Розділ «2.2.4. Ефіроолійні культури»

2.2.4.1. Загальна характеристика

До ефіроолійних належить багато рослин, які вирощують для виробництва з них летких ароматичних речовин, що дістали назву ефірні олії. За складом і хімічною будовою ефірні олії являють собою суміші різноманітних органічних сполук: вуглеводів різного ступеню насиченості, спиртів, фенолів, ефірів, альдегідів, кетонів та органічних кислот.

Ефірні олії використовують у парфумерно-косметичній, фармацевтичній, харчовій, миловарній, тютюновій, консервній та інших галузях промисловості. Рівень споживання їх визначає стан добробуту, здоров'я та працездатності людей.

Ефірні масла накопичуються у плодах, насінні, листі, квітках, кореневищах та в інших органах (частинах) рослин. Зернові (плодові) ефіроолійні культури містять також значну кількість звичайної (жирної) олії. Ефірну олію добувають відгонкою її водяною парою, а жирну – екстрагуванням органічними розчинниками. Основні ефіроолійні культури містять різну кількість ефірної та звичайної олії (табл. 2.2.2).

Таблиця 2.2.2

Вміст ефірної і жирної олії в ефіроолійних культурах, %

В Україні найпоширенішими ефіроолійними культурами є: коріандр, аніс, фенхель, кмин, м'ята перцева, троянда ефіроолійна, лаванда, шавлія мускатна. Загальна площа посівів ефіроолійних культур в Україні близько 40 тис. га.

2.2.4.2. Коріандр

2.2.4.3. Кмин

Господарське значення. Кмин вирощують на насіння, яке містить від 3% до 7% ефірної і 14-22% жирної олії. Ефірну олію широко використовують у харчовій, лікеро-горілчаній, кондитерській, фармацевтичній, парфумерній, тютюновій промисловості. Плоди кмину мають приємний пряний смак, завдяки чому їх використовують в кулінарії, консервній промисловості, при виготовленні спеціальних Сортів хліба, в різних соліннях тощо. Жирна олія використовується як технічна сировина. Шрот є цінним концентрованим кормом для худоби.

Батьківщиною кмину є Передня Азія і Європа. Основні площі кмину в Україні розміщені в Хмельницькій, Львівській і Тернопільській областях, де при належній технології збирають по 10–12 ц/га насіння.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Кмин (Carum carvi L.) – дворічна трав'яниста рослина родини селерових (Аріасеае). У перший рік життя утворює м'ясистий слабогіллястий корінь з великою розеткою прикореневих листків, на другий рік – прямостояче розгалужене стебло заввишки до 1 м, квітконоси і плоди.

Плід – видовжена двосім'янка, яка при достиганні розпадається на напівплодики. Маса 1000 насінин 2-4 г.

У кмину відмічають такі фази вегетації: в перший рік життя – сходи і розетка; на другий рік – відростання рослин, розетка, стеблування, цвітіння і достигання насіння. Вегетаційний період від сівби до достигання насіння становить 430-453 дні. Кмин – рослина перехреснозапильна. Пилок переноситься бджолами та іншими комахами.

До тепла кмин маловибагливий. Насіння його починає проростати при температурі 6°С тепла, у фазі розетки може витримувати значні морози. Це світлолюбна рослина, особливо в перший рік вегетації. При затіненні у фазі розетки на другий рік кмин не утворює квітконосних пагонів.

До вологи кмин вибагливий, добрі врожаї формує тільки в зоні достатнього зволоження.

Для кмину найбільш придатними грунтами є чорноземи та сірі опідзолені, легкі за механічним складом, з неглибоким заляганням грунтових вод.

Біологічною особливістю кмину є тривалий період проростання насіння. Для його бубнявіння потрібно багато води – 110-116% від власної маси. На початку вегетації кмин росте дуже повільно: від з'явлення сходів до утворення першого справжнього листка минає 11-13 днів. За умов високої агротехніки на другий рік життя всі рослини, як правило, переходять у генеративну фазу.

Технологія вирощування. Посіви кмину розміщують на чистих від бур'янів ділянках після озимих, а також після зернобобових, ярих зернових та інших культур, які рано звільняють поля.