Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

«Ти б уже мовчав!»— хотів був відповісти я Глібові. Але стримався: розслідування не було завершене, і я не мав права при всіх його звинуватити, винести йому вирок.

— Отже, ідеш сам? Остаточно? — спитав Принц.

Я відчував, що друзі хочуть відтягти важку хвилину. Вони дивилися так, наче прощалися зі мною назавжди. Це було над мої сили. І я зробив рішучий крок: скинув з себе пальто.

— Ти застудишся, — сказала Наташа.

— Що поробиш? Це необхідно.

Вона простягла руки і взяла моє пальто.

«Коли що… нехай це буде пам’яттю про мене», — хотів я сказати. Але не сказав.

— Коли що… ти кричи, — попрохав Принц. Він запропонував це, керуючись найкращими намірами.

Але я глянув на нього з подивом:

— Кричати? Нізащо!

— Що ж нам робити? Сидіти склавши руки?

— Сховатися за деревами й чекати мого сигналу! Коли я вихилюся з вікна й непомітно махну рукою, знайте: з Племінником покінчено!

— Назавжди? — спитав Покійник.

— Назавжди чи на час — хіба не байдуже? Важливо, що шлях до телефону буде вільний! Я вам непомітно махну…

— Чому непомітно? Ти махии якнайпомітніше. Бо ми не помітимо, — сказав Принц.

— Будь обережний, — тихо попрохав Гліб.

«Треба було раніше думати!» — відповів я про себе. І сміливим, рішучим кроком рушив до дачі, назустріч ризикові, подвигові й невідомості!

А природа тим часом жила своїм особливим, але прекрасним життям. Дощ став рясніший. Я знав, що друзі, які пильнували кожен мій рух, бачать, як вітер шарпає мою одежу і як постать моя поступово мовби розчиняється в густій запоні дощу…

Я зайшов у дачу. Серце моє калатало так, що я притримав його рукою. І став підніматися «буркотливо-рипучими» сходами, які не рипіли. Кожен крок наближав мене або до тріумфу, або… Та про це я намагався не думати.

Згори знову долинуло бурмотіння: