Розділ II. ТЕОРІЯ ЕСТЕТИКИ

Симетрія загальний принцип організації, еквівалентний врівноваженості й гармонії. Принцип симетрії наявний у будові мінералів, рослин, тварин, тіла людини. Як наголошує видатний математик XX ст. Г. Вейль у праці "Симетрія", ідея симетрії жодним чином не обмежується просторовими об'єктами; її синонім "гармонія" значно більше вказує на акустичні й музичні застосування ідеї симетрії, вона засвідчує також стан людської лупі і. що є тією "середньою мірою", до якої має прагнути доброчесна людина (це свого часу зауважував Арістотель). "Симетрія... є тією ідеєю, з допомогою якої людина впродовж віків прагнула осягнути і створити порядок, красу та досконалість" [3, с. 37]. Розуміння гармонії як умови упорядкованості форм і структур простежується в період становлення досвідних і наукових знань людини про світ та знань про стан людської душі. У філософії ідея симетрії, гармонії й міри від часів піфагорійців розглядаються сутнісною ознакою життєвості космосу.

Ритм — це повторення та повернення, періодичність станів, що організує існування, єдину неперервність течії всіх форм життя у Всесвіті. Це особлива властивість самого життя і всіх його форм, адже ритмічна будь-яка функція, кожен вияв життєвості. Ритм є відображенням безперервних змін і руху як саморуху. Джерела його знаходяться всередині самої рухливої системи.

Таке джерело — єдність протилежних начал, котрі утворюють рухливу рівновагу. Законам ритмічної організації підпорядковані всі вияви буття на рівні неорганічного й органічного світу, на рівні свідомої організації систем (людське життя). Ритмічна діяльність мисленнєвих структур постає єдністю збудження і гальмування. Наша свідомість є ритмічно функціонуючою системою, яка перебуває в тісному зв'язку з усією нашою психофізичною організацією. Законам ритму підпорядкована формуюча діяльність людини, постаючи естетичним принципом творення упорядкованих, внутрішньо-рухливих систем. Яскравим відображенням такої закономірності є мистецтво, адже критерієм художності твору завжди слугує доцільна життєвість твору як у собі визначеної, виразної життєвості, що характеризується розгортанням просторових і часових побудов, змісту та форми, ідеї й образу.

Саме завдяки об'єктивній визначеності його якостей і властивостей світ постає формуючою передумовою людського духу, основою його цілісності й здатності до самоорганізації і в передумові, й за процесом. Тобто, основи організації природного світу — естетичні, адже він постає оформленою, доцільною в собі життєвістю, невичерпною у творенні все нових форм. У світі людського буття онтологічні якості природного світу визначилися як об'єктивна підстава для становлення людського духу, що адекватно сприймає виразність форм дійсності, організується ними й організує світ навколо себе, створюючи ідеї форм і формуючи за їх образом доцільну предметність (практичну та духовну).

9.2. Генеза естетичної здатності

Об'єктивні передумови здатності естетичного відношення. Ми наголошували на здатності відношення якостей, властивостей у предметах об'єктивного світу як на іманентній характеристиці виявів життя, розкрили якісну визначеність людського відношення до світу: в еволюції виду "Людина" воно розгорталося у форми духовності взаємодій, тобто набувало само-цінного значення. Важливо, однак, віднайти ті початкові ланки й об'єктивні підстави, котрі зумовили саморозвиток здатності переживаючого ставлення до світу в формах свобідної взаємодії з ним, тобто свідомий, духовний — естетичний характер процесу. Те, що духовність відношення має в передумові об'єктивні закони природного світу, ширше — космічного буття, які забезпечують його якісну визначеність, оформленість, ще не пояснює цього феномену. Адже ця всезагальна властивість в інших видах життя не стала підставою для якісного наслідку — розумної самоорганізації духовних структур і творення доцільних предметних та духовних форм, що здобувають внутрішню життєвість.

У людстві здатність розумної самоорганізації постала внаслідок особливого типу стосунків зі світом: у формах діяльнісного відношення. Воно визначило розумний, творчий характер відносин у вигляді формуючих взаємодій.

