Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

— А ти думав — іграшковий?

— Чий?

— Важко сказати з абсолютною точністю. Ми не були з ним знайомі…

— Ви в тій самій дачі? Яка описана в повісті? Ну, в тій, у якій зник чоловік!

— Ми теж могли зникнути. Але ми боролись!

– Їх було багато?

— Один чоловік.

— Тільки один? А вас — цілий літературний гурток!

— Якби ти бачив його, ти б зрозумів… Але ми перемогли. Тепер він покараний і перебуває в ув’язненні. Ми посадовили його в підвал!

Потім ми почали дзвонити й іншим своїм однокласникам.

— Слухайте стару дачу! — говорив я. Або так: — На проводі — стара дача! Ми повернемося пізньої ночі…

Нам заздрили і тому сумнівалися…

— Мабуть, сидите вдома?

— Можете перевірити у наших батьків. Адже батьки неправду не скажуть!

Щоб не здатися Наташі в чомусь нескромним, я говорив: «Ми боролися… Ми розгадали… Ми посадовили в підвал…» Хоч насправді боровся з Племінником я сам і я сам загнав його в підземелля. «Хай для своїх однокласників я залишатимуся поки що безіменним героєм, зате для Наташі назавжди залишуся скромним і чистим!» Ця думка мене втішала.

— Хіба нам не час іти на станцію? — спитав Покійник.

— Вже час, мій друже, час! — зітхнувши, відповів я: ми ще не встигли обдзвонити всіх — у нашому класі навчалося сорок два чоловіки.

Час ми ще мали, але сумніви мене квапили: «А що, коли я знову щось наплутав? А якщо електричка прийде раніше, ніж слід?»

— Побігли! — сказав я. Ходити ми того дня взагалі розучилися.

— Але спершу треба випустити з підвалу Племінника, — сказала Наташа.