Розділ «Тема 2. Теоретичні засади банківського кредитування»

Важливу роль у діяльності трапезитів займали вкладні операції. Якщо вклади були процентними, то трапезит міг на свій розсуд розпоряджатися залученими коштами. Таким чином відбувалось накопичення ресурсів для кредитної діяльності. У кредитування використовувались як залучені, так і власні кошти банкірів. Трапези, зберігачі коштовностей та значних грошових коштів перетворилися у центри кредитних операцій. Вони позичали кошти на різні потреби і надавали їх на різних умовах. А оскільки необхідно було платити вкладникам, то кредити спрямовувалися, як правило, у найбільш вигідні угоди, якими були, насамперед, морські кредити. Заставою у морському кредитуванні виступали вантажі чи кораблі. Однак, кредитування морської торгівлі в Афінах у той період було пов'язане з великими ризиками, що виникали внаслідок зловживань та обманів з боку власників вантажу чи корабля, нападів піратів, воєн, стихійних лих та аварій з кораблями тощо.

Афінське законодавство намагалось врегулювати кредитну діяльність, надавши можливість притягувати до відповідальності недобросовісних позичальників та неплатників боргів. Водночас, кредиторами приймались різного роду заходи безпеки - посилання власних агентів, які плили на кораблі до місця призначення і слідкували за вантажем; наявність довірених осіб у портах призначення; порука третіх осіб та інше. Однак, використання таких заходів було характерним лише для багатих людей, які могли дозволити собі додаткові витрати.

Окрім морського кредитування, у давній Греції досить розповсюдженим було забезпечення кредитів нерухомим майном - іпотека, іпотечними кредитами займались трапезити, які мали громадянські права, а також володіли діловими якостями, мали особисті зв'язки, добру репутацію, були обізнаними у різних сферах діяльності. Крім надання іпотечних кредитів, набувало поширення кредитування під заставу цінних речей, порука третіх осіб, без забезпечення на основі дружніх стосунків. Об'єкт застави міг бути будь-який, але найбільш поширеними, все ж таки, були вантажі, під які бралися кредити, кораблі з товарами, нерухомість.

Кредити могли надаватися на різноманітні цілі, зокрема, оплата дорогих літургій, видатки на викуп з полону, прийом гостей, одруження доньки, похорони тощо. Що стосується кредитів на виробничі потреби, то вони переважно надавалися на створення підприємств, заснування власного бізнесу і рідше на розширення вже існуючої діяльності.

Кредити могли надаватися під будь-який процент, оскільки їх розмір законодавчо не регулювався і не було встановлено жодних обмежень щодо рівня процентної ставки. Проценти за кредити встановлювалися, як правило, у межах 12%. На трапезитів поширювалися лише закони, які охороняли права кредиторів. Під час укладання договорів письмова угода не мала достатньої юридичної сили, а велике значення надавалося доказам свідків, яких запрошували бути присутніми при укладанні договорів кредитування.

Рівень розвитку кредитування у Стародавній Греції у IV ст. до н. е. не був дуже високим, і кредит не виокремлювався в окрему сферу діяльності. Роль трапез була значною під час кредитування підприємницької і торговельної діяльності.

Звичаї кредитування, що були започатковані у Стародавній Греції, були перейняті колоніями її полісів у Північному Причорномор'ї і таким чином потрапили на українські землі. Колонізатори і торговці активно використовували їх в Ольвії, Тирі, Херсонесі та інших містах українського Причорномор'я.

У Стародавньому Римі кредитна діяльність була більш врегульованою. Про це свідчать записані на мідних дошках у V ст. до н. е. Закони XII таблиць. Римське право містило розроблені закони, які відігравали значну роль у розвитку банківництва та кредитування. Римські банкіри називалися менсаріячи, які поділялись на нуммуляріїв та аргентарїїв. Банкіри, які займалися видачею кредитів, звалися аргентаріями. Окрім видачі кредитів, аргентарії здійснювали також інші операції, зокрема, приймали вклади та проводили безготівкові розрахунки.

