Глобальну тривогу сьогодні викликає стан світового та європейського морського простору, а відповідно й обов'язок ЄС його захисту, що є новою сферою діяльності європейського права. Це випливає з суті Договору про створення ЄС (ст. 71(l)b u 80(2)). Директива ЄС 76/464, або 91/676 говорить про те, що море є територією ЄС, з усіма наслідками, які звідси випливають, а не об'єктом, захищаючим себе самостійно, про це необхідно пам'ятати українському законодавцю.
Суттєвою проблемою сучасного європейського екологічного права є ефективність його норм. Будь-яке саме оптимальне законодавство без його дотримання залишається звичайною формальністю.
"Pacta sund servanda" – договори повинні виконуватись – наголошує один із постулатів теорії права.
В. Коестер, аналізуючи договори у сфері природного середовища, вказує, що зазвичай контроль дотримання залишається за державою. Напевно тому положення про компенсацію санкцій зустрічаються в договорах вкрай рідко, як і щодо вирішення суперечок третьою стороною, рішення якої є обов'язковим для усіх сторін.
Проблема дотримання природоохоронних договорів ще більше ускладнюється тим, що обов'язки у них часто сформовані таким чином, що їх невиконання не тягне відповідальності держави-порушника, якщо не нанесена шкода природному середовищу іншій державі або міжнародним ресурсам, а тільки природному середовищу самої держави-правопорушника. Крім того, обов'язки в договорах інколи спеціально формулюються таким чином, що потребується їх особлива інтерпретація і аналіз їх змісту, щоб встановити, чи не порушується суть обов'язку.
На мою думку, це зумовлено взаємним упереджувальним пробаченням можливої вини сторін щодо порушення норм європейського екологічного законодавства. Складність зумовлена ще й тим, що внутрішнє екологічне законодавство, як правило, виражає волю відповідної держави (інтереси суспільства з приводу використання природних ресурсів, що знаходяться в національній юрисдикції), а міждержавне право у свою чергу відстоює узгоджену волю двох і більше держав або міжнародних організацій.
Так, відповідно до Уставу ООН і принципів міжнародного права, держави мають суверенне право розробляти власні природні ресурси згідно зі своєю національною політикою у сфері навколишнього природного середовища і несуть відповідальність за забезпечення того, щоб ця діяльність у межах їх юрисдикції і контролю не завдавала шкоди природному середовищу інших держав або районів за межами дій національної юрисдикції.
Водночас слід зазначити, що якщо міжнародним договором, укладеним Україною, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про охорону навколишнього природного середовища, то застосовуються правила міжнародного договору, що закріплено, наприклад, у ст. 71 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища".
Суть труднощів на цьому етапі національного права в тому, що нові прийняті й оновлені під впливом європейського права акти містять безліч раніше не сформованих законодавцем завдань, вимог і внесених повноважень для адміністративної влади і судів, а також нові обставини і права для приватних осіб.
Коли влада діє на підставі національних законів, які виражають правові норми ЄС, проявляється так званий опосередкований вплив застосування права ЄС. У цьому випадку влада не тільки обмежена національним правом, а й змушена враховувати і законодавство ЄС.
У таких випадках вимагається як знання законів ЄС, так і вміння інтегрувати їх відповідно до положень національного законодавства і діючої практики.
Таким чином, на цьому етапі європейське екологічне право щодо українського екологічного права не є догмою, а слугує суворим керівництвом до дії як засіб адаптації.
Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екологічне право України» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Екологічне право України на шляху до Європейського Союзу: питання адаптації“ на сторінці 2. Приємного читання.