Формуючою моделлю в стосунках зі зовнішнім світом були стосунки всередині людських суспільних об'єднань як певної цілісності. Винесені назовні, поширені на всесвіт, вони отримали значення формуючої моделі, тим самим одухотворюючись: природний світ, наповнений образами людської небайдужості, переходив зі суто фізичної реальності в статус реальності духовної. Природна предметність, поряд з видимими, набувала ідеальних, символічних форм, котрі поставали відображенням потреби людини в предметі. Залежно від бажаних (або небажаних) виявів життєвості природних форм потреба визначала спосіб їх ідеальної життєвості, тобто вони укладалися свідомістю в певні образи: позитивні або негативні.

Виникає питання про об'єктивні підстави здатності діяльнісного, творчо-формуючого ставлення людини до світу. В еволюції біологічних форм планетарного життя іманентними йому є форми, що відображають ідею життя як збереження його видового багатства та зростаючої структурованості в еволюційному розвитку видів. Причому загальним законом є збереження виду через пристосування до умов і розмноження. Як такі, вони є завершеними формами. Водночас еволюція форм життя визначила становлення особливого — "незавершеного" його виду. Якісною його ознакою є здатність розгортати наявну життєвість у творення нових, неіснуючих у природі форм через розумний вибір засобів і в особливий спосіб: використання природи як матеріалу формування. Свідоме визначення шляхів і засобів творення необхідних матеріальних та духовних умов життя — якісна ознака виду "Людина".

Названа здатність апріорі не покладена в природі виду, а постає як наслідок його самостановлення, умовою якого є особлива організація відносин зі зовнішнім світом та всередині виду. її вияв — одухотворення природного світу внаслідок надання образу природним явищам, творення образу власних потреб у вигляді доцільної предметності, виготовленої з матеріалу природи. Це також формування ідеальних образів, котрі постають уособленням формуючих умінь в їх самоцінності (художні уміння), творення свідомої організації стосунків всередині спільнот, творення доцільного в своїй життєвості образу природного світу через продукування розумності взаємодій, що відкривають закономірне в ньому й укладають у систему понять, законів, категорій і под. Усі види формування постають виявом розумності людської природи.

Зміст та сутність поняття "організація" відношення. Організація образу стосунків зі світом (власне не стосунків як таких, а творення їх образу) набуває в еволюції виду "Людина" всепроникного характеру. Сутність його постає діалектичною єдністю образу людини й образу природного світу, об'єктивуючись у формуючому відношенні до природних предметів і явищ. Останні у своїх рисах, властивостях відображають здібності та вміння людини, набуті в еволюції виду. Тобто, вищим наслідком процесу самостановлення постає продуктивна творча уява та її суб'єкт — людська особистість.

Діяльнісне відношення означає його якісну визначеність: активний, небайдужий, творчо-формуючий характер. Діяльнісна сутність людини спричиняє особливе відношення до світу: здатність бачити його у формах своєї діяльності. Тобто, передбачає активну формуючу взаємодію з ним. Останнє вимагає необхідності освоєння внутрішньої структури форм дійсності у багатстві виявів їх життєвості. Це предметно-практична, пізнавальна, творчо-формуюча діяльність. Кожен з видів має переживаючий характер, тобто здатність не лише виявляти якості дійсності, а й переживати їх доцільну і виразну в собі життєвість безвідносно до практичної зацікавленості предметом. Процес відношення, за такої умови, набуває не суто прагматичного, а творчого характеру: формування образу потреби, згідно з сутністю виду "Людина" та відповідно до можливостей предмета формування. Тим самим предмет здобуває ідеальне буття, в якому поєднані його ідея (логіка внутрішньої життєвості) та духовний світ суб'єкта, рівень духовності (людяності) потреб, що відображаються в якостях предметів формування: у наданих їм образах. Скажімо, лопата — предмет обробітку землі — засіб реалізувати можливості її стати родючою, приносити плоди, фрукти, збіжжя та ін. Меч — предмет потенційно агресивних намірів до інших людей, хоча він може слугувати й справедливій меті: самозахисту або захисту інших від можливого агресора. З допомогою надання доцільних форм людство прагне оволодіти світом явищ. Увесь процес має естетичний характер у сенсі формуючої потреби та здатності.

