РОЗДІЛ 10. ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

Декларація "Про незалежність України", Конституція України. Основні напрями законодавства України - антро-поохоронне: "Про основи охорони здоров'я в Україні", "Про санітарно-епідеміологічне благополуччя населення", "Про екологічну експертизу", "Про відходи", "Про охорону праці", національна програма "Репродуктивне здоров'я"; природоохоронне законодавство - Закони України: "Про охорону навколишнього природного середовища", "Водний кодекс України", "Земельний кодекс України", "Про охорону атмосферного повітря". "Про цивільну оборону", "Про дорожній рух", "Про пожежну безпеку". Концепція організації роботи з профілактики невиробничого травматизму. Національна програма поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 1996-2000 роки. Нормативні документи та основні їх вимоги щодо забезпечення безпеки життєдіяльності населення: норми, правила, інструкції.

Важливим розділом сучасного курсу безпеки життєдіяльності людини та суспільства є законодавство - екологічне, трудове право, закони, які стоять на сторожі здоров'я, безпеки людини. Актуальним у забезпеченні безпечної життєдіяльності є знання про явні, скриті або можливі небезпеки. Знання - це застосована у практиці інформація, зокрема юридична і згідно діючому законодавству громадянин має право на її отримання.

Кінець ХХ ст. вніс дві головних зміни у правові норми, як кожної країни зокрема, так і в міжнародне право в цілому. Спочатку право людини, а слідом за цим і якість природного середовища були визнані як фундаментальні суспільні цінності, бо людина не може бути відокремлена від природи. Поступово було сформульовано поняття права людини на безпечне природне середовище, чим було визначено коло її екологічних прав. В останні роки міжнародна суспільна свідомість остаточно затвердилася в необхідності визнання пріоритетності прав людини на здорове і гармонійне природне середовище.

Право - це система загальнообов'язкових правил поводження, соціальних норм, встановлених суспільством або санкціонованих державою, що відбивають волю панівного класу або всього народу і спрямовані на врегулювання суспільних відносин. Для забезпечення прав людини держава має примусовий апарат. Екологічне право -це система законодавчих та морально-етичних норм, які регулюють екологічні суспільні відносини і визначає найбільш ефективні шляхи використання природних ресурсів, екологічну безпеку громадян і захист їхніх прав у цій сфері.

Існує суб'єктивне право - як оцінка можливого поводження громадянина або організації, що залежить від культури, моралі суспільства і спрямованого на досягнення певної цілі, пов'язаної із задоволенням інтересів, потреб (на жаль не завжди законних). До цього відносять екологічні права, зокрема право на безпечне для життя і здоров'я, стан природного середовища. Це одне з фундаментальних прав людини, закріплених у міжнародних правових актах, Конституції і законах України. Права людини, пов'язані з якістю оточуючого середовища, його екологічними характеристиками закріплюють міжнародні договори і конвенції. Це стверджує Загальна Декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН в 1948 р. В 1966 р. прийнятий Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права людини. Проте, на жаль, прямо екологічні права в цих та інших документах обумовлені не були. І тільки в 1972 р. вперше на міжнародному рівні було визнано право людини на "сприятливі умови життя в навколишньому середовищі, якість якого дозволяє вести гідне і процвітаюче життя". Це було закріплено в першій статті Декларації Стокгольмскої конференції ООН із проблем навколишнього середовища.

Згодом право людини на сприятливе навколишнє середовище, в тій або іншій мірі, було підтверджено багатьма міжнародними правовими актами: Заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975 р.), Конвенція про заборону військового та іншого впливу на природне середовище (1976 р.), Конвенція про транскордонне забруднення повітряного басейну (1979 р.), Резолюція Генеральної Асамблеї ООН "Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для теперішнього і майбутніх поколінь" (1981 р.), Конвенція про морське право (1982 р.), Конвенція про оцінку впливів на навколишнє середовище у трансграничному аспекті (1991 р.). Ці та інші документи підвели світове співтовариство лише у 1992 р. до закріплення основного принципу про право кожної людини на безпечне для здоров'я і життя природне середовище. Україна, як суб'єкт міжнародного права дотримує екологічні права громадян. Тепер ці принципи закріплені в конституціях багатьох країн, в тому числі українській, забезпечуючі основні життєві права людини - право на безпечне життя, здоров'я, працю. Основними елементами такого конституційного права стали: одержання інформації екологічного змісту, внесення пропозицій у процесі проведення екологічної експертизи, право на ініціативу судового процесу, пов'язаного з екологічними порушеннями, право брати участь у процесі розробки екологічних рішень.