Кредити надавалися у різних формах. Найбільшого поширення набули кредити під певне заставне забезпечення на умовах платності (тобто під певний процент). Серед форм кредитів, які зустрічались у Римі, слід назвати оплату банкіром товарів, придбаних на аукціоні, за умови повернення цього боргу через певний проміжок часу. Такий кредит був, як правило, короткостроковим (від 60 днів до 10 місяців, але завжди менше року) і за його користування сплачувалися комісійні - визначений процент від вартості угоди. Також у цей період набував поширення рецептум аргентаріїв, який могли надавати лише банкіри гільдії. Зокрема, рецептум був зобов'язанням банкіра за вимогою сплатити борг, який був винен за контрактом його клієнт третій особі.

Через кредитування аукціонних продажів у Стародавньому Римі почало розвиватися кредитування виробництва, оскільки кредити під час аукціону надавалися переважно на фінансування сільського господарства чи торгівлі. Водночас, хоч і дещо повільнішими темпами, набувало розвитку кредитування населення на задоволення споживчих потреб.

Позики у Римі спочатку надавалися у безоплатне користування, однак з часом кредитори почали стягувати плату за користування кредитними коштами. Банківські установи в своїй діяльності застосовували різну політику щодо кредитування. Одні банки надавали невеликі суми кредитів багатьом позичальникам, а інші - значні обсяги коштів кільком позичальникам. Були також випадки отримання кредитів у лихварів, однак вони були поодинокими і значна частина населення надавала перевагу банківському кредитуванню. Заставою при видачі кредиту виступало майно боржника або поручителя. У 326 році до н. е. у Римі було скасовано рабство за борги. У IV ст. н. е. у Візантії аргентаріїв та нуммуляріїв замінили коллектарії, які ставали найчастіше службовцями казни.

Банківська діяльність в епоху раннього середньовіччя перебувала на стадії занепаду. Лише в ІХ-Х ст. кредитування відродилося, і ним почали займатися купці. Вони об'єднувалися у великі компанії і позичали гроші під проценти. Такі компанії були створені у Римі, Сієні, Флоренції та інших містах. Кредити під проценти були найбільш прибутковими банківськими операціями. Вони були багатоманітними залежно від тривалості позик та цілей, на які вони надавалися. У Венеції короткострокові кредити могли бути безпроцентними. У Флоренції на початку XIV ст. процент за звичайними кредитами коливався в межах 10-15%, але залежно від ситуації на грошовому ринку міг складати від 20 до 30%. За неповернення кредиту передбачалася сплата штрафу, що становив подвійний розмір кредиту та нарахованих процентів. Однак діяльність таких приватних банкірів жорстко регламентувалася і у XVI ст. було замінено усі приватні банки одним державним.

Одним із видів кредитів у середньовічній Італії були морські позики. Судновласник чи купець, який ішов у плавання, отримував у кредитора певну суму грошей, яку слід було повернути разом з процентами, коли купець приходив у пункт призначення чи повергався назад. Такі кредити були досить дорогими. У кінці XII ст. проценти за морськими кредитами становили 20-25% на термін плавання до одного року. Якщо строк плавання був довшим і сягав до двох років, то плата за кредит збільшувалася до 33%. Проценти за кредит зростали залежно як від строку, на який надавалися кошти, так і від ризику, на який міг наражатися купець у плаванні. Так, якщо плавання було не дуже тривалим, але досить небезпечним, то плата за користування кредитом сягала 50%.

Кредитні операції у середньовічній Європі були і найприбутковішими, і найризикованішими банківськими операціями. Зокрема, банкіри, які обслуговували іноземних правителів, залежали від економічного і політичного становища в державі своїх клієнтів.

