Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

— Ах, ви все ще пручаєтеся? В такому разі ми вже вас доб’ємо! Ах, ви так?.. Тоді ми вас — бац! — по карку!

Мені здавалося, що ці слова адресовано мені. І я зупинився. Та лиш на мить. А потім, щоб не залишати собі часу на вагання, швидко вибіг сходами нагору. На порозі колишньої Дачникової кімнати я знову на мить затримався: розстебнув куртку, роздер свою стару сорочку на тих самих місцях, де вона була заштопана, потім і її розхристав, щоб було видно моє голе тіло. І штовхнув двері. Племінник, як і раніше, грав сам з собою «в дурня».

Вигляд у мене був такий мокрий і розтерзаний, що Племінник, мені здалося, в першу мить мене не впізнав. Але потім придивився й підняв своє величезне тіло з-за столу.

— Це ти… хло’?

— Я… — відповів я, дихаючи так, щоб він зрозумів, що я майже задихаюся.

— Крізь стіну пройшов?

— Ні… Я дверима. Тими, що перекосилися й відчиняються тільки трохи-трохи. Скинув пальто і проліз. Бачите, сорочку подер. Але проліз. Інші застрягли й повернулись назад. А я просто до вас!

— Чому ж не ушився?

— Мені вам треба сказати… Повідомити!

— Сміливий ти, я бачу, хло’. А коли я тебе назад туди запхну, як оселедця в банку?

— Запхніть! Будь ласка!.. Я сам охоче запхнуся. Але спершу послухайте. Я мушу вас повідомити…

На його маленькому личку знову не вміщувалося нічого, крім усмішки.

— Я б вас випустив. Трохи згодом. — Він захихикав. — Та коли ви самі хвіст піднімаєте, глядіть мені, гаврики! Адже там написано: «Не підходити!» А ти, хло’, підійшов? Начхав, виходить? Запхну я тебе назад. І будеш сидіти тихо, наче мати рідна не народила!

— Запхніть! Будь ласка! Але спершу послухайте!

— Ну що там?.. — Він махнув на мене, наче на комара.

— Ми знайшли там… винятково цікавий запис! На стільниці. Просто на стільниці, зверху! Ви не помітили, бо цей запис зроблений олівцем і вже трохи стерся. Але зате дуже важливий! І адресований вам особисто!

— Мені?

— Вам особисто! Уявляєте?

— Мені особисто?

— Вам! Не вірите? Можете подивитись!