Розділ «Тема 2. Теоретичні засади банківського кредитування»

У заставу за кредитами надавалися земельні володіння, ліси, села, які знаходилися у приватній власності однієї особи. У містах предметом застави виступали міські будинки, незабудовані ділянки, сади тощо. Боржників, які не повертали кредит, садили у боргову тюрму.

Встановлені заборони на стягнення процентів за кредит сприяли використанню таких методів кредитування, як застава з правом викупу, купівля ренти, сплата повноціннішою монетою, ніж та, в якій була надана позика, відшкодування за запізнення сплати. Це було викликано тим фактом, що кредитори всіляко намагалися обійти встановлені обмеження.

У кінці XIV - на початку XV ст. процентні ставки найчастіше встановлювалися на рівні 10% у кредитах під заставу нерухомості (іноді сягали аж до 20%). З часом вони знизилися і у середині XV ст. становили близько 8%, а в другій половині XV ст. іноді складали і 5%. Однак, міським багатіям шляхта надавала позики під вищий процент (іноді вище ніж 15%), а з позик, які не були забезпечені нерухомістю, повинен був сплачуватися ще вищий процент.

На українських землях у середньовіччі кредит був децентралізованим, позики надавалися окремими особами (переважно купцями), які мали вільні грошові кошти, тим, хто відчував потребу у додаткових капіталах. Але вже в XVI ст. кредит набував ознак централізованості. Зокрема, майже у кожному місті чи містечку була певна кількість громадян (у великих містах - купці, у малих - заможні ремісники), які в значних розмірах надавали гроші в позику, що приносило їм вагомі доходи. У XVII ст. існували установи, де укладалися кредитні угоди, які стосувалися застави маєтків, купівлі ренти, забезпечення кредиту нерухомістю, надання позик під боргові розписки.

У ХУП-ХУШ ст. на західноукраїнських землях у господарстві Речі Посполитої кредитна діяльність проявлялась у виді надання сільських та міських кредитів. Кредити могли надаватися як у грошовій, так і у натуральній формах (зерном, сіном). Кредиторами виступали поміщики. У деяких селах утворювались общинні кредитні установи, які надавали в позику грошові кошти, а також зерно чи інші товари. Цільове призначення кредитів, які надавалися селянам, було різним. Зокрема, на навчання ремеслу, відкриття ремісничої майстерні, торговельного закладу, купівлю худоби, землі, покриття збитків від стихійних лих. Грошові позики були, як правило, середньостроковими (від 1 до 3 років). Проценти за користування були низькими (у межах 3-6%), а інколи і зовсім не сплачувалися. Проценти з кредитів у натуральній формі сплачувались тим самим товаром, який був наданий у кредит. Наприклад, позики у зерні надавалися під 12,5% і сплачувалися також зерном. Забезпеченням кредиту виступав урожай чи худоба, які повинні були перевищувати наданий кредит удвічі. Найдорожчим був лихварський кредит.

Економічний розвиток міст Галичини у кінці XVII - першій половині XVIII ст. зумовлював зростання попиту на гроші та розширення кредитної діяльності. Це дало поштовх до розвитку банківських установ, прибутки яких формувалися за рахунок різниці між доходами та витратами за активними і пасивними операціями, тобто банківський капітал не мав на той час безпосереднього зв'язку з виробництвом та нагромаджував прибутки за рахунок торгівлі грішми. До банківських установ вносили грошові суми шляхта, монастирі, костьоли, церкви. Найбільші розміри капіталів мали банківські установи Станіслава, Снятина, Рогатина, Бучача, Підгагцька, Теребовлі. Концентрація капіталу у банківських установах була значною, що слугувало передумовою для розвитку їх підприємницької діяльності через розширення майстерень та промислів.

Особливістю кредитування у Західній Україні у складі Австро-Угорської імперії було те, що свою діяльність на цій території здійснювала значна кількість іноземних банків (австрійських, угорських, німецьких, польських). Водночас були створені і власні приватні банківські установи (Галицький гіпотечний банк, Львівський парцеляційний банк, Промисловий банк у Львові, Буковинський крайовий банк, Буковинський завдатковий банк (створений поляками), який спеціалізувався на видачі короткострокових кредитів, Буковинський кредитний земельний банк, який займався довгостроковим кредитуванням). Кредити надавалися також ощадними касами (Австрійська ощадна та Галицька ощадна каси у Львові, Українська щадниця), повітовими і міськими касами (Галицька поштово-ощадна каса, Центральна ощадна каса рільничих спілок. Львівська міська ощадна каса). У першій половині XIX ст. в Галичині діяло багато приватних банкірських фірм (Банкірський дім Натансон і Каллір у Бродах, Банкірський дім Озіяпіа Хоров і на у Львові, Фірма Шеленберга, Банкірський дім Шути і Гаги та Банкірський дім Якоба Уляма у Львові), які надавали як короткострокові (до року), так і довгострокові (від 5 років і більше) кредити населенню. Процентна ставка складала 6-7%. У забезпечення приймались, як правило, земельні ділянки та нерухомість.

Початок XX ст. у Галичині характеризувався появою та розвитком мережі ощадних кас, іпотечних, кооперативних банків, кредитних спілок та інших банківських структур.

У Російській імперії розвиток кредитної діяльності проходив повільними темпами, а перші кредитні операції відносять до XVIII ст. У цей період починали зароджуватися два основні види кредитування: іпотечне та комерційне. Першою кредитною установою в Росії вважають Державну монетну контору (1729 р.), якій було дозволено надавати короткострокові позики під заставу золотих та срібних речей.

