Розділ II. ТЕОРІЯ ЕСТЕТИКИ

Якщо підсумувати уявлення, на ґрунті яких складалося втілене в естетичному відношенні розуміння світу, то це — космічна його цілісність. Засоби її виразу — утвердження ідеї "все в усьому". Тому створюються концептуальні матриці, з допомогою котрих описується світ. Це ряд: літо — південь — сонце — небо — вогонь — червоний — залізо — деяка тварина — деяка рослина — певний соціальний клас і под. [20, с. 163]. Така модель — архетипні образи культури, що є формуючим началом свідомості, а тому вона зберігає конструктивно формуючу функцію на всіх етапах розвитку свідомості.

Сприймання об'єктів дійсності, людських стосунків, накладаючись на архетипні образи, мов на духовний каркас, дає очікуваний тип відношення. У ньому очікуваним є позитивне реагування на об'єкти, котрі уособлюють і символізують собою життєвість, так само, як негативним є реагування на явища, що засвідчують свою ворожість життю в усіх його виявах: стосовно індивіда, роду, стосовно тваринного, рослинного світу. Сонце, небо — це ряд символів життєвості. За аналогією вибудовується ряд символів смерті. Естетичне відношення, як засвідчує сказане, не є певним нюансом вияву ставлення до світу, а має сутнісне значення як явище концентрації духовного досвіду у формах, невідчужених від самих об'єктів, що слугують джерелом досвіду. Чуттєва даність їх суб'єктові, постійна спів присутність у бутті людини дає змогу утримувати ці образи й наочно щоразу переконуватися в дієвості їх впливу на життя людини.

Чуттєво сприйманий образ упорядкованості, наданий уявою, постає формуючою моделлю не лише у ставленні до природних явищ, а й слугує умовою упорядкованості духовних структур людини. Цій меті підпорядкована повторюваність ритуалів духовної взаємодії людини з природними силами. Усе-загальна участь в них формує все загальність типу відношення, утворюючи всередині людських об'єднань спорідненість не лише природну, біологічну (кровна родинність), а й духовну. Процес постійного відтворення стосунків, тобто формування їх естетично визначеного — злагодженого образу, зумовлює об'єктивацію відношення, усвідомлення відношення як особливого джерела творення життя. Наочним свідченням такого розуміння є виокремлення процесу творення відношення в особливий вид діяльності, здійснюваної за певними правилами, неухильне дотримання котрих покладене на спеціально уповноважених і особливо шанованих людей: шаманів, жерців (згодом священнослужителів). Наскільки діяльність організації ритуалів вважалася доленосною для спільноти підтверджує те, що найменше відхилення від прийнятих норм вважалося загрозою для добробуту і навіть життя порушників. Так, донедавна в українській народній звичаєвості причини незлагоди молодят у шлюбі старші люди вбачали у тому, що під час весільного обряду відбулося якесь відхилення від норми ритуалу (і, безперечно, знаходили його). Тобто, причини незлагоди виносилися за межі взаємин двох особистостей, що створювали сім'ю, в суто умовну сферу — ритуал.

Відношення, а відповідно, і його образи, урізноманітнювалися в процесі того, коли у спілкування вводилися все нові об'єкти та поглиблювалися знання їх виявів. Так в уяві людей створювалися численні образи богів. Кожен з них уособлював певні природні сили: бог сонця, бог грому, бог дощу, бог вітру та ін. Згодом предметом відношення стали образи умінь, котрими володіє людина. Ставлення до цих сил і здатностей має ідеально-формуючий характер, тобто містить естетичні властивості. їх концентрували в образах епічних героїв, що уособлювали всезагальні уміння. Згадаймо хоча б Геракла, Антея, Тезея, Орфея.

Гармонійна цілісність міфологічного образу світу характерна для всіх давніх цивілізацій. Вона засвідчує становлення уявлень про доцільність гармонійних зв'язків, закріплюючись як така у наданих світові антропоморфних образах. Можна стверджувати, що на ґрунті міфологічної свідомості естетичне відношення до природи набуває провідного характеру, адже увесь світ охоплюється людською формуючою потребою. Людина надає природним силам власних умінь і внаслідок піднесення їх над повсякденністю в сферу ідеального буття (у світ богів) усвідомлює їх цінність. Скажімо, у найрозвинутішій і поетичній міфології світу — давньогрецькій світ людей і світ богів діють злагоджено, втілюючи ідею все-проникної творчо-формуючої здатності. Невипадково грецький вислів стверджує: "Людина — смертний бог; бог — безсмертна людина". Міфологічна свідомість сакралізує процес творення так само, як і його наслідки.