На підставі цього можна виділити найбільш важливі види інформації, що підлягають запиту з боку окремого громадянина, організації: про викиди шкідливих речовин у повітряний і водний басейни, про накопичення відходів і їхню переробку, використання питних і непитних вод, про шумо-вібраційне забруднення, стан виробництва і використання енергії, ліцензування і транспортування небезпечних, радіоактивних речовин і об'єктів, застосування пестицидів, інвентаризація токсичних відходів і багато інших питань.

Питання

1. Яке значення права, зокрема екологічного, в забезпеченні безпеки людини?

2. Які міжнародні документи гарантують право людини на безпечне життя ?

3. Яке значення достовірної інформації в безпеці людини?

10.1. Антропоохоронне право і безпека людини

Основу цієї галузі права і безпечної життєдіяльності людини складає Конституція України, яка гарантує безпечні умови життя, роботи, збереження генофонду українського народу. Антропоохоронне право спрямоване на охорону здоров'я, життя як окремої людини, так і всього суспільства.

Дія біологічних факторів небезпеки відображена в таких законах як "Основи законодавства України про охорону здоров'я", "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення". Важливими у цій групі законів є закони "Про екологічну експертизу", "Про відходи", "Про ядерні відходи".

"Основи законодавства України про охорону здоров'я" визначили правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я громадян України, слугують усуненню факторів, які шкідливо впливають на їх здоров'я, попередженню і зниженню захворюваності, інвалідності та смертності. Тобто цей закон має пряме відношення до курсу безпеки життєдіяльності людини в різних сферах її діяльності - виробничій, побутовій, природній. Це відображено у ст. 4 - про основні принципи охорони здоров'я, статті 6 про право на охорону здоров'я. Стаття 28 вимагає створення сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту та відпочинку. Закон гарантує, крім вже розглянутих прав, впровадження альтернативної медичної допомоги, можливість людині самостійно обрати експертну організацію та експертів (ст.73).

Закон про санітарне та епідемічне благополуччя населення у статті 1 визначає поняття небезпечного чинника - це будь-який хімічний, фізичний, біологічний чинник, речовина, матеріал або продукт, що впливає або за певних умов може негативно впливати на здоров'я людини.

Стаття 13 висуває вимоги до ліцензування видів діяльності з потенційною небезпекою для здоров'я людей. В ній перелічені найбільш небезпечні види діяльності: виробництво, переробка та реалізація продуктів харчування та харчових добавок, медикаментів, товарів побутової хімії, роботи з біологічними агентами та хімічними речовинами, джерелами іонізуючих та неіонізуючих випромінювань і радіоактивними речовинами.

Стаття 14 розкриває вимоги державних стандартів та інших нормативно-технічних документів до безпечних умов для здоров'я і життя населення. Розглядаючи повітря, як небезпечний чинник, слід сказати про статтю 19 цього закону, в якій вказано про гігієнічні вимоги до повітря в населених пунктах, у виробничих та інших приміщеннях.

Вимоги до житлових та виробничих приміщень, територій, засобів виробництва та технологій подані у статті 22. Важлива 23 стаття -про забезпечення радіаційної безпеки та статті 24 і 30 про захист населення від шкідливого впливу неіонізуючих випромінювань та інших фізичних факторів і запобігання особливо небезпечним, інфекційним хворобам, масовим отруєнням та радіаційним ураженням населення. Слід зазначити, що посадова особа - головний санітарний лікар, лікарі санепідстанцій наділені достатньо вагомими правами, щоб гарантувати права інших громадян, наприклад за допомогою штрафних санкцій.