Однак, ще на рубежі XVII-XVIII ст. у Російській імперії існувало обмеження на здійснення кредитних операцій, яке призвело до того, що позичальники (дворянство, купці) змушені були брати кредити в іноземних банкірів під високі проценти. Така ситуація спонукала до формування власних кредитних ресурсів та створення банку, який би здійснював кредитні операції на вигідних умовах. Так, для надання допомоги дворянству у середині XVIII ст. був створений Дворянський позичковий банк, у складі якого був Дворянський банк та Банк поповнення.

Банк поповнення, який отримав назву "Комерційний", спеціалізувався на короткостроковій кредитній діяльності (строком на 6 місяців). У заставу приймалися товари, які знаходилися в порту Петербурга. Позичальниками були, як правило, купці, які були не задоволені вузькою спеціалізацією банку. Згодом банк почав надавати кредити дворянам. Однак, малий попит на кредити та неповернення раніше виданих коштів призвели до банкрутства та ліквідації банківської установи.

Основною сферою діяльності Дворянського банку було поземельне кредитування. Водночас, окрім земельних ділянок, у забезпечення приймались коштовності, поміщицькі маєтки та інша нерухомість. Позичальниками виступали, як правило, дворяни та іноземці, які володіли нерухомістю. Спочатку кредити надавались великими сумами і були коротко - і середньостроковими (до 3 років), але з часом банк розширив свою діяльність і надавав дрібніші кредити на довший термін (до 8 років). Процентна ставка за кредитами була невисокою і коливалася у межах 6%.

Посилення розвитку кредитування призвело до виникнення ще кількох банківських установ, серед яких Мідний банк, Артилерійський банк, Державний позичковий банк, Допоміжний банк для дворянства. Вони були створені для надання кредитів широким верствам населення.

На українських землях у складі Росії, поруч із появою мережі установ Державного банку Російської імперії (у Києві, Харкові, Одесі), створювалися іпотечні банки (Земський банк Херсонської губернії в Одесі, Харківський, Київський та Полтавський земельні банки) та відкривалися відділення російських державних іпотечних банківських установ (Селянського поземельного та Державного дворянського земельного банків). Метою створення банків було, насамперед, задоволення потреб споживачів у кредитних ресурсах. Кредити надавались як короткострокові (2-і 1 місяців), так і довгострокові (34-66 років). У забезпечення найчастіше приймались земельні ділянки та міська нерухомість. Процентна ставка встановлювалась на рівні 6%.

Фінансово-кредитна система України у складі Російської імперії характеризувалась також існуванням приватних земельних банків (Сільський банк графині О. Браницької у Білій Церкві, Сумський селянський банк), акціонерних банків (Харківський торговельний банк, Київський приватний комерційний банк, Миколаївський комерційний банк, Кременчуцький комерційний банк, Кам'янець-Подільський комерційний банк, Одеський обліковий банк, Одеський торговельно-промисловий банк та інші) та розгалуженою мережею товариств взаємного кредитування, позичково-ощадних кас та кредитних товариств райффайзенівського типу.

Розвиток кредитної діяльності в Україні у період адміністративно-командної економіки був дещо сповільнений. Радянський уряд здійснював регулювання кредитної діяльності і встановлював жорсткі ліміти кредитування. Усі приватні кредитні установи підлягали націоналізації та об'єднувалися з центральним банком (Народний банк РРФСР). У 1923 р. почав свою діяльність Державний банк СРСР. Основним завданням діяльності банку було кредитування промисловості, сільського господарства, товарообігу та упорядкування грошового обігу. Ставки за кредитами були дуже високими і складали 8-І2% не місяць.

Банківська справа у СРСР була монополією держави. Для фінансування різних галузей народного господарства створювалися спеціалізовані банки (Всеукраїнський кооперативний банк, Торговельний промисловий банк (Промбанк), Електробанк, Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва (Цекомбанк), Центральний сільськогосподарський банк (ЦСГбанк), Банк для зовнішньої торгівлі СРСР (Зовнішторгбанк) та інші), яким план кредитування складався централізовано Державним банком. Створені банківські установи могли надавати лише довгострокові кредити, а Державний банк - короткострокові. У цей період були також встановлені основні принципи кредитування, які передбачали цільове використання кредиту, строковість, поверненість, платність та забезпеченість. Однак, в останні роки існування СРСР спостерігалася певна лібералізація, яка полягала у можливості створення акціонерних та кооперативних банків.

Історія розвитку кредитної діяльності у незалежній Україні ще досить коротка. Після 1991 р. основними кредиторами стали комерційні банки, у тому числі колишні державні, а позичальниками - підприємства різних форм власності, приватні підприємці та окремі громадяни. Значні зміни відбулись у формах і видах кредитів, особливо в методах кредитування. Від кредитування численних окремих об'єктів, передбаченими банківськими інструкціями в радянський час, банківські установи перейшли до кредитування суб'єктів, турбуючись насамперед про свої доходи і повернення кредиту. Замість досить складного порядку кредитування, який передбачав значні особливості для підприємств окремих галузей чи підгалузей економіки, кредитування почало здійснюватись в основному на покриття дефіциту оборотного капіталу підприємств та для задоволення споживчих потреб населення.

2.4. Інституційно-правове регулювання банківського кредитування

Важливе значення у процесі здійснення кредитних операцій банківськими установами має інституційне, законодавче та нормативно-правове забезпечення діяльності банків. Головними інституціями, які регламентують порядок здійснення банківської кредитної діяльності в Україні, є: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів, Національний банк України, банківські установи тощо.