Реальні здобутки людства у пізнанні світу, формуванні предметності, творенні стосунків, об'єктивуючись у чуттєво сприйманих образах богів як їх знання й уміння, відкриваються своєю цінністю у переживаючому відношенні та стають предметом осмислення. Естетичний досвід спілкування з природою у зазначеному аспекті закладає міцний фундамент духовності людини. Охарактеризований тип естетичного відношення правомірно розглядати як утвердження самоцінності досвіду зв'язків людини з природним світом засобами чуттєвої образності. Це — творення ідеального образу відносин в "ідеальному" (ритуально-символічному) способі взаємодій зі світом. У ідеї взаємопереходу форм світу міфологічна свідомість геніально передбачила! змоделювала його сутнісну єдність. Вона відобразила також все-загальність досвіду відносин (на рівні особливого — конкретні спільноти) та їх духовно-формуючі потенції. Світ постає в ній організованим цілим, створеним людською небайдужістю.

Третій етап становлення естетичного відношення визначається закріпленням і утвердженням духовного досвіду небайдужості у найадекватнішому — художньо-образному способі в ідеальному просторі: в межах мистецтва як особливого типу духовного досвіду. Художній простір — це особлива духовна реальність з власними законами життєвості: цілісної, чуттєво-сприйманої, внутрішньо-переконливої. Художнє формування — особливий вид формуючого відношення: творення особливого простору, виокремленого і піднесеного над повсякденністю. Це ідеальний простір, якому надано досконале життя з огляду внутрішньої його доцільності. Реальні вияви життя, введені у цей простір, набувають іншого — естетичного виміру, виявляючись своїми якостями як відповідні ідеалу духовності або протилежні йому. Це спосіб надати предметам всезагальної небайдужості тієї виразної життєвості, завдяки якій вони відкриваються своєю значущістю і починають апелювати до почуттів, уяви, розуму кожної людини.

Мистецтво, виокремлюючись в особливий тип формування, закріплює, з одного боку, предмети небайдужості, відкриваючи, внаслідок досконалого способу художнього буття, об'єктивні підстави їх всезагальної значущості. З іншого — воно утверджує ідеальний спосіб досконалого буття духовності як найвідповідніший предмету формування, а отже, як джерело реального життя почуттів — їх естетичної визначеності. Лише в художньо-образному формуванні духовне життя людини набуває цілісного характеру: в єдності чуттєвого та логічного начал духу, як єдність душевно-духовного, що розгортається в процесі його самовизначення.

Мета формуючого відношення в мистецтві: піднесення духу (почуттів, розуму) над буденністю через творення ідеального простору і в межах конкретного цілого — твору мистецтва і мистецтва як особливого типу відношення загалом. Це спосіб відділити реальний ("профанний") та ідеальний простір, щоб у такий спосіб утримувати ідею відмінного між ними, тобто відмінність реальності й її ідеалу. Це спосіб не дати духу розчинитися в повсякденності — не бути поглиненим нею. Мистецтво відкрило й утвердило шляхи та підстави цілісності життя духу в ідеальному художньо досконалому просторі. Причому дух живе, наснажуючись ідеалом відношення до ідеальних феноменів, котрі уособлюють істину, добро, красу. Втілені в художніх образах названі цінності постійно зберігають актуальність завдяки присутності в художньо досконалому ідеальному бутті.

Історія розвитку мистецтва підтверджує визначену нами закономірність як властиву саме такому типу духовного досвіду. В своїй історії художність пройшла через різні етапи, зберігаючи визначені нами тенденції. Саме в мистецтві естетичне відношення отримало найадекватніші та найдосконаліші способи свого втілення. У культурах Давнього світу, як згадувалося, бути людиною означало, передусім, ідентифікувати себе з певним суспільним досвідом і постатями, що найвиразніше уособлюють його. Тут важлива не лише якість предмета небайдужості (цінності з часом змінюються), а здатність почуттів організуватися наявним змістом досвіду та мобілізувати інтелектуальні сили, уяву, практичні уміння й знання на увічнення образів усезагальної небайдужості в матеріалі формування. Такими постатями є правителі держав, влада яким вважається наданою богами, а вони — синами богів.

Не менш важливим є також те, що в естетичному переживанні величі правителя суспільство як певне ціле починає усвідомлювати свою велич, адже фараон — це бог у людській подобі, особа, причетна не лише до божественного, а й до людського світу. Зв'язки підтримуються на об'єктивній підставі: без народу, що визнає і шанує правителя, немає правителя як реального носія влади, а отже, відсутні умови утвердити злагоду стосунків, відтак — виживання спільноти. Естетичний чинник слугує тут основним джерелом становлення образу суспільності (її конкретно-історичного типу) та моральності відношення до постаті, яка уособлює її.

Феноменом, що продукує не-відчуженість відношення, стає художньо-образне формування, тобто мистецька діяльність. Величезний розквіт художності у всіх культурах Давнього світу — вияв закономірності згаданого процесу. Саме в цей період починається виокремлення мистецтва в особливий вид діяльності. Вона відкриває формуючу силу естетичних почуттів. Адже саме небайдужість — схиляння та шанування викликали в давніх будівничих образи грандіозних споруд, канонічні пози скульптурних зображень фараонів, техніку їх виготовлення, пропорції фігур і под. Майстри-митці надихалися почуттями піднесеності на втілення в матеріалі формування образів "земних богів", а уява підказувала адекватні почуттям способи творення. Причому значущою вважалася не сама особа фараона (конкретного носія влади), а цінність влади, яку він уособлює, символізуючи ідею держави як організованого цілого.

