнє — це власне естетичне відношення, що народжує почуття насиченості життя повнотою спілкування. Чи не звідси в людини постійна потреба у творенні відношення, формуванні стосунків з природою, зі соціальним світом, світом іншої конкретної людини як джерел дійсної життєвості власного духу? Закинута в світ зруйнованих відносин вона занурюється у невизначеність, відчуває життя як абсурд.

Отже, естетичне відношення має характер вільної взаємодії суб'єкта з якостями предмета небайдужості (реальними чи наданими уявою) і завдяки цьому здатне відкривати самоцінність буття світу в його доцільній життєвості.

Сказане про витоки та передумови естетичного відношення у філогенезі, тобто в людстві загалом, важливе і в онтогенезі — стосовно конкретного суб'єкта відношення. Творча сутність естетичного відношення виявляє себе у вирізненні суб'єктом предмета небайдужості (на ранніх етапах історії "суб'єктом" постає колективне ціле — рід), У формуванні й утримуванні його образу для творення стійких форм спілкування, а отже, "гарантованості" їх зв'язків у духовно визначених формах. Так формується "пам'ять" почуттів, а отже, і сталість суто людського способу реагування на дійсність. На ранніх етапах історії почуття визначене лише потребою в предметі небайдужості. У сприйманні бажаного предмета щоразу "оновлюється" переживання його буття, поглиблюючись та урізноманітнюючись. Ініціювання стосунків з природними силами через надання їм антропоморфного (подібного до людського) образу — спосіб закріплення і джерело усвідомлення відношення як духовної цінності, а відтак — і спонука до надання відношенню власне людського (людяного) образу.

Природа, створивши розмаїття форм життя, індивідуальну неповторність конкретних його виявів, ніби дбала про багатство духовного досвіду людства. Наголосимо, що в основу естетичного відношення покладена ідея цілісності світу з багатством виявів його конкретних форм. Відповідно, умовою адекватності відношення постає його цілісність з багатством нюансів вияву небайдужості.

Історичні етапи становлення образно-формуючого відношення. Висновки про сутність естетичного відношення потребують з'ясування історичних закономірностей його розвитку.

Як уже зазначалось, передумовою здатності небайдужого ставлення було предметне формування, що зумовило потребу свідомої взаємодії з природним світом. У практичному формуванні складалося усвідомлення цінності предметів природи як засобу для життя людини. Першим етапом формування відношення, де простежуються риси естетичного, стало вирізнення з природного світу окремих об'єктів небайдужості через надання їм образу, тобто введення в простір ідеального спілкування. Такими об'єктами були, окрім знарядь практичного формування, тварини — предмет полювання, а згодом приручення. Зображення їх і характер останніх засвідчує, окрім достатньо глибокого знання будови тіла та поведінки, ще й милування силою, граціозністю. Саме ці якості закріплюються в наданих їм образах як само-цінні. Невипадково перші боги людей мають тваринну подобу. Своїм першопредком людина в наївних культурах також вважала тварину. Ліплені, різьблені, мальовані їх зображення слугують не стільки нагадуванням про реально наявні в природі об'єкти, скільки постають сакральними предметами. Окрім того, віра в магічну силу зображень, у котрі вселяється душа зображеного, визначила різноманітність зв'язків з ними.

Якщо реальні тварини слугували переважно (крім тотемних) об'єктом полювання, то їхні зображення були предметом поклоніння, шанування, адже вони — джерело життя і "члени родини" (тотемні тварини). Між тим саму себе тогочасна людина вважає слабкою та безпорадною. Це підтверджують часті зображення поранених мисливців. Обрядові дійства над зображеннями мали і практичну мету (здійснення "поранення душі" зображень як умова успішного полювання на живого звіра), і певну естетичну. Численні зображення, котрі вводили тварин у простір людського життя (печерні житла), народжували відчуття гарантованості виживання. Ідея приручення тварин певною мірою завдячує зображенням, що містили цю ідею як бажану модель стосунків. Сталий інтерес упродовж епохи палеоліту до тваринного світу як предмета ідеального формування дає змогу простежувати урізноманітнення зображень. Воно існує в удосконаленні техніки (від двоногого профільного контура тварини до чотириногого об'ємного зображення, від монохромного до полі-формного (ряду окремих фігур), від неупорядкованого розташування фігур до творення композицій та ін.

У світі людського життя в зазначений період виділяється і закріплюється в сенсі цінності життєве начало. Уособленням його постає жінка з властивою дітородною функцією (доба матріархату). Тому вирізняються як предмет небайдужості ті частини її тіла, котрі виконують цю функцію. Творення життя як функція і місія жінки закріплена в усіх культурах в образі богині-матері.

У процесі розвитку культури образ жіночості, крім природних його характеристик, набуває вираженого морального й естетичного забарвлення. Свідченням цього у розвинутих релігіях світу, зокрема в християнстві, е земна жінка Марія, що народила Сина Божого. Одухотвореність образу Мадонни слугує ідеальним взірцем (прообразом) жіночих зображень у розвинутих культурах. Отже, образотворчість слугувала засобом закріплення досвіду переживання виразного буття природних форм і виявів людського життя уже в ранніх культурах. У зображеннях світ виразних форм об'єктивно постає як само-цінний.

Другий етап формування образу відношення розгортається у вигляді все загальності формуючої потреби. Це етап становлення міфологічної свідомості, що моделює злагоду з природним світом як ідеальний образ стосунків, обіймаючи собою увесь видимий та уявний світ. Міфопоетичне мислення вкладається в естетичні характеристики, оскільки зорієнтоване на крайню космологізованість сущого. Мета міфологічної моделі світу має виразне естетичне спрямування, оскільки бачиться в тому, щоби засобами космологізації простору боротися зі "зношуванням світу", тобто освоювати хаос і перетворювати його на космос [20, с. 162]. Тут йдеться про естетичне освоєння світу — освоєння його людськими почуттями з прагненням перетворити ("відновлювати" й удосконалювати) світ не практичними, а власне естетичними засобами; подумки надавати йому бажаного образу та виконувати дію "творення" космосу (порядку) в ритуалах.

Саме в цей період складається багатюща символіка для означення якостей, властивостей, станів, відносин космічного світу. Вони охоплюють символи причинних, кількісних, семантичних, персонажних, етичних та інших зв'язків. Створюються численні бінарні опозиції, котрі відображають різні види відносин, наприклад: щастя — нещастя, сакральне — профанне, життя — смерть. На основі цих двоїстих ознак конструюються універсальні знакові комплекси — ефективний засіб пізнання світу тогочасною людиною. Наголосимо: це — естетичні відношення, тобто ґрунтовані на досвіді чуттєвих даних і формуючій здатності фантазії, що активно розвивається завдяки використанню даних чуттєвого досвіду та поширення їх на увесь всесвіт. Особливому надаються якості всезагального.