Розділ «1. Загальні засади безпеки життєдіяльності»

Навіть поверхневий аналіз міфології дає змогу побачити цілісну, структуровану систему забезпечення безпеки, ґрунтовно розроблену у давні часи. Безпеку в той час не поділяли на виробничу та невиробничу, оскільки не існувало виробництва у сучасному його розумінні. Цілісний підхід до вивчення питань безпеки є цілком логічним, адже допомагає розв'язати їх комплексно. Перспективи розвитку безпеки життєдіяльності теж мають бути зорієнтовані на інтеграцію розрізнених напрямів, що досліджують окремі аспекти безпеки людини, в одне ціле.

У міфології природа зображена за аналогією з людьми та закономірностями їхнього життя. Людина антропоморфізує природу, не відокремлює себе від неї, персоніфікує її сили у вигляді людей-богів. Отже, міфологія постає як система знань, інтерпретованих відповідно до світогляду давніх людей. Природа і її стихії знайшли понятійно-образне відображення. Так, різні верховні боги – Зевс, Юпітер, Дажбог втілюють життєдайну силу сонця і вогню.

В античності відбувалися істотні світоглядні і теоре- тико-пізнавальні зрушення. Ідеться передовсім про перехід від прямого ототожнення людини і природи, людини і суспільства, матеріального та ідеального, поняття і образу до їх розмежування, розрізнення і, зрештою, протиставлення. Водночас сформувалася наука як спосіб пізнання світу, однак збереглася традиція розглядати його як єдність. Цим зумовлені і сутнісні ознаки космологічно цілісного підходу в пізнанні екологічних систем.

Одним із перших, хто на межі XVIII–XIX ст. усвідомив потребу цілісного оцінювання природних комплексів і глибинні зв'язки між людством та природним середовищем, був німецький натураліст Александр фон Гумбольдт (1769–1859). Він написав понад 600 праць, які сприяли розвитку геології, геоботаніки, гідрології, ґрунтознавства, кліматології та багатьох інших наук.

Засновником екології вважають німецького вченого Ернста Геккеля (1834–1919), який дав визначення екології та безпеки життєдіяльності, а також інших галузей знань, що вивчають тваринний, рослинний, сировинний світ як "наук про загальну економіку природи". Він запровадив і термін "екологія".

Сутність природних комплексів висвітлено у працях російського природознавця Григорія Морозова (1921– 2001). Василь Докучаев (1846–1903) у першій половині XX ст. створив учення про ґрунти, у 1948 р. англійський учений Артур-Джордж Тенслі (нар. 1935) розробив поняття "екосистема" і визначив його сутність.

У XX ст. людству почала загрожувати небезпека повільного вимирання внаслідок безперервного погіршення умов навколишнього середовища і вичерпання природних ресурсів. Для її усунення необхідні перегляд традиційних принципів природокористування та докорінна перебудова господарської діяльності у більшості країн. Одним із перших у світі звернув увагу на цю проблему перший президент Академії наук України Володимир Вернадський (1863–1945). Його вчення про ноосферу посідає особливе місце в історії екології та безпеки життєдіяльності населення. Він вважав, що ноосферу (сферу розуму) і біосферу (сферу життя) утворює "жива речовина", до складу якої входять всі живі організми і людина, розглядаючи природу та людське суспільство як ціле. В. Вернадський обґрунтував положення про те, що діяльність сучасної людини зумовлює рух основних хімічних елементів у масштабах, порівнюваних із природними циклами руху цих елементів. За його визначенням, людина стала наймогутнішою геологічною силою на планеті, її діяльність почала перевищувати масштаби найпотужніших стихійних явищ. Такий стан навколишнього середовища і негативні прогнози щодо глобальної соціоекологічної ситуації спонукали до проведення спеціальних досліджень і заходів, які б дали змогу розв'язати двоєдине завдання – збереження рівноваги в природі та задоволення людських потреб, що зростають.

Істотну роль у становленні сучасної екології відіграла публікація монографій із цієї проблематики американського вченого Юджина Одума (1913–2002) у 70– 90-х роках XX ст. З 1950 р. екологічні дослідження особливо активізувалися.

Перший науковий центр екологічних досліджень в Україні було створено у 1930 р. при Інституті зоології і ботаніки Харківського державного університету (очолив В. Сташинський). Його праця "До розуміння біоценозу" (1933) є класичною у сфері вивчення зв'язків між організмами в ценотичних системах. Світове визнання здобули дослідження українських учених І. Підоплічка, Ф. Гриня, С. Стойка, П. Погребняка, Д. Воробйова та ін., які протягом 1940–1980 рр. розробили принципи раціонального природокористування, типологію лісів тощо. Натепер в Україні екологічні проблеми вивчають академіки М. Голубець, К. Ситник, Ю. Шеляг- Сосонка. Українські екологи зробили вагомий внесок у розроблення методів оцінювання рівня радіоактивного забруднення великих територій та обґрунтування заходів щодо зменшення екологічних збитків від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.