Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

— Коли так довго, значить, це напевне Костя, — почав я пояснювати. — Мій брат! Саме він має збігати до батьків Принца. Добре, що він дома!

Нарешті я висловив Кості своє прохання.

— А Нінель Федорівна з вами? — спитав він таким тоном, яким звичайно не запитують про вчителів. — І вона теж просить мене?

— Так! — Я збрехав. Але задля високої мети!

— В такому разі я зроблю це негайно. Перекажи їй моє вітаннячко! І повідом, що я ходитиму на всі батьківські збори. Хай якнайчастіше їх скликає. Салют! Я мчу до батьків Круглова!..

Круглов — це було прізвище Принца.

Навіть не дуже досвідчене око могло безпомилково визначити, що у всіх настрій поліпшився: ми вже не хвилювалися за своїх батьків, бо вони вже не хвилювалися за нас.

Моя мама не була так тяжко хвора, як Наташина. Але я часто думав про мамине й татове здоров’я. Одного разу я почув по радіо, що довголіття немовби дістають у спадщину від батьків, від бабусь і дідусів. Одне слово, від предків. Це мене дуже порадувало: мої бабусі й дідусі — всі четверо! — були бадьорі й здорові. Значить їхні діти, тобто мама й тато, теж мали прожити дуже довго.

Один дідусь був навіть такий здоровий, що років десять тому розірвав шлюб з бабусею, яка тоді ще не була бабусею в повному розумінні цього слова, і тому теж змогла вийти заміж удруге. Тепер інколи дідусь (по маминій лінії) приходив до нас у гості, як казали, «з молодою дружиною», а бабуся (теж по маминій лінії) приходила з своїм «молодим чоловіком», який був старший за неї років на п’ятнадцять. Ми завжди зустрічали їх дуже радо. Єдние, за чим треба було стежити, — це щоб бабуся з чоловіком і дідусь із дружиною не приходили одного й того ж дня, тобто, як казав Костя, «щоб не зустрічалися». Я поцікавився якось прабабусями й прадідусями, — виявилося, що вони також жили на світі довго. Тепер залишалося мріяти тільки про те, щоб лікар, який виступав по радіо, не помилився: я покладав на спадковість великі надії! Я дуже хотів, щоб мама й тато завжди були здорові…

А ще я чув, що діти переносять будь-які хвороби значно легше, ніж дорослі люди. І коли мама чи тато хворіли, я сумував через те, що хвороби всередині сім’ї не можна розподіляти на власний розсуд: я б охоче брав на себе їхні грипи, ангіни, спазми судин. І навіть камені, які десь відкладалися в тата, я б, не вагаючись, узяв і «відклав» де-небудь у себе.

Я знав, що в дорослих від хвилювання підвищується тиск, судини звужуються і відбувається ще багато такого, чого зі мною ніколи не бувало. Одне слово, ми вчасно подзвонили!

Усі дивилися на мене так, немовби хотіли слідом за Наташею сказати: «Спасибі, Алику!..»

І хоч усі наші батьки були вже спокійні, мені здалося, що телефон ми використали не до кінця.

— Давайте подзвонимо кому-небудь з товаришів? — запропонував я.

Почали з Парамонова. Це була людина років дванадцяти з половиною, не більше. Екзальтованість була його яскравою особливістю. Він міг зробити слона не тільки з мухи, а навіть і з комара.

Я знав, що, коли подзвонити Парамонову, він роздзвонить про цей дзвінок на всю школу.

— Парамонов, — проказав я в трубку ледь приглушеним, таємничим голосом. — Привіт тобі просто з старої дачі!

— Ви ще там?

— А де ж нам бути?

— От здорово! З Нінель Федорівною?