Церковне право забороняло надавати гроші у позику під проценти. Однак кредитори намагалися всіляко обходити встановлені заборони, зокрема, надавали позики за умови участі у прибутках, здійснювали кредитування під заставу з правом викупу тощо. Згодом обмеження на кредитну діяльність стосувалися лише розмірів процентів, які стягувалися за користування кредитом. Оскільки незаможне населення не мало змоги отримувати банківський кредит і вимушене було звертатися до лихварів, у середині XV ст. братами францисканцями було ініційовано створення інституту, який би надавав кредити людям, що не мають грошей, без процентів і лише під заставу цінних речей. Таким чином виникли так звані побожні банки, кошти для видачі кредитів яких збиралися з пожертвувань громадян. Такі побожні банки відкривалися у багатьох містах, зокрема, Пармі, Генуї, Вероні, Болоньї та інших. У кінці XVI ст. такі банки існували майже в кожному італійському місті і почали створюватися в інших європейський країнах, таких як: Іспанія, Польща, Німеччина та інші. Побожні банки не стягували процентів за користування кредитом або надавали позики під дуже низькі проценти - 5-7% на оплату адміністративних видатків.

З початком активного карбування монет та розвитком міждержавної торгівлі суттєво змінювались і економічні умови життя суспільства як в європейських країнах, так і на українських теренах. У Київській Русі на початку XII ст. у зв'язку з розвитком торгівлі та виробництва зросла потреба в кредитних ресурсах. Правила надання кредиту та вимоги до розмірів процентів містила Руська Правда, в якій багато уваги було приділено борговим зобов'язанням, позикам, процентам і т. д. Зокрема, якщо позикодавець, вимагав сплати боргу, а боржник відмовлявся його повернути, то кредитор представляв свідків, які повинні були присягнути, що бачили факт надання кредиту. Водночас, було встановлено штраф у розмірі трьох гривень за ухилення від сплати боргу протягом багатьох років. Статті Руської Правди також регулювали величину процентів за кредит, зокрема, мова йде про "ріст", визначали певну послідовність погашення боргів. Як видно, кредитна діяльність у Київській Русі була досить розвинутою, однак у цей період не існувало централізованих банківських установ, а кредити надавалися купцями, в яких були тимчасово вільні кошти, та лихварями.

У Київській Русі, а також у наступні періоди (ХІУ-ХУ ст.) на українських землях продовжували існувати позики серед купців, які об'єднувались у купецькі корпорації і товариства на довірі. У деяких випадках позичальник не виплачував процентів, наприклад, коли кредитор вимагав повернення кредиту до обумовленого строку, а також за непередбаченої втрати товару (крадіжці на дорогах чи пожежі). Кошти в позику надавались також князями. Головними кредиторами феодалів та міського населення були великі монастирі, які найменше страждали від татарських нападів і користувались різноманітними пільгами. У середньовічній Русі саме храми вважались найбагатшими установами. Проценти інколи стягувались у натуральній формі ("в насип" - якщо йшлося про зерно). Доплата до основної суми боргу могла здійснюватися також худобою, домашньою птицею тощо. Інколи кредитори проявляли милосердя до своїх позичальників і не брали ("пробачали") з них процентів. Серед кредиторів у XVII ст. виділялись також великі іноземні купці - "гості". Для цього періоду найбільш характерним у кредитній діяльності є продаж іноземного товару з умовою його оплати через деякий час. Таким чином розвивалась кредитна діяльність з іноземними державами. Такий продаж товарів вважався безпроцентним, однак прибуток для купців утворювався через значно завищені (майже у 3 рази) ціни на товари.

У XIV-XVII ст. у період існування Польсько-Литовської держави кредитування знаходилось на досить високому ступені розвитку. Першими банками на цій території можна вважати побожні банки, які надавали безпроцентні кредити своїм членам у разі великої потреби. Були добре розвинуті і лихварський, і комерційний кредит. У кредитній діяльності забезпеченням виступала земля, яка перебувала у власності позичальника. Якщо кредит брався на короткостроковий період, то він часто обмежувався лише записом в акти земського суду щодо зобов'язання боржника у випадку несплати боргу в передбачений термін віддати в заставу землю чи іншу нерухомість, а інколи і рухоме майно. Найбільш поширеними формами застави землі були:

- з правом використання (землі переходили у володіння кредитора, який міг ними користуватися до того часу, поки боржник не викупить їх, тобто сплатить борг);

- без права використання (майно залишалося у володінні боржника).