Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

Він заговорив у своїй улюбленій формі. Миронова швидко набрала номер. Я, як детектив, постарався уявити собі всю її розмову цілком, угадуючи й те, що їй відповідали.

— Валентине Миколайовичу! — закричала Миронова.

— Ти говориш…

— Здалеку! — закричала Миронова.

— Дуже погано…

— Чути! — крикнула вона. — Це тому, що я перебуваю за містом…

— Тобі потрібно…

— Маму! Або тата. Або брата. Або сестру.

Я зрозумів, що Миронова полюбляє підказувати не тільки вчителям, а й сусідам по квартирі. Всім, хто старший за неї. І головніший!

Потім підійшов брат, бо Миронова назвала його на ймення: — Перекажи мамі, Михайле, що я приїду об одянадцятій. Або об одинадцятій годині десять хвилин. Тому що ми запізнилися на електричку. Повтори все це слово в слово.

— Ти приїдеш об одинадцятій. Або об одинадцятій годині десять хвилин, — повторив брат Михайло. — Тому що ти запізнилася на електричку.

— Не я запізнилася, а ми. Ми всі запізнилися! — Суворо поправила Миронова. — Повтори ще раз.

Він повторив. Цього разу без помилок, бо вона повісила трубку. Не сказала ні «цілую», ні «до побачення», а просто повісила.

Я зрозумів, що Миронова вміє не тільки підкорятися, а й наказувати. Тим, хто молодший за неї. Що брат був молодший, я був майже певен, хоч вона й називала його Михайлом. І все-таки, щоб перевірити свій здогад, спитав:

— Це молодший твій брат?

— Він молодший на один рік і сім місяців, — відповіла Миронова. Гостра спостережливість і цього разу не обманула мене. Щойно Миронова відійшла від апарата, Покійник, не чекаючи мого запрошення, сам кинувся до телефону. Але його номер був зайнятий.

— Хіба не можна було в інший час? Хіба можна так довго? — бурчав Покійник. І зненацька загорлав: — Мамусю, це я! Телефон був так довго зайнятий… Ти дзвонила черговому? Якому? Ах, по місту? До лікарні? І в морг?!

Його мама хвилювалася так, наче Покійник умер.

Потім Покійник навіщось повідомив, що ми на дачі самі, тобто без дорослих. Тут голос його мами стало так добре чути, наче вона була не в місті, а на сусідній дачі. Покійник пояснив:

— Ні, ми не самі… Нам Нінель дозволила!