Зауважимо важливий аспект відношення сторін і якостей у предметності, створеній людиною: гармонія взаємодій потреб і можливостей. Так, злагода руки з предметом праці (умова доцільності знаряддя) має і зворотний характер: необхідна злагода предмета з рукою. А отже, він бачиться не бездушною річчю, а здобуває "душу", оскільки має власний (наданий йому) образ. Ідеальний образ людської потреби виступає як душа предмета. Тому все створене набуває душу, а отже, образу (і навпаки, все, що набуває образу, здобуває душу). Людські почуття та потреби вносяться в предмет формування, надаючи йому образу, одушевляючи його. Це — одушевлена в предметі людська потреба та творчі уміння. Образ їх індивідуалізований за об'єктивною підставою: змістом потреби та характером її задоволення. У свою чергу, потреба набуває образу, визначається своїми якостями завдяки образу, носієм якого є предмет, що задовольняє потребу. Скажімо, меч у руках воїна і скрипка в руках музиканта — це символи різних людських потреб, а не лише знаряддя певного виду діяльності.

Творення доцільної предметності — не лише вияв специфічно людської життєвості, а й умова останньої. Людство надає собі образу, опредметнюючи свої потреби, котрі розкриваються духовною визначеністю. Знаряддя праці, ужиткові речі, архітектурні споруди, так само, як і гімни, звернені до богів, і самі боги, — все це наслідок формуючої здатності людини. Уся практична й ідеальна предметність — уособлення людської душі та розуму. Кожна річ з минулого промовляє до нас від імені свого часу й уособлює в собі його образ. Отже, поняття душі в цьому сенсі позбавлене містичного забарвлення, а означає перенесення людських духовних якостей (розум, здібності, вміння) на предмет формуючого відношення. З одного боку, "душа" усвідомлюється як матеріальний субстрат духовного (форма), а з іншого — як духовна засада матеріальної життєвості.

Діалектика об'єктивного та суб'єктивного в естетичному відношенні. Для виникнення естетичного відношення необхідними складовими є взаємодія суб'єкта й об'єкта. Поняття "взаємодія" набуває естетичного змісту за умови, що предмет виразними виявами життєвості збуджує почуття, активізує сприймання його якостей, пробуджує уяву та розсудок на формування його образу. Тобто, йдеться про об'єктивні властивості реального світу, або про онтологію естетичного. Нагадаємо: це відношення сторін, якостей властивостей в об'єкті, котрі утворюють його доцільну в собі, гармонійну, виразну життєвість. Щоправда, активізує небайдуже ставлення до себе і предмет, який заперечує власними якостями поняття гармонійної життєвості. Він спонукає на пошук причин дисгармонії й аналіз можливих її* наслідків. У світі живого ентропійні процеси відображають багатство виявів життя, діалектику становлення та руйнування (само-вичерпаність конкретних об'єктів, що постають матеріалом для становлення нових форм). "Упорядкування" дисгармонійних явищ тим паче постає необхідним для творення злагоджених "взаємодій" зі світом.

Активною стороною творчо-формуючого — естетичного за сутністю відношення — виступає суб'єкт, оскільки він ініціює духовні зв'язки у вигляді переживання виразної в собі життєвості предмета. Адже саме його почуття вирізнили предмет з навколишньої дійсності, організувалися ним, налаштовуючись на взаємодію у вигляді милування (або протилежних йому почуттів), виокремлення деталей, котрі створюють його не-пересічність і вирізняють з-поміж інших. Це означає, що духовні структури суб'єкта здатні до свобідної взаємодії з предметом і являють дійсність свого буття у формуванні доцільного образу життєвості предмета небайдужості (в естетичному милуванні й оцінці його якостей). Суб'єкт переживання не потрапляє в полон до свого предмета, адже його розсудок співвідносить якості предмета з ідеєю його життєвості. Тобто, він зіставляє реальний предмет з поняттям красивого, доцільного, виразного і под. За умови, що розсудок підтверджує стан почуттів, між ними виникає несуперечність, окрім цього — гармонія. А отже, відношення набуває характеру свобідного незацікавленого милування об'єктом, тобто естетичного.