У поступі історії художньо-образна мова, так само, як і предмети художнього відображення, зазнали змін. Однак основна мета (ідея) художнього формування залишається незмінною: творення ідеального простору для розгортання життєвості людського духу. Дух засвідчив про себе багатством виявів у розвинутих культурах Пізнього Середньовіччя та європейській культурі Нового і Новітнього часу (до перших десятиріч XX ст.).

Правомірно виділяти і четвертий етап естетичного відношення — етап культури постмодерну, характерний виведенням духу з меж естетично визначеного простору буття і занурення його в профанний простір не з метою вдосконалення останнього, а з метою нівелювання першого. Повсякденність у властивій їй невизначеності поглинає дух, розчиняє в собі, підпорядковує ситуативному плину. Здавалося б, уходження духу в буденність покликане одухотворити реальність. Однак буденність вимиває дух зі своїх меж, заспокоюючись власною самодостатністю і не визнаючи авторитету духу, оскільки він насправді безсилий перед реальністю, що не визнає ні істин моралі, ні ідеалу добра, ні самоцінності краси. Служіння названим цінностям робить людину безпорадною перед життям, а тому культура вимиває їх зі своїх меж, продукуючи натомість насильство, агресивність як "продуктивні" начала буття.

Простежені нами закономірності становлення естетичного як особливого типу відношення, характер його вияву в різних видах духовного досвіду та якісна визначеність змісту засвідчують все-проникний характер естетичного як духовно-формуючої здатності. Естетичне — спосіб цілісного буття духу в сутнісно визначених його відносинах зі світом та з собою самим.

9.3. Символічно-образна природа естетичного

Діяльність — будь-які її види (матеріально-практична, пізнавальна, художня тощо) — має символічно-образну природу. Поняття "символ" та "образ" склалися в культурі й отримали визначення в естетичній теорії як способи відображення та закріплення багатства змістовних нашарувань духовного досвіду. Інтерес до символу як способу надання універсального змісту (ідеї) в образі простежується впродовж історії становлення естетичного досвіду. Нагадаємо, що це поняття розроблялося в естетиці Платона, згодом — у неоплатоніка Плотина, у християнських богословів, зокрема в Діонісія Ареопагіта. Представники філософського романтизму, передусім, Ф. Шеллінг, всебічно обґрунтували поняття символу, зокрема художнього символу, розглядаючи мистецтво як най-адекватніший спосіб самовияву Абсолюта. Символічна природа мистецтва в історичній зміні типу символіки у зв'язку зі зміною характеру діалектичних зв'язків ідеї та образу аргументована в "Естетиці" Г. Гегеля. Цікаве розроблення проблеми символу міститься у філософській спадщині Е. Кассірера, психоаналізі 3. Фройда й аналітичній психології К. Юнга. Філософський аналіз проблеми символу розкриває його не специфічну, а універсальну властивість — символічну природу мислення, генеза якого пов'язана з духовним самостановленням людства в діяльності опредметнення світу. Нагадаємо, що грецьке слово symbolon означає "знак, прикмета". Символ характерний багатством вкладеного в нього досвіду духовно-практичного освоєння світу через смислові нашарування значень.

Символ як естетичне поняття — це образ, але в особливому способі його буття: концентрації змісту, що потребує "розкодування", вміння за зовнішньою прикметою побачити духовно споріднений зміст. О. Лосєв розглядає символ як "узагальнену смислову могутність предмета, що, розкладаючись у безконечний ряд, осмислює і всю безконечність часткових предметів, сенсом яких є вона сама" [15, с. 65]. Інакше кажучи, символ виразними виявами життєвості предмета, що постає концентрацією смислових нашарувань духовного досвіду, собою пояснює якості конкретних предметів.

Символ слугує своєрідним кодом для укладання духовного досвіду в певні форми, визначені культурою. У цьому сенсі природа символу також постає естетичною. Естетичну природу мають не лише витвори людських рук, не лише художнє формування, не лише образи природного світу, введеного у духовний досвід людства. Наукове пізнання також має символічну природу: воно "творить" світ, укладаючи його вияви в систему, що має достовірність істини, яка осягає закони буття. У такому випадку "поняття про дійсні речі є їх символ" [15, с. 27].

Підстави індивідуалізації людського образу здобуваються завдяки вирізненню індивідуальних знань, умінь або володіння "сакральною" предметністю, що забезпечує особливу результативність зусиль. У міфах, казках, епосі герою виготовляють (або він виготовляє сам) знаряддя, розраховане саме на його силу, до його руки пристосоване. В "Іліаді" Гомера зброю для Ахілла виготовляє бог Гефест, дбаючи про її красу і зручність, тобто єдність функції та якості.