Звернемо увагу на поняття "незацікавлене" відношення. Що варто розуміти під цим поняттям? Людське ставлення до світу складалося в практичному формуванні предметності. Саме формуюче відношення і визначило здатність вирізнений одних явищ з-поміж інших за ознакою відмінності якостей порівняно з іншими видами чи всередині свого виду. В практичному формуванні складалося розуміння доцільного в об'єкті, тобто іманентно доцільного, того, що є умовою життєвості предмета безвідносно до практично доцільного, в сенсі корисного для людини, є вторинним, похідним від онтологічних якостей об'єкта. Практична зацікавленість предметом зумовлює переведення його якостей лише в ранг засобу для чогось іншого, тому не має безпосередніх естетичних характеристик. Відношення набуває естетичних характеристик за двох основних умов. По-перше, коли предмет своєю виразною життєвістю визначається для почуттів як само-цінний — джерело їх життєвості (естетичне милування). По-друге, коли творчий дух увічнює себе в предметі, яким надихався і завдяки якому набув визначеності образу, постав реальністю сам для себе (художнє формування). Наявність практичного і духовного типів відношення визначає багатство творчих взаємодій людства зі світом і постає основною умовою та підставою його само-становлення як свідомого творця власної життєвості.

Творча сутність естетичного відношення. Усякий образ як наслідок формування становить діалектичну єдність двох начал: об'єктивного та суб'єктивного. Діалектична їх взаємодія — умова "взаємоформуючих" потенцій. Трансформація суто природних об'єктів у естетичні здійснюється через опосередкування їх якостей: укладання в образ. У всіх культурах природні стихії набувають божественної сутності й антропоморфного образу. Природні явища, змушуючи людину найбільшою мірою відчувати свою залежність від них, всюди "уявляються людині у вигляді людської, наділеної волею істоти, і є для неї предметом релігійного поклоніння" [21, с. 445], — зауважує Л. Фейєрбах. Трансформовані в людську подобу вони стають зручними для творення відношення. Естетичний зміст останнього визначається якісними ознаками предмета, що зумовлюють можливість "упорядкування" його вмістом людської формуючої потреби. Це амплітуда від страху, схиляння та задобрювання до радості, захоплення, шанування. Об'єкт небайдужості має набути образу, що усталює його якості, а відтак стати "гарантом" очікуваності відношення. Останнє спричинене не лише наданими предмету якостями (вони відсвічують в образі), а й гарантованістю ставлення людини до предмета (у наданому образі).

У поступі людства складалося багатство нюансів названого діалектичного зв'язку. Історично він рухався у двох напрямах. Перший тип творився у сфері предметного формування. На початках історії домінуючим тут постає об'єктивне начало, тобто предметність у її природних якостях і властивостях послуговувалася людині в задоволенні її життєвих потреб. У предметному формуванні матерія світу та її форми постають моделлю формуючих умінь. Зокрема, такою моделлю для людини є її власне тіло. О. Лосєв, наприклад, називає руку "породжуючою моделлю" предметної образності [15, с. 61]. Рука — архетипний образ предметності, сформованої прадавньою людиною; вона слугує породжуючою моделлю виготовлених знарядь праці, адже сокира — це образ спарених зусиль людських рук (лезо і топорище). Плуг, граблі, лопата — за кожним з цих предметів постає архетипний образ руки в певному її положенні. Те саме має місце у предметності ужитковій: горщик, тарілка, ложка, виделка. Такий прообраз у знарядь полювання й оборони: спис, лук, стріла і под. [16]. Лише з поступом історії, в процесі зростання знань про якості предметності в її формах все менше простежуються природні якості предмета (його внутрішні характеристики), поступаючись місцем образу людських потреб. Суб'єктивне начало постає домінуючим у формуванні, відтворюючи в образах практичної предметності образ людських потреб, котрі все більше відчужуються від зв'язків з природним світом.

Другий тип діалектичних зв'язків об'єктивного та суб'єктивного у формуючому відношенні виявляє себе у формуванні духовних феноменів. На початках історії він постає у формах вираженого домінування суб'єктивного начала. Давня людина активно ініціює зв'язки з природним світом, надаючи йому власного образу й образу стосунків у спільнотах. Укладаючи увесь світ в образи, вона одухотворяє природну предметність, створюючи зручні (ідея зручності) умови спілкування. Це явище яскраво простежується в міфології. Лісовики, степовики, водяні, мавки, домові — це не лише образи української міфології. Кожен народ зберігає у своєму без-свідомому названі або подібні образи як архетипи етнічної само-ідентифікації.